Економіка українських земель в XI-XV ст - История - Каталог рефератов - Рефераты на отлично
Воскресенье, 04.12.2016
Рефераты на отлично
Меню сайта
Категории рефератов
Аудит
Банковское дело
БЖД
Биология
Бухгалтерский учет
Военная кафедра
География
Государственное управление
Иностранные языки
История
Информатика
Культура
Литература
Логика
Маркетинг
Музыка
Педагогика
Политология
Право
Психология
Религия
Социология
Философия
Финансы
Экология
Экономика
Наш опрос
На какую тематику рефератов нужно побольше
Всего ответов: 599

Главная » Статьи » История

Економіка українських земель в XI-XV ст

Зміст:

Вступ

І. Зародження феодальних відносин у східних слов’ян.

ІІ. Економічний розвиток ранньофеодальної держави - Київської Русі:

1. Розвиток феодального землеволодіння;

2. Вотчинне господарство;

3. Селянське господарство;

4. Міста і міське ремесло;

5. Розвиток торгівлі;

6. Основні тенденції розвитку сільського господарства у XI - XII ст.

ІІІ. Економічні відносини на українських землях в період феодальної роздробленості:

1. Поширення феодального землеволодіння та його наслідки (XIV-XV ст.);

2. Розвиток ремесла, міст, внутрішньої та зовнішньої торгівлі.

IV. Розвиток економіки України в період пізнього феодалізму:

1. Стан сільського господарства. Аграрні відносини;

2. Дальше відокремлення ремесла від сільського господарства та зростання міст. Виникнення мануфактури;

3. Розвиток торгівлі.

Вступ

В рефераті розглядається розвиток економічних відносин на території України від періоду зародження феодальних відносин до середини XVII ст., коли в результаті Визвольної війни українського народ на більшій території України кардинально змінились політичні та економіко-соціальні відносини.

За VI-XVII ст. економічні та виробничі відносини пройшли складний шлях еволюції та розвитку – від розкладу первісного родового укладу до передумов зародження капіталізму західного зразка через довгу епоху феодалізму. В цей час виникло багато міст – центрів ремесла, торгівлі та культури. Причиною їх виникнення було поглиблення розмежування між сільським господарством та ремеслом і торгівлею, суспільним та територіальними поділами праці. Разом з вдосконаленням знарядь праці, збільшенням кількості ремісничих виробів та продукції сільського господарства поглиблювалася майнова диференціація, виникли суспільні класи, держава.

Позбавлена власної державності та більшої частини економічного потенціалу через монголо-татарську навалу, Україна на довгі роки потрапила під владу сусідніх держав. Така політична поразка не могла згубно не відбитися на економіці України, яка на довгі роки була спрямована на задоволення потреб інших націй. Саме ця залежність зумовила відставання від європейських держав, сільськогосподарський характер української економіки.

Слабкість і не самодостатність української економіки (майже повна відсутність національної промисловості), відсутність власної ефективної податкової і державно-репресивної системи і стали, на мою думку, головними причинами поразки 1654 року та захоплення України Московською державою, адже українці не поступалися сусіднім державам людськими ресурсами, воєнним потенціалом, проте була відсутня система поповнення армії, постачання її продовольством та амуніцією. Отже, Україна поступилася перш за все в економічному плані. Саме тому економічний розвиток є надзвичайно важливим для розуміння тих процесів, які відбувалися в політичному, суспільному та культурному житі українського народу в минулому.

Зародження феодальних відносин у східних слов’ян

У VI-VII ст. східні слов’яни вже становили окрему групу слов’янських племен, відому під назвою антів, і проживали на території між Дніпром і Дністром. Візантійські автори Прокопій Кесарійський та Псевдо-Маврикій, розповідаючи про побут антів і склавинів, вказував на спільність їхнього господарського та суспільного побуту. Про господарство цих племен Псевдо-Маврикій, наприклад, писав, що вони мали багато худоби і "плодів земних, особливо проса і пшениці".

Описуючи соціальний лад антів і склавинів, Прокопій говорить, що вони не управляються однією людиною, а здавна живуть у народоправстві, тому в них щастя і нещастя вважаються справою спільною. Інакше кажучи, племінна верхівка ще не виділилась остаточно від маси одноплемінників, зберігалась ще соціальна організація, властива первіснообщинному ладові.

Писемні джерела, доповнені археологічними матеріалами, дозволяють відтворити основні риси господарського побуту східнослов’янських племен, відомих у VI-VII ст. під назвою антів, а пізніше - під умовною назвою "племен руських літописів". Як і в попередній, "передантський", період, в часи черняхівської культури східнослов'янські селища нагадували хутори, що простягалися на 250-800 метрів. Житла ставилися в один, іноді - в два і більше рядів.

Основну галузь господарства східних слов’ян становило орне землеробство. Застосовувалось рало з широколезовим наконечником і знаряддя плужного типу з череслом і полицею. В степових і, частково, лісостепових місцевостях панував переліг; в більш залюднених лісостепових районах склалася парова система - двопілля навіть трипілля; в лісовій смузі залишалося вирубне землеробство.

Основними культурами була пшениця, жито, ячмінь, просо. Ряд дослідників припускають, що в цей час (VI-IX ст.) східні слов’яни вирощували також бобові і технічні культури.

На другому плані після землеробства стояло скотарство, далі - промисли.

Досить високого рівня в цей час досягла й переробка продуктів сільського господарства. Неухильно відбувався процес поглиблення суспільного поділу праці - відокремлення ремесла від землеробства. Успішно розвивалися різні ремесла, передусім залізоробне. Виробництво заліза було майже повсюдним заняттям, особливо в лісостеповій смузі, де болотна руда часто виходила на поверхню землі. З заліза виготовляли металеві елементи сільськогосподарських знарядь, зброю, предмети побуту. Значно просунулась вперед і ковальська справа. Важливе місце посідали ювелірна справа, гончарство, а також обробка дерева, каменю, кістки.

Безперервний процес відокремлення ремесла від землеробства призвів до виникнення таких пунктів, де населення великою мірою, а то й переважно займалося виготовленням ремісничих виробів ще до появи ремісників-професіоналів.

Широко розвивалася і зовнішня торгівля з Північним Причорномор’ям, Візантією, Іраном. У VIII-IX ст. виникають торгівельні зв’язки з арабським світом, про що свідчать знахідки на слов’янській території великої кількості арабських монет - дирхемів.

Розвиток ремесла призводить у VI-VII ст. до виникнення міст, які укріплювались ровами, валами і частоколами чи стінами. Виникають городища, чия поява була яскравим показником розкладу первіснообщинного ладу.

В цей же час посилився процес розпаду родової общини, який почався ще в 1 половині І тис. н. е. Цей розклад був наслідком розвитку і вдосконалення знарядь праці, що, в свою чергу, збільшувало продуктивність праці і бажання окремої сім’ї до самостійного господарювання.

Виходячи з сімейної общини, індивідуальні родини об’єднувалися в територіальні, точніше - в сільську общину (громаду). Земля, як і в родовій общині, становила колективну власність усієї общини, господарювання ж велося окремими родинами. Час від часу відбувався перерозподіл орних земель і сіножатей. Іноді окремі родини самостійно, без допомоги общини, розчищали під ріллю ділянки лісу, якими община практично не користувалася, і закріплювали її за собою. Це були перші спроби утвердити приватну власність.

Існування індивідуальних господарств ще до появи приватної земельної власності зумовило майнову нерівність в общині. Це було зумовлено багатьма факторами: кількістю працездатних осіб родини, війнами, торгівлею тощо.

Візантійські історики VI-XII ст. відзначали існування у слов’ян рабства. Проте воно ще не набуло класичної форми, існувало лише патріархальне (зародкове) рабство, крім того, було заборонено перетворювати на рабів своїх одноплемінників.

Одночасно з розкладом територіальної общини і появою класів відбувається процес об’єднання окремих племен в союзи. Плем’я на даній стадії складалося з групи територіальних общин, пов'язаних пережитками родових відносин, які доповнювалися спільністю деяких економічних інтересів і потребою оборони від ворогів. З часом племена утворювали племінні союзи, які згодом переросли у держави (літописні "княжіння"), внаслідок боротьби яких між собою утворилася держава з центром у Києві.

Виникнення Давньоруської держави було наслідком утвердження у східнослов’янських племен прогресивних на той час феодальних відносин.

Економічний розвиток ранньофеодальної держави - Київської Русі.

1. Розвиток феодального землеволодіння

У Київській Русі панував феодальний устрій, при якому основу соціальної структури становили залежні селяни, які, проте, стояли поза фео

дальною ієрархією. Землевласники були пов’язані між собою системою васальних стосунків. Така ієрархічна організація феодальних землевласників була соціальною і, одночасно, політичною (державною) системою.
В міру розширення феодального землеволодіння законодавчо закріплювалось привілейоване становище феодалів (князів, бояр, дружинників). З часу офіційного прийняття християнства почало розвиватися церковне землеволодіння.
2. Сільськогосподарське виробництво
Основою сільського господарства і надалі залишалося орне землеробство. Дослідники виділили три основні види орних знарядь періоду Київської Русі: рало, плуг і соху.
Поява плуга напередодні утворення Руської Держави і поширення його вже на початку її існування зумовили піднесення землеробства як основної галузі господарства. Але плуг вимагав більшої затрати робочої сили, був перевагою феодалів та заможних селян.
Обробіток певної площі землі рік у рік примітивними знаряддями праці і засівання її однорічними злаками неминуче призводить до виснаження ґрунту і зміни його структури, отже - до зниження врожайності. За наявності величезних малозаселених просторів стихійно виникала перелогова система, коли по 5-10 роках роботи землероб залишав виснажену ділянку і займав нову з тим, щоб, виснаживши нову, повернутись на старе місце. Перелогова система за Київської Русі панувала в південних і південно-східних місцевостях держави. Однак із збільшенням населення Русі зменшилась площа вільної землі, що зумовило виникнення двопільної системи.
Трипільна системи, тим часом, як більш прогресивна, поступово поширилась на нові, більш заселені місцевості, в одних випадках витісняючи двопілля, а в інших - співіснуючи як з двопіллям, так і з перелогом і вирубною системою.
Головну роль серед вирощуваних культур займали злакові, особливо жито (на Півночі) та пшениця (в південних районах). Важливе місце серед злаків посідав ячмінь, за ним йшли овес, просо, гречка. З бобових культур поширення набули горох, сочевиця, власне боби. З технічних культур відомі були льон і коноплі, а також рижій (олійна культура).
Поширеними були садівництво і городництво, при чому не лише в селах, а й біля великих міст. Головними знаряддями збирання врожаю були серп та коса-горбуша. Зжатий і зв’язаний у снопи хліб звозили до "гумна", де молоти на току ціпом і віяли, перекидаючи зерно лопатою.
2. Вотчинне господарство
Характерною рисою феодалізму було панування великого привілейованого землеволодіння. Велика вотчина світського або духовного феодала складалася з різних господарських угідь, господарським, адміністративним і військовим центром вотчини був укріплений феодальний двір - замок.
Головною функцією феодального двора володаря було керівництво господарством. У князівській вотчині адміністрацію очолював огнищанин (іноді його називали тіуном). Такому управителю підлягало сільський та ролейний старости, а також конюший.
Незважаючи на те, що господарство вотчини було натуральним, вона все ж таки мала певні зв’язки з ринком. Відомо, що в побуті феодальної верхівки звичайним було вживання шовкового і парчевого вбрання, коштовного каміння, вишуканих прикрас і посуду, не кажучи вже про дорогу зброю і спорядження.
3. Селянське господарство.
Економічною основою давньоруського суспільства був селянський двір - "дим". Селянин мав свої засоби виробництва, крім землі, і за ту ділянку, яка колись була общинною власністю, а тепер вважалась панською, мусів давати панові ренту продуктами і відбувати на його користь різні повинності. Зберігалася ще селянська громада, але з правами, які поступово, в міру тиску феодала, обмежувалися.
Другою після землеробства галуззю селянського господарства було скотарство, яке могло успішно розвиватися лише на базі землеробства, яка забезпечувало свійських тварин кормами. Скотарство давало селянинові як продукти харчування, так і відповідну сировину.
Селянське господарство не лише виробляло продукцію, а й саме переробляло її для безпосереднього споживання, тому в кожному з них існувала так звана домашня промисловість, виготовлявся одяг, взуття, знаряддя праці. Однак селянське господарство не забезпечувало всіх потреб, такі товари як сіль, прикраси, металеві вироби селянин змушений був купувати, тобто існував, хоча й обмежений, зв’язок селянського господарства з ринком.
Спеціалізація селянина в певній галузі домашньої промисловості призвела до відокремлення цієї галузі від сільського господарства, селянин стає ремісником і часто виготовляє товари безпосередньо на ринок, одночасно зберігаючи тісний зв’язок із сільським господарством.
Раніше за інші почало перетворюватися на ремесло виробництво заліза та ковальство. Залізо добувалося сиродутним способом у глиняних печах. Серед інших сільських ремесел дуже поширеним було гончарство. Посуд виготовлявся на гончарному крузі й відзначався правильною формою. Але все ж таки домашня промисловість і ремесла ще тісно пов’язувалися із сільським господарством.
4. Міста і міське ремесло
Міста виникли внаслідок поглиблення суспільного поділу праці, відокремлення ремесла від сільського господарства і органічно пов’язаного із цим процесу розвитку торгівлі. За даними "Повісті временних літ" в IX-X ст. на Русі було 20 міст, в XI ст. у літописах згадано 32 міста, в XIII - майже 300. На міста могли перетворюватись як села, так і укріплені городища.
Економічним осередком міста був "торг" - ринок. Одночасно він правив і за центр громадського життя. Деякі великі міста, зокрема Київ, Новгород, поділялися на так звані кінці і окремі поселення, де зосереджувалися ремісники певної спеціальності.
Міські ремісники, - хоч і не в такій мірі, як сільські, поєднували заняття ремеслом і сільським господарством. Житлом основної маси населення ремісників були напівземлянки або зроблені з дерев’яних зрубів хати. При таких житлах були городи, комори, хліви.
Двори князів, бояр, дружинників, монастирів, купців являли собою великі комплекси жител, призначених для господаря та його челяді (в тому числі і залежних ремісників), і господарських будівель. Двори мали добрі укріплення, іноді муровані.
Столиця Русі Київ справляв на іноземців враження величезного міста. За словами Тітмара Магдебурзького у Києві було 400 церков і 8 ринків. Інший іноземець вважав Київ суперником Константинополя. Як найважливіший у державі торгівельний центр Київ мав численне купецьке населення. Крім місцевих тут у спеціальних слободах і кварталах проживали купці з Німеччини, Італії, скандинавських країн, Чехії, Угорщини, Персії.
Місто давало незрівнянно більший порівняно з селом простір для розвитку ремесла. Міське ремесло відрізнялося від сільського більшою складністю, розгалуженістю, а вироби - більш високою якістю.
Невпинно розвивалась металургійна справа. Важливим зрушенням було те, що ковальська справа у великих містах відокремилась від металургії. Незрівнянно ширшим, ніж у селі, був і асортимент залізних виробів.
Дуже високого рівня досягла ювелірна справа. Було поширене виготовлення прикрас, в тому числі фібул так званої виїмчастої емалі.
Помітні успіх були також і в гончарстві. Посуд міського виробництва відрізнявся від сільського більш старанною обробкою і більшою різноманітністю форм. Виготовлявся він у XI-XIII ст. на ножному гончарному крузі; було поліпшено і гончарний горн.
Окремими ремісничими професіями в містах були теслярство, ткацтво і кравецтво, обробка шкіри, льону і вовни, виробництво скла, обробка кістки і каменю. У великих містах, як припускають дослідники, у цей час існувало до 70 ремісничих фахів.
За соціальним становищем ремісників Київської Русі можна поділити на три групи: 1) сільські ремісники-общинники; 2) ремісники-холопи (раби) в князівському, боярському дворах; 3) вільні міські ремісники. Остання група була найчисельнішою.
Міські ремісники часто працювали на замовника, за договором, або брали у купців, бояр сировину в борг; позики, зокрема грішми, брались і для інших потреб (придбання сировини). Подібні позики часто призводили до неоплатної заборгованості ремісника, і він потрапляв у кабалу до купця чи іншого позикодавця.
Для захисту своїх інтересів міські купці і ремісники як і у Західній Європі об’єднувалися в організації (“дружини”), на чолі яких стояли старшини (старости). У цій дружині можна вбачати зародок цеху, проте в період Київської Русі ще не було економічних умов для перетворення подібних дружин у справжні цехи. Хоч ринок збуту ремісничих виробів і був вузьким (через панування в країні натурального господарства), але разом з тим і втечі сільських ремісників до міста були ще явищем рідкісним, і це не могло викликати помітної конкуренції з боку цих ремісників.
5. Розвиток торгівлі
Розвиток ремесла посилював обмін. У селах ремісники виробляли продукцію головним чином на замовлення, найчастіше в обмін на потрібні ремісникові предмети сільськогосподарського виробництва. Поряд із внутрішнім обміном якась частина селянської продукції вивозилась на міські ринки, де або обмінювалась, або продавалася. Крім того, вироби міського ремесла продавалися в селах дрібними торгівельними посередниками, які з цією метою об’їздили сільські місцевості.
Селянське господарство, отже, дуже повільно втягувалося в товарно-грошові відносини, залишаючись натуральним у своїй основі. Відносно повільно втягувалась у торгівельні зв’язки і вотчина, тому що зодовільняла переважну частину своїх потреб продукцією власного господарства.
Справжнім рушієм прогресу, що розкладав, хоч і дуже повільно, натуральне господарство, було місто, передусім велике. Зростання ремісничого і торгового населення сприяли поступовому розширенню попиту на предмети харчування й вироблювану у селах сировину.
У великих містах торгівля була щоденною. Значна частина товарів продавалася у спеціально побудованих для цього крамницях. Таким чином, крім базарної, розвивалась і постійна торгівля.
Розвиток ремесла і ознаки спеціалізації окремих районів країни на виготовленні певного виду ремісничої продукції разом з територіальним поділом праці приводили до виникнення регіональних торгових зв’язків.
Більш розвинутою була зовнішня торгівля. Уже в другій половині X ст. у сферу зовнішньо-торгівельних зв’язків Древньоруської держави входили Північне Причорномор’я, Волга, Камська Болгарія, Хазарія, Дунайська Болгарія, Візантія, ряд країн Центральної Європи.
Найважливішими руськими товарами на зовнішніх ринках були хутро, мед, віск, раби (челядь), льон, лляні тканини та різні ремісничі вироби. Торгівля невільниками, як припускають дослідники, стояла на першому місці поряд з торгівлею хутром. Продавали рабів найчастіше в сусідню Хазарію, Хорезм, арабські країни, Візантію. Найчастіше невільниками ставали полонені, захоплені князями і боярами під час міжусобних воєн. На другому місці у руському експорті стояли віск і мед, що нагромаджувалися (як і хутро) у феодальних дворах головним чином за рахунок натуральної ренти.
На Русь довозилися шовкові й парчеві тканини, сукно, оксамит, зброя, предмети художнього ремесла, речі художнього вжитку, благородні метали. Таким чином, довозились як предмети розкоші, так і сировина для них, тобто те, що споживала верхівка феодального суспільства Київської Русі. Однак, незважаючи на великий обсяг обороту зовнішньої торгівлі, вона не відігравала важливої ролі в економіці країни, тому що не втягувала в товарно-грошові відносини основного виробника феодального суспільства - селянина.
Наслідком розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі була поява на Русі купецьких корпоративних організацій - гільдій, з метою боротьби з засиллям феодалів у містах, контролю за торгівлею в межах даного міста, взаємодопомоги членам гільдії і захисту їх інтересів.
Природним наслідком розвитку торгівлі було посилення грошового обігу. За доби Київської Русі вже склалася грошова система, в основу якої було покладено срібну гривну, в обігу були й іноземні монети.
6. Основні тенденції розвитку сільського господарства у XI - XII ст.
У XI - XII ст. з появою нових знарядь праці землеробство на Русі зробило певний крок уперед. Набули поширення двопільна і трипільна системи, поліпшився обробіток ґрунту із внесенням іноді добрива - гною. Поява більш досконалих орних знарядь зробила можливою експлуатацію певних ділянок землі протягом тривалішого часу, витрачалося менше часу і для відновлення родючості ґрунту.
Номенклатура вирощуваних культурних рослин у даний час залишилась в основному такою ж, як і за часів Древньоруської держави, але площа під них суттєво збільшилась. Хлібні злаки становили основний продукт населення і основне його багатство. Особливе значення серед інших хлібних культур займало жито. Після нього особливе місце займала пшениця. Озима пшениця була здебільшого поширена у південних районах, кліматичні умови і властивості ґрунту сприяли її вирощуванню, а яра - у північних.
Значну частину полів було зайнято посівами проса. Продукт проса - пшоно було одним з основних у харчуванні населення.
Загалом у розвитку землеробства, городництва і садівництва протягом ХІІ - ХІІІ ст. було досягнуто значних успіхів. Розширення площ орних земель, культурних рослин, поліпшення обробітку ґрунту сприяли збільшенню продукції зернових, а також технічних культур.
Зростання зернової продукції, у свою чергу, мало вплив на розвиток скотарства. Збільшення запасів збіжжя, полови, соломи позитивно впливало на зростання поголів’я великої рогатої худоби, а також коней і свиней.
Зрушення в розвитку сільського господарства були наслідком у першу чергу дальшого суспільного поділу праці, зростання міст, чисельного зростання міського населення тощо.
Прагнення феодалів розширити свої земельні володіння і збільшити чисельність залежних селян призвело до посилення їх наступу на вільні селянські общини. Одночасно відбувалося зміцнення феодального апарату влади, весь побут феодалів дедалі більше набував військового характеру.
Князівська вотчина, як і боярська, була багатогалузевим господарством, провідну роль в якому відігравало землеробство. Вотчини були спадковими, тобто безумовними феодальними володіннями. Разом з тим існували умовні феодальні володіння - "держави", що роздавалися князями та боярами їх васалам за умови відбуття ними служби.
Феодальне господарство обслуговувалося залежним населенням, основу якого становили смерди, що жили поза межами двору феодала, мали свої власні господарства і відбували феодальні повинності на користь своїх панів у формі натуральної данини або відробітків. У самому ж дворі феодалів жили і працювали, як і раніше, інші категорії залежного населення - рядовичі, закупи, холопи. На відміну від холопів, чисельність яких швидко зростала, меншу роль у феодальному господарстві відігравали холопи.
Феодальне господарство за своїм характером залишалося в основному натуральним. Проте продовжували підтримуватися і певні торгівельні зв’язки насамперед між великим феодальним маєтком і ринком.
Незважаючи, однак, на зростаючу роль, яку почали відігравати власне феодальні господарства, головну роль в економічному житті відігравали все ж не вони, а дрібні селянські господарства, Саме вони обробляли основну площу земель, виробляли переважну масу сільськогосподарської продукції.
Основною формою землеробського населення, а разом з тим і соціальною організацією селян продовжувала залишатися сільська община чи громада, селяни якої продовжували спільно користуватися громадськими землями. Разом з тим кожна селянська вела своє власне, окреме дрібне господарство. Останнє виникло в процесі розвитку продуктивних сил у землеробстві, удосконалення знарядь праці тощо.
Громади, в свою чергу, складалися з "дворищ". Дворище об’єднувало звичайну велику родину - 5-10 кровно близьких родин, точніше, кілька поколінь однієї сім’ї або індивідуальних господарств - "димів". До складу дворищ з часом вступали і зайві люди, які були або біль-менш рівноправними членами дворища ("потужники", "поплічники" тощо), або перебували в залежності від хазяїв дворищ ("підсусідки", "половинники", "дольники").
Дворище користувалося ділянкою землі, яка складалася з різних угідь. Розмір такої ділянки залежав від кількості працездатних членів дворища. Кожен дим мав право на частину земель дворища, які підлягали періодично перерозподілу.
Економічні відносини на українських землях в період феодальної роздробленості
1. Поширення феодального землеволодіння та його наслідки
(XIV-XV ст.)
Наступний етап (XIV-XV ст.) ознаменувався наступними зрушеннями в економічному та політичному розвитк

и (старости). У цій дружині можна вбачати зародок цеху, проте в період Київської Русі ще не було економічних умов для перетворення подібних дружин у справжні цехи. Хоч ринок збуту ремісничих виробів і був вузьким (через панування в країні натурального господарства), але разом з тим і втечі сільських ремісників до міста були ще явищем рідкісним, і це не могло викликати помітної конкуренції з боку цих ремісників.

5. Розвиток торгівлі

Розвиток ремесла посилював обмін. У селах ремісники виробляли продукцію головним чином на замовлення, найчастіше в обмін на потрібні ремісникові предмети сільськогосподарського виробництва. Поряд із внутрішнім обміном якась частина селянської продукції вивозилась на міські ринки, де або обмінювалась, або продавалася. Крім того, вироби міського ремесла продавалися в селах дрібними торгівельними посередниками, які з цією метою об’їздили сільські місцевості.

Селянське господарство, отже, дуже повільно втягувалося в товарно-грошові відносини, залишаючись натуральним у своїй основі. Відносно повільно втягувалась у торгівельні зв’язки і вотчина, тому що зодовільняла переважну частину своїх потреб продукцією власного господарства.

Справжнім рушієм прогресу, що розкладав, хоч і дуже повільно, натуральне господарство, було місто, передусім велике. Зростання ремісничого і торгового населення сприяли поступовому розширенню попиту на предмети харчування й вироблювану у селах сировину.

У великих містах торгівля була щоденною. Значна частина товарів продавалася у спеціально побудованих для цього крамницях. Таким чином, крім базарної, розвивалась і постійна торгівля.

Розвиток ремесла і ознаки спеціалізації окремих районів країни на виготовленні певного виду ремісничої продукції разом з територіальним поділом праці приводили до виникнення регіональних торгових зв’язків.

Більш розвинутою була зовнішня торгівля. Уже в другій половині X ст. у сферу зовнішньо-торгівельних зв’язків Древньоруської держави входили Північне Причорномор’я, Волга, Камська Болгарія, Хазарія, Дунайська Болгарія, Візантія, ряд країн Центральної Європи.

Найважливішими руськими товарами на зовнішніх ринках були хутро, мед, віск, раби (челядь), льон, лляні тканини та різні ремісничі вироби. Торгівля невільниками, як припускають дослідники, стояла на першому місці поряд з торгівлею хутром. Продавали рабів найчастіше в сусідню Хазарію, Хорезм, арабські країни, Візантію. Найчастіше невільниками ставали полонені, захоплені князями і боярами під час міжусобних воєн. На другому місці у руському експорті стояли віск і мед, що нагромаджувалися (як і хутро) у феодальних дворах головним чином за рахунок натуральної ренти.

На Русь довозилися шовкові й парчеві тканини, сукно, оксамит, зброя, предмети художнього ремесла, речі художнього вжитку, благородні метали. Таким чином, довозились як предмети розкоші, так і сировина для них, тобто те, що споживала верхівка феодального суспільства Київської Русі. Однак, незважаючи на великий обсяг обороту зовнішньої торгівлі, вона не відігравала важливої ролі в економіці країни, тому що не втягувала в товарно-грошові відносини основного виробника феодального суспільства - селянина.

Наслідком розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі була поява на Русі купецьких корпоративних організацій - гільдій, з метою боротьби з засиллям феодалів у містах, контролю за торгівлею в межах даного міста, взаємодопомоги членам гільдії і захисту їх інтересів.

Природним наслідком розвитку торгівлі було посилення грошового обігу. За доби Київської Русі вже склалася грошова система, в основу якої було покладено срібну гривну, в обігу були й іноземні монети.

6. Основні тенденції розвитку сільського господарства у XI - XII ст.

У XI - XII ст. з появою нових знарядь праці землеробство на Русі зробило певний крок уперед. Набули поширення двопільна і трипільна системи, поліпшився обробіток ґрунту із внесенням іноді добрива - гною. Поява більш досконалих орних знарядь зробила можливою експлуатацію певних ділянок землі протягом тривалішого часу, витрачалося менше часу і для відновлення родючості ґрунту.

Номенклатура вирощуваних культурних рослин у даний час залишилась в основному такою ж, як і за часів Древньоруської держави, але площа під них суттєво збільшилась. Хлібні злаки становили основний продукт населення і основне його багатство. Особливе значення серед інших хлібних культур займало жито. Після нього особливе місце займала пшениця. Озима пшениця була здебільшого поширена у південних районах, кліматичні умови і властивості ґрунту сприяли її вирощуванню, а яра - у північних.

Значну частину полів було зайнято посівами проса. Продукт проса - пшоно було одним з основних у харчуванні населення.

Загалом у розвитку землеробства, городництва і садівництва протягом ХІІ - ХІІІ ст. було досягнуто значних успіхів. Розширення площ орних земель, культурних рослин, поліпшення обробітку ґрунту сприяли збільшенню продукції зернових, а також технічних культур.

Зростання зернової продукції, у свою чергу, мало вплив на розвиток скотарства. Збільшення запасів збіжжя, полови, соломи позитивно впливало на зростання поголів’я великої рогатої худоби, а також коней і свиней.

Зрушення в розвитку сільського господарства були наслідком у першу чергу дальшого суспільного поділу праці, зростання міст, чисельного зростання міського населення тощо.

Прагнення феодалів розширити свої земельні володіння і збільшити чисельність залежних селян призвело до посилення їх наступу на вільні селянські общини. Одночасно відбувалося зміцнення феодального апарату влади, весь побут феодалів дедалі більше набував військового характеру.

Князівська вотчина, як і боярська, була багатогалузевим господарством, провідну роль в якому відігравало землеробство. Вотчини були спадковими, тобто безумовними феодальними володіннями. Разом з тим існували умовні феодальні володіння - "держави", що роздавалися князями та боярами їх васалам за умови відбуття ними служби.

Феодальне господарство обслуговувалося залежним населенням, основу якого становили смерди, що жили поза межами двору феодала, мали свої власні господарства і відбували феодальні повинності на користь своїх панів у формі натуральної данини або відробітків. У самому ж дворі феодалів жили і працювали, як і раніше, інші категорії залежного населення - рядовичі, закупи, холопи. На відміну від холопів, чисельність яких швидко зростала, меншу роль у феодальному господарстві відігравали холопи.

Феодальне господарство за своїм характером залишалося в основному натуральним. Проте продовжували підтримуватися і певні торгівельні зв’язки насамперед між великим феодальним маєтком і ринком.

Незважаючи, однак, на зростаючу роль, яку почали відігравати власне феодальні господарства, головну роль в економічному житті відігравали все ж не вони, а дрібні селянські господарства, Саме вони обробляли основну площу земель, виробляли переважну масу сільськогосподарської продукції.

Основною формою землеробського населення, а разом з тим і соціальною організацією селян продовжувала залишатися сільська община чи громада, селяни якої продовжували спільно користуватися громадськими землями. Разом з тим кожна селянська вела своє власне, окреме дрібне господарство. Останнє виникло в процесі розвитку продуктивних сил у землеробстві, удосконалення знарядь праці тощо.

Громади, в свою чергу, складалися з "дворищ". Дворище об’єднувало звичайну велику родину - 5-10 кровно близьких родин, точніше, кілька поколінь однієї сім’ї або індивідуальних господарств - "димів". До складу дворищ з часом вступали і зайві люди, які були або біль-менш рівноправними членами дворища ("потужники", "поплічники" тощо), або перебували в залежності від хазяїв дворищ ("підсусідки", "половинники", "дольники").

Дворище користувалося ділянкою землі, яка складалася з різних угідь. Розмір такої ділянки залежав від кількості працездатних членів дворища. Кожен дим мав право на частину земель дворища, які підлягали періодично перерозподілу.

Економічні відносини на українських землях в період феодальної роздробленості

1. Поширення феодального землеволодіння та його наслідки

(XIV-XV ст.)

Наступний етап (XIV-XV ст.) ознаменувався наступними зрушеннями в економічному та політичному розвитку європейських країн. Швидко зростають міста. Розвиваються металургія, текстильна промисловість, суднобудування, виробництво вогнепальної зброї, книгодрукування тощо. На основі пожвавлення внутрішньо- і зовнішньоторгівельних зв’язків розвиваються географічні знання, картографія. Дальших успіхів досягає наука, передусім природознавство. Збільшується кількість шкіл та університетів, зароджується нова, гуманістична ідеологія. Настає епоха Відродження.

Важливі зміни відбулися також у Східній Європі. В Золотій Орді була значно послаблена влада ханів взагалі і зокрема над українськими землями. Цією обставиною тим часом скористалися сусідні з Руссю феодальні держави. Загарбання українських земель загальмувало, але не припинило їх культурний та економічний розвиток. Виникли нові і розширилися старі міста, зросла внутрішня торгівля, а також торгівля з передовими на той час країнами Заходу - Нідерландами, Англією, Німеччиною та ін, які пред’являли підвищений попит на зерно, ліс, поташ тощо.

Під впливом перелічених обставин поступово перебудовується весь клас феодалів, вони дедалі частіше звертаються до ринку. Гроші відіграють щораз більшу роль, сприяють дальшому втягненню феодального господарства в ринкові зв’язки, спонукають феодалів шукати нових джерел прибутків.

Головною галуззю економіки і в цей період залишалося сільське господарство. Земля за нових умов набуває ще більшої цінності, тому швидко зростає велике феодальне землеволодіння. Феодали силоміць захоплювали "вільні" землі з селянами, перетворюючи останніх на своїх підданих. В інших випадках пани займали незаселені ще простори, переселяючи туди частину своїх селян або переманюючи сторонніх звільненням від усіх повинностей на деякий час (від 5 до 20 років).

Посилюється зацікавленість феодалів у розвитку промислів, особливо лісового, продукти якого йшли переважно на будівництво і на опалення. Внаслідок цього зачну частину лісів на Україні було знищено.

На свою монополію пани перетворили також мукомельний промисел. Селян дедалі частіше примушували молоти зерно на борошно і солод тільки на панських млинах і за це віддавати десяту мірку.

У XIV ст. значна частина сільського населення складалася з відносно вільних, незакріпачених або "державних" селян. На такому саме становищі перебували так звані похожі селяни. Вони володіли і користувалися своїми спадковими або освоєними землями на підставі давнього звичаєвого права, відбували лише деякі повинності на користь держави або окремих власників, мали право переходу з одного маєтку в інший або на незайняті землі. Поступово, однак, у відповідь на прохання панів і за власною іні
Категория: История | Добавил: goodref (25.05.2008) | Автор: Владимир
Просмотров: 448 | Рейтинг: 0.0/0 |

IXI - приятная реклама

IXI - приятная реклама

IXI - приятная реклама

IXI - приятная реклама
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Форма входа
Поиск
Друзья сайта

Статистика



Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Copyright MyCorp © 2016
Сайт управляется системой uCoz