ВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ
(1845—1907)
ХАЗЯЇН
Дійові люди:
Терентій Гаврилович
Пузир —хазяїн, мільйонер.
Марія Іванівна —його жінка.
Соня —їх дочка.
Феноген —права рука хазяїна.
Маюфес —фактор [посередник].
Павлина —кравчиха з города.
Зеленський,
Ліхтаренко —економи.
Куртц —шахмейстер [спеціаліст з розведення овець]. Петро Петрович
Золотницький — родовитий багатий пан.
Калинович —учитель гімназії.
Зозуля —помічник Ліхтаренків.
Лікар.
Харитон —розсильний.
Петро. Дем'ян. Дівчина. Юрба робітників.
ДІЯ ПЕРША
Кабінет
Ява І—II
До кабінету заходить помічник хазяїна Феноген з халатом у руках. Слідом входить Маюфес, посередник при укладанні торгових угод, давній знайомий Феногена. Феноген жартівливо звертається до Маюфеса, що той, мовляв, усе грошики загрібає. Фактор віднікується, а Феноген нагадує йому, що він же купив чудовий будиночок. Маюфес заперечує, що за ці роки інші уже собі не будинок купили, а палати. Потім вони починають розмовляти про халат Пузиря.
Ф е н о г е н. Халат мільйонера! Бачите, як багатіють. Ще отакий є кожух, аж торохтить! Нового купувать не хоче, а від цього халата і від кожуха, повірите, смердить! Он, як люди багатіють, учіться!
І розповідає зі сміхом, що колись хазяїна в такому кожусі не пустили в земський банк. На це Маюфес відповів, що Терентія Гавриловича і в рогожі пізнають. Феноген просить Маюфеса підшукати йому для купівлі землю, десятин п'ятсот, ближче до вокзалу.
Ява III
Входить Зеленський, економ, і сам до себе говорить, що доводиться поклонятися передхолопами, бо вони силу мають, можуть наговорити хазяїнові зайве, отже, треба піддобритися.
І просить Феногена, який зайшов, замовити слово за нього перед хазяїном:
— Терентій Гаврилович гнів на мене має, і я боюсь, щоб мене не перевели в Чагарник на місце Ліхтаренка; а там менше жалування, у мене сім'я...
Феноген, побачивши, що Зеленський дістає гроші, починає ніби підмовлятися, мовляв, «Знаєте, який наш хазяїн, часом, щоб не подумав, що ви мене підкупили, у нього честь — перше всього!»
Зеленський умовляє його, що «дурно ніхто нічого не робить; ви для мене, я для вас». Феноген погоджується, кажучи, що він гроші ніби позичає, і якщо нічого корисного не вийде — віддасть.
Ява IV
Феноген лічить гроші і з задоволенням думає:
— Якби не давали, то я б і не брав. А коли дають — бери! І сам хазяїн наш усіх научає: з усього, каже, треба користь витягать, хоч би й зубами прийшлося тягнуть — тягни!
Так і сам Пузир розбагатів, то ж тут і гріха немає.
ЯваV
Феноген віддає халат дружині і дочці хазяїна, щоб вони його скоріше підлатали й зашили. Жінки беруться до роботи; Марія Іванівна просить кравчиню з міста зняти мірку і зшити халат чоловікові на іменини, бо сам він відмовляється купити новий.
Марія Іванівна боїться дарувати халат, бо чоловік гніватиметься, де взяла гроші. То ж вирішили гарно розшити атласний халат буряками й овечками, а потім кравчиня запропонує Пузиреві його купити за дуже дешевою ціною. Хазяїн побачить, що дорога річ продається дешево, і купить.
Соня, дочка, сумнівається, чи буде гарний халат з буряками та вівцями, але мати говорить, що її татові як хазяїну буде це приємно. Дочка хоче сказати Пузиреві про освідчення вчителя гімназії Івана Миколайовича, але мати радить зачекати, сама наперед випитає його думку.
Ява VI
Пузир розмовляє з Маюфесом і говорить, що справа того трудна. Адже у нього самого сорок тисяч овець, боїться, що й для них не вистачить паші.
М а ю ф е с. Де ж таки! Оце сказали: паші не стане!.. Торік, як я ку-пиву васдля одного німця валахів, пам'ятаєте? — то для прийомки три дні їхали вашою землею... їхали ми цілий день. «Чия земля?»— питаємо.— «Терентія Гавриловича Пузиря». На другий день знову питаємо: «Чия земля?»— «Терентія Гавриловича». І тілько на третій день, надвечір, почалася земля Гаврила Афанасійовича Чобота. Ха—ха! Княжество! Ціле княжество. Німець, що зо мною їхав, дивувався, хитав головою, цмокав губами, а на третій день, сміючись, сказав: «У цього хазяїна більше землі, ніж у нашім герцогстві». Єй—богу, так і сказав. Хе—хе—хе! Та щоб на таких степах не можна було випасти ще дванадцять тисяч овець?»
Пузир погоджується, що воно—то й можна випасти, але це справа небезпечна: удаване, фальшиве банкрутство, яке йому пропонують підтримати, може погано закінчитися. Маюфес запевняє, що Петру Тимофійовичу, який його послав, допомагатимуть відомі адвокати й найбагатші купці: хто мануфактуру прийме, хто гурти овець, хто кінський завод, так потихеньку багатство і розтане, як віск. Будови ж — «діло рук чоловічих... хе—хе—хе! Ще й страхову премію візьмем».
Пузир знову говорить, що справа небезпечна і питає, по скільки ж думає Петро Тимофійович заплатить кредиторам. Маюфес відповідає, що по десять або, на худий кінець, по двадцять копійок. Пузир швидко вираховує, що «банкротові» вийде два мільйони чистого прибутку. З нічого — цілий капітал. «Такого капіталу кредитори не подарують. Найдуться завзяті, будуть судиться, а як діло дійде до суда — тоді погана справа!»
Маюфес його заспокоює, що вся сума розкинеться не на якихось бідолах, а на московських, лодзінських фабрикантів та на всякі банки. «Фабрики та банки розкинуть потері на других, підведуть свої баланси, і квита. Ха—ха! Що їм така сума — виграшка!»
Пузир іронічно говорить, що ось так: для одних — дрібниця, а іншому — капітал. «З миру по нитці — голому сорочка». І погоджується допомогти купцю Михайлову організувати фальшиве банкрутство, взявши на випас його вівці — дванадцять тисяч. При цьому вимагає за послугу двадцять процентів з валової виручки. Маюфес цікавиться, яка ж йому особисто буде винагорода, але Пузир каже, що розрахується з ним восени, після того, як побачить свій прибуток. Маюфес зголоднів і хитренько допитується, чи можна де на вокзалі пообідать. Пузир вдає, що не розуміє натяку, й говорить, що він на вокзалах не обідає, бо возить свої харчі. І питає у Феногена, чи на вокзалі є буфет.
М а ю ф є с . Треба поспішать, бо їсти хочу, аж шкура болить.
П у з и р: Тут недалеко.
М а ю ф є с . Та мені небагато й треба: хоч би чарку горілки та шматочок хліба... Ха—ха—ха! Так, кажете, бухвет є?
Феноген. — Є.
М а ю ф є с. Прощайте!
(Вийшов.)
Ява VII
П у з и р. Всякий чорт прийде сюди голодний, а ти його годуй! Нема, щоб з собою привіз солонини там, чи що. Нехай не звикають!
Ф е н о г е н. — Це не ресторація, а хазяйський дім!
Феноген іде і зітхає. Пузир його питає, у чому справа, а той розповідає про економа Зеленського:
— Зеленський наш дуже стривожений тим, що ви на нього гніваєтесь... Авін чоловік усердний, сім'я велика...Жаль мені його дуже, а коли обідите, то й гріх, він для вас і в огонь, і в воду! З коня не злазить цілий день, побивається...
Пузир говорить йому, щоб не мішався не в своє діло.
Ява VIII
Входять Куртц, Зеленський і Ліхтаренко. Феноген сідає в сусідній кімнаті так, щоб усе було видно й чути. Пузир незадоволено звертається до Зеленського:
— Ну, як—таки ви, пане Зеленський, і досі не загнуздали мануйлівських мужиків? Де ж це видано, щоб на буряках платить робочому по тридцять п'ять копійок вдень?
І ставить у приклад Ліхтаренка, який платив і по п'ятнадцять копійок, і по двадцять, а тепер, в гарячу пору, по двадцять п'ять копійок на їх харчах. Потім припускає, що Зеленський, мабуть, ще й годує своїх робітників.
П у з и р . — Боже мій! І харчуєте?! То це вийде по сорок п'ять копійок. Добре хазяйнуємо! Робочі все заберуть, а нам же що зостанеться, а чим же я буду вам жалування платить? Так не можна, ви не вмієте зробити дешевого робітника!
Зеленський пояснює, що у нього інші умови, а Пузир йому заперечує, що умови люди роблять. Зеленський знову говорить, що в Мануйлівці, де він служить, люди більш заможні, бо, крім своїх наділів, беруть в аренду «оброчну казенну землю», артілі позаводили. А робітник тільки там дешевий, де немає землі, де бідність.
П у з и р. — Так ви зробіть у Мануйлівці бідність!
І переводить Зеленського в Чагарник, а Ліхтаренка — в Мануйлівку, щоб він і там «зробив бідність».
Зеленський бідкається, а Феноген стогне й кахикає за дверима.
Пузир. — Порфирій дасть десять тисяч! Ви не умієте з народом, а Порфирій уміе...
...Мануйлівці запустили недоїмку і не заплатили. Через тижденьта оброчна земля, що держать в оренді мануйлівці, оддається з торгів на новий строк. Треба, щоб казенна земля зосталась за мною, чуєш?
Ліхтаренко каже, що спробує, а Пузир відповідає різко:
— Це тобі не борщ, тут пробувать нічого, треба взять! Ти розумієш? Взять! Казенну оброчну статтю взять! Наділи мужицькі на десять літ в оренду взять! А як мужик зостанеться без землі, роби з ним, що хочеш; а поки при землі, мужики все одно, що бури, нічого з ними не зробиш!
Зеленський говорить на свій захист, що він пробував, тоді Пузир його грубо обриває:
— Ви ніколи не пробуйте, а просто — їжте!
Зеленський зауважує, що в Мануйлівці є такий вчитель—артільщик, що й Ліхтаренко об нього зуби поламає.
Пузир. Порфирій, настали' зуби! Опит є, стежка протоптана, шквар! ...Нам нужен дешевий робітник, розумієте? А без дешевого робітника хазяйство вести годі!
Зеленський проситься, що в Чагарнику платня менша, а в нього сім'я, Феноген знову стогне за дверима. Пузир обіцяє зберегти таке ж жалування, як і раніше. І велить Куртцові їхати в степи на прийомку овець, які він ніби купив. Карло Кар-лович говорить, що для утримання і догляду такої кількості овець йому потрібен помічник. Пузир не погоджується і каже, що йому допомагатимуть чабани, а восени він його голову «оливою гарно» помастить. І велить вигнати старшого чабана Клима, який ніби при продажу худоби за десять карбованців передав покупцеві Крячковському двадцять овець зайвих. Куртц намагається захистити хорошого чабана, але Пузир невмолимий:
— Мені нужні люди надежні, чесні, а як ви станете самі покривать мошенників, то мене обберуть як липку. Вигнать!
Ява IX
Феноген заходить, стає навколішки перед Пузирем, цілує йому руки за те, що не скривдив Зеленського, і говорить:
— От, Клима ви вигнали, бо я дізнався за валахів [овець] і сказав, а тепер я вам скажу, що Ліхтаренко... Дивиться крізь пальці... та ще й сам руки вмокає!
Далі розповідає, що коли здавали пшеницю, то Ліхтаренків помічник Зозуля десять мішків скинув у жида Хаскеля, який хліб скупає і має магазин у містечку. Пузир дякує Феногенові:
— Спасибі тобі, Феноген! Ти один у мене вірний слуга! Кругом крадуть і крадуть.
ЯваХ
Повертається до Пузиря Куртц і говорить, що такого не може бути, щоб чабан Клим був нечесною людиною, адже шахмейстер перевірив усе за конторськими книгами. Клима обмовив, запевняє він, чийсь злий язик, і це просто паскудство.
Ява XI
Пузир питає Феногена, що він тепер скаже, а той відповідає, що Карло краде сам, а Клим допомагає. Пузир доручає Феногенові проїхатись по отарах та прослідкувати.
Входить Ліхтаренко, і Пузир починає допитуватися, як це у нього крадуть пшеницю — помічник Зозуля цілий віз вивантажив у Хаскеля.
— Може, який лантух або два — то буває; де ж ви бачили, щоб у великій економії ніхто нічого не вкрав?! Та хоч би у мене сто очей було, то й то не встережеш!... Всі крадуть по-своєму, та без того і не можна, Терентій Гаврилович! І розсиплеться, і загубиться, і вкрадуть яку мализну...
Хазяїн сердиться, говорить, за що ж він тоді економам гроші платить.
Ліхтаренко. А за тих сто тисяч пудів пшениці, що я здав на вокзалі, а ви гроші взяли!... Терентій Гаврилович, ви тілько не гнівайтесь, а розсудіть гарненько. Будемо так говорить: ви мені дасте великий шматок сала, щоб я його одніс у комору! Я візьму те сало голими руками і однесу сало в комору, і покладу; сало ваше ціле, а тим жиром, що у мене на руках зостався, я помастю голову — яка ж вам від цього шкода?
Пузир сердито проганяє свого економа, а Зозулю все—таки велить звільнити з роботи.
Ява XII
Феноген (говорить до Пузиря). От чоловік! І риби наловить, і ніг незамоче!
Пузир (відповідає). Я знаю, що він більше всіх краде, та зате і мені велику користь дає!
Хазяїн розбирає пошту й дізнається з листа, що його дочку хоче сватати син великого землевласника Чобота. Феноген застерігає його, що треба спитати Соню, адже вона може й не погодиться. Пузир дивується — як це так, щоб не погодилася. Адже майбутній наречений — один у батька, а батько — хазяїн на всю округу.
Далі Пузир довідується, що одержав орден Станіслава другого ступеню на шию і радіє:
— Недурно пожертвував на приют. Восени поїдемо на засідання в земський банк — нехай усі ті, що сміялися з мого кожуха, губи кусають!
Феноген. Та ви зробіть собі, Терентій Гаврилович, нову хорошу шубу і хороший сюртук, бо орден буде у вас на шиї, а кожух зверху, то вас знову швейцар виганятиме з прихожої, як торік виганяв.
П у з и р. Я розхристаюсь, як будемо входить; тілько на поріг, а тут йому перед самим носом блись — орден! Ну, та й швейцар мене тепер пізнає! Дався я йому взнаки; пам'ятаєш, як молив потім, щоб я його простив, — у руки цілував, навколішки ставав!
Ф е н о г є н . Перше опаскудив, на сміх усім кинув, а потім просив... Такого хазяїна виганяв з прихожої, прийнявши за старця, а все через кожух. Старий він, тридцять літ носите, дуже торохтить і сильно лоєм тхне.
Пузир обіцяє задля ордена пошити собі шубу з лисячого хутра.
Ява XIII
Приходить Золотницький, сусіда, дворянського роду. Він вітається й підсміюється над Пузирем, називаючи його Крезом [міфологічним великим багачем]. Пузир цього не розуміє й говорить, що він не такий уже й кремезний, як гостеві здається. Золотницький продовжує іронізувати, що Пузир усе в тому ж халаті, і питає, чи багато він ще прикупив землі. Пузир відповідає, що немає поки що підхожої, і питає Золотницького, чи не продає він Капустяного — свого маєтку.
Золотницький. Дай віку дожить, не виганяй ти мене з Капустяного! Потомствених обивателів і так небагато в околиці осталось, все нові хазяїни захопили, а ти вже й на мене зуби гостриш. Успієш ще захватить і Капустяне, й Миролюбівку.
Пузир каже, що не доживе до того часу, а потім прицінюється, за скільки б Золотницький продав маєток. Той, сміючись, каже, що за два мільйони, думаючи, що таке Пузиреві не під силу. Хазяїн же говорить, що хай продає, то й побачить, під силу чи ні... Золотницький розповідає, що будує цукровий завод, і пропонує Пузиреві стати компаньйоном. Той відмовляється, мовляв, це не його справа. Золотницький умовляє поїхати з ним до міста, ознайомитися зі справою. Пузир погоджується, бо йому треба в місті орден одержати. Гість з приводу ордена жартома вимагає шампанського, Пузир каже, що в нього немає. Тоді Золотницький пропонує поїхати в місто і там поставити шампанське. Пузир відразу ж згадує, що не може їхати, бо в нього і справи вдома, і взагалі він нездужає...
Золотницький. Уже злякався, що шампанського треба ставить. Ну, я сам поставлю; а тим часом давай чого-небудь попоїсти, бо ти не догадаєшся нагодувать, а я голодний!
Пузир вибачається, що у нього немає вишуканих страв, усе по-простому: борщ, каша та, може, ще яблучний пиріг.
Золотницький радий і цьому та питає Пузиря, чи він часом не земський гласний. Пузир відповідає, що так, його вибрали торік, але він ще й разу не був. Золотницький його картає, що це йому не робить честі. І каже, що на нинішніх зборах буде важливе питання: продовольство для голодного люду до урожаю.
Пузир. Це до мене не тичеться. Це химера! Голодних буде тим більше, чим більше голодним помагать. Он у мене робочим поденним платять тридцять п'ять копійок. Нехай голодні ідуть до мене по п'ятнадцять копійок на роботу.
Золотницький говорить, що таких дуже багато, тисяч двадцять, тому треба придумати щось інше, «душею увійти в становище голодних, не дать їм загинуть, не дать розповсюдитись цинготній болізні».
Пузир. Це не моє діло!.. Чудні люди! Голодних годуй, хворих лічи, школи заводь, пам'ятники якісь став!.. Повигадують собі ярма на шию і носяться з ними, а вони їх мулять, а вони їм кишені продирають. Чудні люди!
Золотницький питає, при чому тут пам'ятники, а Пузир показує листа, в якому говориться, що в Полтаві дозволено поставити пам'ятник першому українському поетові Івану Петровичу Котляревському. На цей пам'ятник гроші збираються на Полтавщині, але можна жертвувати і звідусіль.
І добродій Храменко, не побачивши у списках тих, хто пожертвував, Пузиря, вирішив повідомити йому особисто про таку доброчинну справу.
Золотницький дивиться на Пузиря й питає, хто ж він такий? Малоросіянин? Пузир говорить, що не криється, він природжений хохол. Отже, каже Золотницький, і пожертвуй на пам'ятник народному поету.
Пузир. З якої речі? Я жертвую на приюти...
Золотницький. Ждучи награди.
Пузир. Не криюсь. А Котляревський мені без надобності.
Зблотницький. І як тобі не сором отаке говорить? Такий хазяїн, такий значний обиватель, ще й кавалер, а говориш, як дикий, неосвічений мужик: «Котляревський мені без надобності!» Противно й слухать! Поети єсть сіль землі, гордість і слава того народа, серед котрого з'явились; вони служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ... Всі народи своїх поетів шанують, почитають і ставлять їм пам'ятники!!!
Пузир питає, чи Золотницький пожертвував сам. Той відповідає, що відішле триста карбованців.
Пузир. Ну й буде з них, а від мене не поживляться!
Золотницький розгнівався, не захотів навіть іти обідати:
— Обідать у такого хазяїна важко, тут і кусок в горло не полізе. До земських діл тобі нема діла, луччих людей свого краю ти не знаєш, знать не хочеш і не ціниш — я соромлюсь сидіть поруч з тобою за столом!
Пузир дивується, чого це так Золотницький ображається за того Котляревського, хіба він йому сват чи брат.
Золотницький. Ах ти, нещасна, безводна хмара! І прожене тебе вітер над рідною землею, і розвіє, не проливши і краплі цілющої води на рідні ниви, де при таких хазяїнах засохне наука, поезія і благо народу!!!
Пузир ображено говорить, що він цих слів не розуміє, і просить обідати. Золотницький каже, що тільки тоді сяде з ним за стіл, коли той дасть слово поїхати з ним в «земське собраніє» і відішле гроші на пам'ятник Котляревському. Пузир боїться, щоб йому не зробили безчестя, і погоджується усе виправити.
ДІЯ ДРУГА
Ява І
До будинку Пузиря підходить юрба робітників із вигуками:
— Ми не собаки — і собак краще годують! Може, хазяїн і не знає! Петро пропонує іти до хазяїна скаржитись, як їх Л іхтаренко годує, Дем'ян каже,
що треба кидати роботу та тікати звідси. Петро відповідає, що Ліхтаренко може привести їх силою й навіть у в'язницю посадити, і радить, якщо хазяїн нічого не зробить, їхати до начальства. Торік у Чобота було те саме, та ж після скарги у борщ почали кришити картоплю, а хліб краще випікати.
Дем'ян. Поки обробились, а після Семена так почали годувать та морить роботою, що ми покидали заслужені гроші та й повтікали, а він тоді й не скаржився, бо йому ковінька на руку: мед собі зоставив, а бджіл викурив з улика. Тікаймо краще, поки ще скрізь робота є.
Ява II
На ґанок виходить Феноген і кричить:
— Що за ґвалт, чого вам, ідоли, треба? Дем'ян (викрикує). Сам ти ідол!
Феноген (зі злістю). Ану, вийди сюди, хто то сміливий обзивається?
Дем'ян говорить, що вони вже вчені, призвідників не видадуть. Петро заспокоює всіх і просить, щоб вийшов хазяїн. Феноген каже, що він у городі. Тоді люди попросили, щоб вийшла хоч хазяйка. Феноген не хоче турбувати господиню й відсилає робітників працювати.
Ява III
Виходять Марія Іванівна і Соня, питаючи, що тут трапилося. Феноген відповідає, що бунт, і посилає Харитона за Ліхтаренком.
З гурту виступає Петро і каже, що бунту ніякого немає, просто робітники просять, щоб подивилися хазяї, яким їх хлібом годують, який борщ дають.
Соня (взявши хліб). Боже мій! Мамо, невже це хліб? І такий хліб у нас люди їдять?
Марія Іванівна говорить, що вона до цього діла не мішається, нічого про це не знає.
Петро. Згляньтесь, пані і панно! Хіба це хліб? Це потембос! Пополам з половою, поки свіжий, то такий глевкий, що тілько коники ліпить, в горло не лізе, заліплює пельку; а зачерствіє — тоді такий твердий, як цегла, — і собака не вкусе.
Дем'ян додає, що «таким хлібом можна з пушки—маркели стрілять у неприятеля».
Соня. Мамо!
Марія Іванівна. Я не знаю...
Соня (до Феногена). І ви, Феноген, не знаєте і ніхто не знає? Чого ж ви мовчите?
Феноген. Це не ваше діло, Софіє Терентіївно!
Соня. Як не моє діло? Як ви смієте так казать? У мене все тіло труситься від жаху, що у нас таким хлібом годують людей; може, й тато не знає, а на нього будуть говорить, що велить таким хлібом годувать робочих; зараз мені йдіть і веліть, щоб хліб був хороший. Я сама буду ходить на кухню... Я не знаю, як його зробить, щоб він був добрий, але я розпитаю, навчуся, я не дозволю, щоб так людей у нас годували!!!
Всі. Спасибі вам, панночко!
Петро. Пошли вам боже щастя, що ви заступаєтесь за нас. А ось борщ, гляньте: сирівець зварять, посолять, замнуть пшоном — і готово! Ані бурячка, ані картоплі в ньому нема.
Соня. Я все зроблю, щоб вас годували краще!
Ява IV
Соня говорить Феногенові, щоб він наказав пекти кращий хліб і борщ нарити як слід. Феноген відповідає, що хай вона це скаже своєму батькові, а він не може міняти наказу хазяїна. Соня кричить, що вона не вірить, щоб батько велів людей таким хлібом годувати. Звертається до матері, а та все відповідає, що нічого не знає і не мішається до батькових справ.
Соня. Мамо, голубко, треба мішатись, бо люди нас прокленуть! У нас стільки всякого хліба, як води в морі, і весь хліб люди заробляють, вони повинні їсти за свою працю найкращий хліб!
Ява V
Приїжджає Пузир. У нього борода підстрижена, а на шиї видно орден. Марій Іванівна просить дочку не говорити зараз батькові про хліб, бо він утомлений і злий. Соня говорить, що вона не може ждати. Пузир сідає з родиною погрітися на сонечку. Жінка питає його, для чого це він підрізав бороду. Пузир показує орден. Всі його цілують і поздоровляють, але не розуміють, до чого тут борода.
Пузир. Тепер і ти бачиш, і всяке побачить, що на шиї орден; а як була довга борода, то закривала, і ніхто б не побачив! Для чого ж його носить, коли його не видко? Прийшлося підрізать трохи бороду.
І питає, чи личить йому орден.
Марія Іванівна. Боже, як гарно, зовсім другий чоловік!
Феноген. Так наче ісправник.
Пузир розповідає, що зустрів у місті начальницю гімназії, де вчилася Соня, і та причепилася, щоб Пузир купив дочці модної тканини на плаття, адже вона найкраща і найрозумніша її вихованка. Мати додає — як же не краща, коли одержала за навчання золоту медаль.
Соня дякує за подарунок і показує батькові хліб, говорячи з осудом, що саме таким у них годують робітників. Пузир каже, що скрізь по економіях так годують, бо «робочий чоловік, мужик, не любить білого хліба, бо він і не смачний, і не тривний. Оце саме настоящий хліб для робочих! Питательний, як кажуть лікарі!» Хоче відламати шматок — не ламається, хоче відкусити — не вкусить. Соня говорить — от бачите, ні вламати, ні вкусити. Пузир відповідає, що треба розмочити.
Соня. Тату, мій лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлібом. Не дурно казали в гімназії, що у нас годують людей гірше, ніж свиней; насміхались, я плакала і запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, і вся моя душа тремтить! Тату, рідний мій, коли ви любите мене, шануєте себе, то веліть зараз, щоб людей краще харчували! А поки я буду знать і бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрізь судять, проклинають, мені ніщо не буде миле, життя моє буде каторгою!!
Пузир заспокоює її і обіцяє покращити харчування робітників.
Ява VI
Феноген бідкається, що «казенного інспектора» ще немає, а свій уже є.
Пузир. Ліхтаренко таки дуже вигадує на хлібові. По відомості, певно, показує чистий, а дає — бач який. Справді, не вкусиш! Та й не час тепер таким хлібом годувать: ще покидають робочі, возись тоді з ними, а пора наступає гаряча. Скажи йому, що такий хліб можна давать тільки з першого сентября, як обробимось: тоді половина строкових не видерже, повтікає, а жалування зостанеться в кишені. Отак, скажи йому, розумні хазяїни роблять!.. Розтривожили мені дитину!..
Феноген бурчить, що гімназія, золота медаль призвели до непослуху, до того, що діждали власного інспектора.
Ява VII
Пузир думає сам про себе, що він постарів, став полохливий. Прийняв від Петьки Михайлова дванадцять тисяч овець, восени двадцять тисяч карбованців чистого прибутку одержить, а тривожно. А раптом Петро ускочить у «злосні» банкрути, хоч він і «ідол в комерції»? І думає знову:
— Постарів, полохливий став!.. Перше йшов за баришами наосліп, штурмом кришив направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору, а тепер такий пустяк тривожить! Знову, дочка тільки сказала, що над нею сміялися в гімназії, і мене аж у серце кольнуло. Люди знають про мене більш, ніж я думав... Натурально: то з степу не вилазив, а тепер почав між люди виходить, і треба оглядатись: що люди скажуть. І без людей погано, і з людьми погано... Не можна інакше (помацав орден), кавалер!
Ява VIII
Марія Іванівна і Соня поливають у палісаднику квіти. Соня говорить, що вона вже заспокоїлась і хай мати йде відпочивати.
Марія Іванівна. Дитино моя кохана! Від розмови з тобою я бадьоріша стала, ніж зранку. Ти така смілива, така розумна та так гарно говориш, що я, слухаючи тебе, молодію. І я така була, доню, не думай собі! А життя, знаєш, помалу перекрутило! Ми були так собі хазяїни, з середнім достатком, а тепер — де воно й набралось? Правда, тридцять п'ять літ працювали, сильно працювали. Ми, дочко, ніколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна! А от ти інакше дивишся... може, і твоя правда! Піду ж я, справді, поки до обіду, дещо перегляну (пішла), поштопаю, полатаю.
Ява IX
Соня сама про себе говорить, як їй важко було на душі, а зробила перший крок — і легко стало, ніби крила виросли. Вона вирішує сама за всім слідкувати, ходити на кухню, скрізь із батьком їздити. Аяже це велике господарство в майбутньому дістанеться їй одній, а вона не знатиме, де тут зло, і не зможе зробити нічого доброго.
Ява Х
До Соні завітав Іван Миколайович Калинович, учитель гімназії, її гарячий прихильник. Соня радо ділиться з ним своїм відкриттям — вона знайшла свою стежку в житті, свою справу:
— Знаєте, Іван Миколайович, я задихалась перед цим великим хазяйським колесом; воно так страшно гуде і так прудко крутиться, що мимо мене пролітали, мов у сні, самі тяжкі враження, і я навіть не могла розібратись ні в чім, а тільки серцем чула, що тут навкруги мене робиться неправда, зло; а поправить, зупинить зло — несила, бо нічого добре не розумію! Тепер попала на стежку. І от перше всього взяла собі задачу: слідкувать, щоб добре робочих харчували, а там, далі, я увійду і в саму суть.
Калинович. І суть задавить вас! Вона далеко страшніша, ніжте невідоме колесо, що так лякає вас! Скажу вам, що тепер єсть інтелігентні, чесні хазяїни, сильні духом, котрі борються з старою закваскою в хазяйстві, бажаючи постановити правдиві відносини між хазяїном і робітником, але не знаю, чи їм це удасться! Таких борців ще мало, правда, тілько не вам ряди їх поповнять!.. Бог з ним, з хазяйством: трудно там правду насадить, де споконвіку у корені лежить неправда! Краще ходім поруч зо мною на корисну працю в школі. Правда, що й там трудно теж, а все ж таки ми труднощі переборем — на те є биті шляхи — і будемо між молоддю насаждать ідеали кращого життя! Будущина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов'язки перед спільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!..
Калиновий раптом спохватився, що перед ним уже не учениця, а він читає лекції. Соня його заспокоює і говорить:
— Я прийняла всі ваші ідеали й жажду, і шукаю, де мені їх до життя прикласти... А от і шлях ви показали...
Калинович їй каже, що поки вони підуть своїм шляхом, добре й те, що вона задумала. Однак застерігає, що це буде важко, адже її тато не звик, щоб йому вказував хтось, можуть бути непорозуміння, сварки.
Далі питає, чи говорила вона батькам про їхню власну справу — одруження. Соня відповідає, що мама знає і рада, а батькові хай він скаже сам, якраз на його іменини. І говорить:
— А тілько ви не бійтесь нічого: я вас не зрадю — от моя рука! Калинович (цілує руку). Рука сильна і опертись на неї можна. А як тато не згодиться?
Соня. Тоді я приїду в город і ми повінчаємось та й годі!
Калинович у захопленні від такого рішення. Молоді йдуть до хати грати і співати, щоб розчулити батьків, адже «музика до всякого серця і до всякої душі однаково говорить своїм улесливим, чарівним язиком».
Ява XI
Феноген і Ліхтаренко страхають один одного, бо Феноген знає, що Ліхтаренко при здачі буряків взяв із заводу п'ятсот карбованців, а Феноген собі при продажу овець з купця — двісті карбованців. Ліхтаренко пропонує не сваритися, а домовитися:
— Беріть — я вам не заважаю, не заважайте й мені! Я не візьму по-дурному, а перше зроблю хазяїнові користь, а потім і себе не забуду... Краще зробимо між собою договор: брать, де дають і де можна, а на менших звертать! От ви хотіли вигнать Клима — так і треба, щоб замазать очі за валахи, бо й він дещо знає, — тілько вам це не удалося; хотіли нашкодить за пшеницю мені, та нашкодили Зозулі... Бо ви чули дзвін, та не знаєте, відкіль він, постаріли, нюхало зіпсувалося!
І розповідає, скільки він за пшеницю одержав баришу, говорячи при цьому, що якби Феноген був з ним у спілці, то і йому б перепало дещо.
Феноген дивується, що Ліхтаренко відкрито говорить про свої махінації так, ніби комусь добро зробив.
Ліхтаренко каже, що він не краде готового, він робить так, щоб все хазяйське було ціле, і йому щоб була користь, «комерчеський гендель». І додає:
— Усі рвуть, де тільки можна зірвать, а я буду дивиться та завидувать, як люди багатіють? Я не такий! Завидують тілько недотепи!
Феноген дивується, звідки такі люди беруться, на що Ліхтаренко відповідає: «Хазяїни викохали!» І каже, що раніше на війні билися, бусурманів обдирали, а тепер своїх рідних. Тоді нікого не жаліли, — якщо не ти вб'єш, то тебе вб'ють, — тепер не візьмеш ти, то візьмуть з тебе.
Феноген з Ліхтаренком цілуються й вирішують стати товаришами.
Ліхтаренко научає Феногена, щоб він не ловив гав при перегоні овець удаваного банкрута Михайлова. Адже «вор у вора краде», там, де раніше брав копійку, тепер хай бере десять. Зате коли щось таке робитиме Ліхтаренко, то щоб допомагав. Феноген обіцяє й просить його не забувати.
Ява XII
Входить Зозуля й каже Феногенові, що той наговорив хазяїнові, а Ліхтаренко не заступився, і він зостався тепер безневинно осоромлений і без хліба.
Феноген цинічно відповідає, що його покарано для прикладу іншим, щоб боялися й берегли хазяйське добро, не брали потай. Зозуля клянеться, що він нічого не брав. Ліхтаренко заявляє:
— То хтось другий взяв; з пальця ж не висмоктали?!
Зозуля питає, чого ж він повинен за інших страждати.
Ліхтаренко. ...От тепер тебе розщитали, гріх покрився, все затихло, і хазяїн заспокоївся, не буде гризти других. Потім, може, ще що пропаде, скажуть: Зозуля взяв, а тебе вже нема, і знову тихо і для других полегкість. Тут колесо так крутиться: одних даве, а другі проскакують!
Зозуля з подивом і жахом питає, невже їм не жаль його, молодого, його честі та сім'ї? Він же нічого не взяв, і навіть красти не навчився, бо тільки торік закінчив землеробську школу. Тепер йому навік закритий шляху житті, ніхто його на службу не прийме.
Феноген говорить, що ніхто йому поганої характеристики не даватиме, а спитають — вони скажуть, що сам не захотів.
Зозуля з відчаєм питає, чи й хазяїн так думає? Феноген з Ліхтаренком запевняють його, що хазяїн сам звелів його розрахувати. Юнак знову клянеться, що в нього скоріше б рука відсохла, ніж би він щось чуже взяв, і знову питає, невже їм не жаль його. На це йому відповідають, що всі клянуться, «кого приструнчить лихо».
Тоді Зозуля їм говорить:
— ...Серця в вас немає, а честь давно вже потеряли, бо ви самі злодюги і не повірите нікому, що він не краде так, як ви. Бодай же дітям вашим до всіх їх діл таку, як ви до мене, мірку прикладали! Кати бездушні ви! (Пішов.)
Ліхтаренко тільки й сказав, що це той дурень, якого і в церкві б'ють. А
|
