Люди зі страху - Андріяшик Роман - Литература - Каталог рефератов - Рефераты на отлично
Суббота, 10.12.2016
Рефераты на отлично
Меню сайта
Категории рефератов
Аудит
Банковское дело
БЖД
Биология
Бухгалтерский учет
Военная кафедра
География
Государственное управление
Иностранные языки
История
Информатика
Культура
Литература
Логика
Маркетинг
Музыка
Педагогика
Политология
Право
Психология
Религия
Социология
Философия
Финансы
Экология
Экономика
Наш опрос
На какую тематику рефератов нужно побольше
Всего ответов: 599

Главная » Статьи » Литература

Люди зі страху - Андріяшик Роман
РОМАН АНДРІЯШИК
ЛЮДИ ЗІ СТРАХУ
РОМАН
В ОБЛОЗІ
Книга перша
Чи я в батька не дитина була?
Чи я в батька не кохана була?
Взяли ж мене заміж дали
І світ мені зав'язали...
З народної пісні
І
- Як спалося? - запитала Левадиха.
Вона й очей не звела. Та можна не сумніватися - в якусь мить якимось хитромудрим способом встигла на мене зиркнути і навіть збагнути, в якому я настрої. З чемністю квартиранта я відповів, що добре, і, одразу забувши все, усміхнувся... Мені було так легко, ніби з плечей звалилася Говерла1.
1Гора в Карпатах.
- Гм-м...- збиралася з гадками Левадиха. Перекинула сніпок квасолиння, поправила макітру між коліньми.- Полощешся, мов ласиця. Отак у мого Антона було: я забудуся під куделею, аж гульк - гейби нема чоловіка в хаті. А він у кутику над цеберкою.
"У життя тисячі нагод витравити з людини впевненість,- подумав я.- Тоді, як утікач, боїшся власної тіні".
- ...Семко був непосидою. Не балакав, а кричав. "Цить,- прошу не раз,- не репетуй, не в кузні". На хвильку прикусить язика, відтак своєї... А ти кудись збираєшся? Господи, що мені діяти з цим парубком! То зодягни що тепліше на себе, який нагріток у тій шинелинці? Студено ж. Зима не на жарт.
- Зима,- повторив я. Тьох! - щось колькою вперлося в серце.- Зима.- Я штовхнув набучавілі двері.
Снігу випало до колін. Небо віщувало близьку заметіль, хрипло й насторожено шурхотів жужелицею повноводий з осені Дністер. Скелі над селом заокруглені, наче голі дівочі коліна на передсвітанковому березі, коли пустунки знімають до купання сніжно-білі сорочки. І все нині мов на замовлення. Наче й природа повернулась на десять літ назад, щоб рушити заново вже іншою, ліпшою дорогою.
Я зіперся на ворота, доп'яна вдихнув самосаду.
Я ніби знав, що Він сьогодні спроможеться на слово.
...Досвіта мене розбудив холод. Я сонно глипнув на замуровану інеєм шибку, на язики снігу, надутого за ніч на підвіконня поміж трухляві рами, і накинувши поверх рядна шинелю, вкрився з головою.
Мене причавила бездонна, аж моторошна пітьма. Зупинився час, щезли думки, і мною заволоділо відчуття недалекої його присутності.
Я ворухнувся, аби вийти з-під неприємної влади темряви. Почав наслухати. З монотонного шелесту кукурудзиння за стіною, з пошкрябування лопати - видко, Левадиха розчищала замети - щось немовби нашіптувало: "Він уже близько, от-от появиться".
Він вихопився перед очі несподівано, на весь зріст, і схрестив на грудях руки. На Ньому була срібляста смушева шапка, коричнева куртка, вовняні про свято штани і високі чоботи з попротираними халявами; з-під ліктя визирав рожевий обрубок пальця, ліва повіка, як завжди, коли Він на щось напружено дивився, була опущена нижче за праву.
Таким Він запам'ятався мені за життя. Востаннє Він був трохи напідпитку, винувато-сумно всміхався, та із зіниць поволі й м'яко спливала, як завсіди, дочасна туга, бо таким Він уже вдався, що думка його вічно забігала поперед подій і ятрила душу загодя до лиха.
Але з того дня, відколи Він ходить за мною привидом, Його чоло оповите тінню таїни. І тепер ця тінь дрібно мерехтіла, мов полум'я згасаючої свічки. Чим довше я придивлявся до Його обличчя, тим більше здавалося, що Він душиться від якогось невисловленого болю, проте не може заговорити.
Мене вдарив дрож: а що, коли Він піде, нічого не сказавши? Водночас я побоювався того, що Він мав на гадці.
На тілі виступив холодний піт. Я знемігся, чекаючи, бо Він уже вічність стояв наді мною. Надія покинула мене, майже відчутно забравши зі скронь свої теплі долоні. Я повернувся на бік, тихо зітхнув. Тягар спав із серця Відкинувши рядно, я потягнувся до сліпучо-білої повісті шиби, провів по ній нігтем. І в цю мить - можу дати голову на стин, що правда,- глухий, мов з іншого світу, Його і не Його голос сказав: "Іди, сину..."
Гай-гай! Легко сказати - іди. А при яких здобутках? Якою дорогою? Що ж, поміркую. Лишень не вибігати на торг раніше за коня!
Повз мене заклопотано прочовгав Молотковський, прокашляв Герасимчук, мелькнула Крочакова Ревека. На куті, окрім Левадишиної, ще шість хатин. Я перечекав, поки й решта вирядить посланців до Шехтманової крамнички. Петро Стінковий і Федір Загата повискакували з оборв в одну мить, але Петро завовтузився із защіпкою і пропустив недруга (відтоді, як Загата посварився з націоналістами, сусіди не в ласці). Загата, порівнявшись зі мною, кинув: "Як зима, Повсюдо? На той рік можна сподіватися врожаю"? А Петро, проходячи, на зло Федорові, зосереджено дивився під ноги.
Нарешті, в село з кошиками подався Богдан Онук. Я рушив завалами в протилежному напрямку. Підгартований морозом, сніг пересипався за халяви. Я зачерпнув пригорщу, покуштував на смак. "Теж, мабуть, цілющий". Про це доводилося чути щозими. "Як?! Не вірите, що снігова вода цілющя? - наш сусід Северин Шутько вимовляв замість "ща" - "щя".- А диви! Жили б тоді в горах по сто років!.."
Я мотав на вус і кривився. Чому батько не перевезе нас у Карпати? Там дожили б ми щонайменше до двохсот. От надивилися б усячини!.. Та батько мовчки похитував головою, потім, дратуючи Северина, стиха бурмотів: "Скажи, добродію, інше: нема ось багатшого краю за наш, а люд споконвіків у злидоті". Після цього вони заглиблювалися в політику, затіваючи не перший і не останній "біг до моря"2, а я, понудившись, поки не показувалося сонце, нишком задкував до сіней - і до хлопців, ліпити снігову бабу.
2 Вимушена тактика боїв між німецькою і французькою арміями під час першої світової війни: боячись бути обійденою з флангу, і та і та армія змушені були розгортати фронт, поки він вперся в море. (Прим. автора).
Удома в нас перший день зими святкували. Мама спозаранку втискувала мене в стару "амуніцію", і я вибігав пробивати сліди. З хатнього сутінку з-поза вікон за мною стежили усміхнені очі, і йшла напрочуд лагідна розмова про те, наскільки я виріс, як змінився. Розчервонівшись на морозі, ховаючи в старезне дрантя закляклі пальці, я волочив замети якомога довше, бо лиш цього дня батько з матір'ю бесідували так, ніби щойно побралися. Правда, вони в мене не їлись поїдом, як інші. Ото підніме їх досвіток, і починається: того нема, і того нема, і те здалося б, і без того не обійтися. А тоді мама з таким самим незаперечним правом, як на молитву, сідала до вікна плакати. Батько й собі раз по раз поглипував на вікно, ніби вулицею повинен був підкотитися зі скарбами возище, що випадково десь забарився, нервово барабанив по скрині обрубком пальця (пам'ятаю з ґуральні дідича Повча) і хмурився. Але, врешті-решт, нестаткам хоч трохи можна було зарадити роботою, і вона гнала їх із хати. Мама зітхала, мов важко їй було покидати свій закуток скорботи, батько коротко лаявся: "Паршивий світ! Видко, не проживеш, як не будеш кривдити!"
Мене обступала самотина. Вибравшись на горище, я цілував надщерблену татарську шаблю, видобуту з Дністра ще маминим дідом, і з розгону встромляв у стріху на страх ворогам...
Батько розмовляв зі мною мало. Та все, що. він при мені казав, чогось глибоко западала в пам'ять. Довго, приміром, мучили слова: "В українців гірка доля, як у негрів". Скільки я не мізкував, що те може означати, так і не дійшов смислу. Проте, можливо, за ці дивні репліки я дуже любив батька. Я їх згадував і в гімназії (особливо після того, як почув, що Атлантиду поглинула земля, а друїдів - цивілізатори 3), і після того, як мене вигнали, і я вчився майстерки у Львові, і в окопах.
3 Уряд Австро-Угорської імперії вів політику на асиміляцію населення Західної України. "Цивілізатори" проголошували "Цезар підкорив друїдів, спаливши Алезію" (малися на увазі історичні і культурні здобутки друїдів).
У передвоєнні роки батько несподівано замкнувся. Мовчить, немов полудень, нагнічений спекою Я боявся за нього. бо, здавалося, він ось-ось вчинить щось непоправне. Ніби відчуваючи мою тривогу, він, бувало, запитливо зиркне на мене, примружить очі і... наче щось важливе згадавши, іде геть. У мене серце було не на місці: чого криється, з чим? А тепер я знаю: коли в мряці гине надія, людина починає жити самотужки. Жахливий тоді двобій з життям, сповнений прикрих випадковостей, дикостей, дивини (може, й мене таке чекає...). Але на думку спадає болючіше: а що, коли з якоїсь причини батько не хотів ділитися своєю присмерковою тугою і смутком?
Нема. І привид, мабуть, більше не прийде.
Од усього зостався куций пружечок споминів, щоб не забувати. Десь я чув, що спомини спонукують розшукувати втрачене. Не зичив би нікому. До минулого звертаються, коли несила жити сучасним і коли мусиш починати з того, на чому тебе вихопило із колії. А шанси?.. Побачимо.
Зима. Як колись, село димить кізяками. Вітально похитують гіллям ялиці, небо - мов нерозоране поле, поле - як зачарована, сповита в саван красуня, яка от-от схопиться і усміхнеться людям. Ба ні! Не скоро. Тільки-но листопад. До речі, я охрестив би цей місяць тронопадом, якби справа лише в тронах. Насправді до весни далеко...
А тепер назад, Прокопе. Холодно. Нині вже гріх, якщо минеться без чарки.
У наших Колобродах звичайні люди, і живуть вони звичайним життям. А як взяти загальніше, то що світ, те й вони. Я тричі обійшов Гривастюкову канцелярію і тричі опинявся перед дверима крамниці. Там ішла дискусія на близькі мені теми. Хмільний гамір заманив мене.
У тютюновому чаду на широких ослонах сиділи розважливі ґазди і цідили вино.
- Німець хитрий, як лис: буцім здався, а насправді...
- А ви знаєте, що Льєж бомбардували з чотиристаміліметрових гармат?
- Якби Жофр4 докумекав, що намислив Шліффен5, то дав би фріцам припарки.
- А якби Мольтке6 не зазнався, то примусив би французьких генералів переодягатися в спідниці. Треба ж було йому гнатися за недобитками.
4 Головнокоиандуючий французьких армій у 1914-1916 рр.
5 Німецький військовий стратег.
6 Фельдмаршал, представник старшого покоління німецької вояччини,
- Перед війною Німеччина мала золотий запас у сто двадцять мільйонів марок.
- А шанцевий інструмент забороняли видавати...
- Посуньтеся,- штовхнув я .Молотковського.
- Майте на увазі,- казав у цю мить коваль,- що Вільгельм 7 - то був .сучий син.
7 Німецький імператор Під час листопадової революції в Німеччині втік до Нідерландів, у 1933 році висловив свою солідарність фашистам.
- Але на телеграмі Ліхновського,- втрутився я,-цими самими словами обізвано Георга V 8. У владик кожне слово на підхваті.
8 Англійський король
- О, моє шануваннячко, пане Повсюдо.- Молотковський зробив для мене місце на ослоні.- Ми ось... За ваше здоров'я, пане Повсюдо! - Він перехилив кварту і, скривившись та скрипнувши зубами, додав:- Війна, знаєте, це таке діло... для кого старатися?
- Але ж війна закінчилась?
- Ніколи не закінчиться.- Молотковський люто вирячився на Головацького.
Маєте рацію,- зітхнув я.- За все добре!
- Повсюдо! - вигукнув з кута Ілля Гордій, невгомонний анекдотист, старий парубок (до цього він мене не бачив).- Хлопці! Приймаю Повсюду в заступники на дівочому фронті. Слово честі, він проп'є з нами всю валюту, яку заробив австрійським штиком, і ніколи не ожениться. Увага, панове? Коли господь прийме наші душі, прошу від громади пам'ятника: ми з Повсюдою на бочці вина. Освятіть пам'ятник поруч з цісарем.
Мені раптом пересохло в роті од його пророцтва, і я почав пити одну за одною. Подумки я протестував: "Ілля - божевільний. Не слухай. Прокопе. Ти сам знаєш, що треба робити. Це баламути. На словах вони - одне, а в душі теж хотіли б почати заново, та не мають відваги і котяться за інерцією. На себе будуть колись нарікати. А ти йди своєю дорогою..."
Пиятика дійшла такого розмаху, що стала ніби роботою. Пили сквапно, мовчки, ненаситно, як самозречені.
- Аборигени 9,- пробурмотів я.
9 Тут вжито в значенні-люди з закостенілими традиціями. Австралійські аборигени, наприклад, вірять у тотемічні символи. Безглузді традиції - непорушний закон для аборигенів. Він прив'язує їх до легендарного минулого, прирікаючи на первісну дикість. Австралійські аборигени загнані в резервації, негласно присуджені на винищення.
- Що ти сказав? - затермосив мене Ілля, звісившись наді мною.- Що ти верзеш?
- А-бо-ри-ге-ни... - Я сп'янів.- Череда, орда, латифундія, рента, розтоптане сумління.
- На,- Ілля подав мені чиюсь наповнену кварту.
Серце вистукувало ковальським молотом. Я ледве сидів, обтяжений вином. Я ще бачив, як звалився під стіл Молотковський, відтак Головацький, і зрадів: я ляжу останній і нічого їм не виляпаю.
Біля вуха хропів Ілля. Не хропів, а декламував:
То я на Чорному морі, то на суходолі,
Під припічком долі,
На припічку духи душу,
На камені рибу трушу,
Під лавлю човном плавлю,
А коло порога пристань знімаю.
Де то взялася на Чорному морі та на суходолі бистрая хвиля
Та куцому собаці
При самій с-ці
Хвіст одкусила...
- Мовчи! - закричав я, але тут же зрозумів, що це я , плету казна-що. Зціпив зуби, затулив долонею рот, але звідтіль булькало-воркотіло:-Як-то на світі поживати, яке собі занятіє мати?..
Остання крихітка свідомості забила на сполох; зараз. я почну сповідатися. Зараз викажу себе з головою. Та раптом вдруге цього дня явився батько. "Встань",- звелів він. "Встаю..." Я підняв голову, але на ноги мені звалилась цісарева статуя.
- Пусти,- заблагав я .
Він мов оглух. Тоді я запитав цісаря:
- Ваша світлосте, коли скасоване рабство?
Цісар блаженно засміявся:
- З часу заснування моєї імперії.
-А що таке політика?
Цісар зірвався з долівки і крізь відхилене вікно майнув на постамент. "Почекай же,- думав я собі,- ти од мене не втечеш! Я тобі нічого не можу вдіяти за ту містику, котру ти розплодив у Колобродах, та я з тебе душу висотаю". Я рушив до нього. Тепер на ньому була маска (снігова чалма, два носи і дві пари брів. Він, здавалося, був наляканий моїм наближенням, та намагався не подати знаку і посміхався.
- Кажи! - гукнув до нього.
- Це надзвичайно велемудра забава,- пробурмотів він.
- А війна?
Цісар насупився.
- Брехня! - закричав я щосили. Небіжчик Клаузевіц проповідував інше: що війна і політика..., що війна і політика - дві повії, обидві голі, але одна носить намисто на шиї, а друга без нього. Весело? Нікчема ти! Після цього не хочу тебе бачити, здохляку! Чув?
Цісар оскаженів. З його обличчя звалився один ніс. Мене лихоманило, але я не замовк.
- Слухай ти! А чи не скажеш мені, що цінніше - скарб чи влада? - Я ще не міг відмовитися від спокуси що-небудь вивідати для себе.
- З деякого часу - влада, бо це золотий процент, - просичав цісар.
- Процент!.. Процент?!-Я отямився, з моїх очей текли сльози. За два кроки від мене перед статуєю скульбачився Ілля.
- Гордію!
- Що-о-о?
- Замерзнеш, друже. Ходи, проведу тебе до хати. Ілля цокотів зубами, попід очима в нього засиніли підкови.
- Кріпися,- мимрив я.- Богу душу оддаси. Я... Я гартований.
Ми з бідою добрели до його домівки і впали на ліжко.
Прокинувся я годин через три. Від болю розліталася голова. Було прикро і шкода себе: я ж так добре почав!
Під важкою, ретельно набитою периною хмар на тиху дрімоту хилився ще один день життя. Щиро побалакати б з ким-небудь. Бодай побалакати...
Сьогодні я вийшов з дому пізніше. Ревека вже, повертається з крамниці. Іде весела, розмітаючи кришталеві бризки снігу. Шехтман - неймовірний єврей: підходить настрій з кимось посміятися - сміється, треба поплакати - то плаче за компанію. Видко, поборгував Ревеці чи щось приємне шепнув. А вона малим тішиться. Лише раз ще перед війною,- було це серед літа, і я стрів її пізно вночі,- щось змусило її спалахнути, як зірницю в глибині небес. Стрів я її з мішком, а подейкували, що Ревека охоча до чужих курей. Світив місяць. Ревека стурбовано посторонилася на стежці, та в мішку, наче на зло, пискнула курка.
- Звідки, Ревеко?- спитав я.- Бродиш понад Дністром, як русалка.
- Бо я - русалка - тихо мовила вона.
- Оце новина!
Ревека поправила мішок:
- І для багатьох.
І мов між іншим розповіла, як з міста нагодилась їй підвода до Грушівки, а давно запрошувала тітка, то Ревека провідала родичів, їй понавішували гостинців.
- А ти з читальні?
- Еге.
- Ой, стомилась,- поклавши мішок, сіла на траві на сугірку і, спершись на руку, випростала ноги.- Як свічечка маячиш? Та побалакай з дівчиною. Дивися: так тихо вночі, аж маркітно. Як у байраку...
Вона вмостилася калачиком, підперла кулаком підборіддя і загляділася на золоті леза на ріці, що купками громадилися до протилежного берега. Обличчя її обрамлювала домоткана опаска, на устах блукала лукава посмішка, і вони ворушилися, мов вели з навколишнім супокоєм якусь потаємну розмову. На щоках тінями вигравали маленькі ямочки. У кожному її русі були натяк і обіцянка, і володіла вона цими секретами по-жіночому вправно, недарма пліткували в селі, що вона приймає чужих чоловіків.
Уже не пригадую, як зав'язалася бесіда про життя, про щастя, одначе вечірня, яку відправила Ревека, залишилася для мене чимось особливим. Подібної імпровізації мені не доводилося чути ні до того, ні після того. Я слухав її в повній розгубленості, підсвідоме порівнюючи Ревеку з вродливими, осяяними розумом царицями, яких у дитинстві бачив на срібних монетах.
- Щастя...- сказала Ревека. Потім, зітхнувши, повторила це слово і повела, повела як циганка ворожбу.- Це, Прокопе, коли... і ще коли, і ще, і ще... Коли надворі весна, все росте, дарує душу і тіло...
Я приголомшено дивився на неї, не сміючи пропустити жодного слова.
- ...А ти йдеш полем з опалкою пшениці і сієш у пухку ріллю, а до тебе виходить твоя жінка з діточками, і ви усміхаєтеся полю і людям...
Зі щирою слов'янською розчуленістю я шкодував, чому Ревека не моя Марина. Тоді поклав би їй на коліна голову, втупився зором у Чумацький Шлях і міркував би, що таке добро, а що таке зло...
- ...І всі ви, хто вийшов на роботу і хто приніс на поле доброзичливе серце,- всі дивитеся на небо і кажете: "Ну, тепер пошли, господи, дощу!"
Мені од вдячності хотілося розцілувати Ревеку, і я ледве стримувався, щоб цього не зробити, бо тоді я ще не соромився своїх почуттів і не привчився чекати за них розплати від життя як за непогашену позичку. А також думав, що подібне багатство може вживатися із таким убозтвом лишень у наших краях; хоч воно початок чогось великого і неосяжного, його поглинуть скелі, береги, земля.
- ...Хмара обіймав небо, починає блискати, і, коли ти розсипаєш останню жменю, падає перша крапля. Ти береш на плечі одну дитину, за руку - другу, жінка складає до кошика миски, та навколо гримить, і вас періщить дощ. Ви потюпали розмоклою дорогою, і дома на вас уже не лишилося сухого рубчика. Але ви смієтеся, роздягаєтеся, вишиваними рушниками розтираєте тіло і кладетеся в ліжко, і вам відрадно від того, що котяться тріскучі із дзвоном громи, слухаєте, як за вікном цівкотить вода і цілуєтеся до впаду, і вам завихторюється поцілувати навіть огненний язик блискавиці. А досвіта виходиш у поле. Видиш білий корінець. Помічаєш тих людей, котрі вчора сіяли поруч. Гукаєш: "Дай вам, боже, щасливо!" - "І вам того зичимо!" - одвічають тобі...
Молитва закінчилася. Ревека секунду-другу мовчала в задумі, потім встромила в поділ лице і, ридаючи, тихо заскімлила.
У моїй голові завихрилися тяжкі гадки, а Ревека заспокоїлася так само несподівано, як почала плакати. То була свята іскра. Я її захищав би на всі лади, а люди не бережуть. Ревека пустилася берега, може, й соромиться згадувати ту хвилину...
- Прокопе, куди? - виспівує Ревека. У кожусі грім-дівчина, а застав її кілька днів тому в Левадихи в киптарику до стану - гінка тополина.
- Гратулювати цісареві, Ревеко.
- Ха-ха-ха-ха!
- Велено являтися на мальдунок.
- Ой матінко небесна!..
- Ось запитав недавно, що таке любов. Набурмосився, присклепив око та як зарегоче... Точнісінько, як ти оце. Химерний мій цісар.
- А ще про що розпитуєш?
- Чи зміниться такса на патріотизм. Він гримнув: "Ти прийшов мені поклонитися?"
- А ще?
- Радився, де роздобути дахівку на хату. Ні мур-мур.
- Хочеш будуватися?
- Батько наказав.
Ревека прикрила віями великі чорні зіниці, помовчала, здається вражена, згодом мовила:
- В добрий час, Прокопику!
- У який-який?
- Та примовка така,- ніяково усміхнулася вона, і від цієї усмішки в мене кров захолола в жилах.- Справді, будуйся.
- Для цього дихаю.
- Треба якось жити.
- Ніби з моїх думок вичитано. Пора псові буду мати.
- А не так?
- Так, Ревеко. Покладу хату, розведу діток і щодень буду товкмачити: "Не суньтесь, бісенята, в політику, бо в'язи поскручую".
- Який ти злий! Хутчіше поправляйся, ліпший станеш.
--Худого мене кулі минали.
Ревека тугіше стягнула кінці хустки і півголосом спитала:
- З Мариною в гніві?
- Що з воза впало - пропало.
- Так-так... Ну, то щасливо, Прокопе.
- І тобі, Ревеко.
Вона недбало махнула рукою.
- Щастя залізне, Прокопику. Не вгризеш, не піднімеш, бо важке. До того, як лихо, то є бодай якесь передчуття, а трапляється щастя - нам невтямки, воно й процідиться проміж розставлені долоні.
Я збентежено дивився їй услід. Приблизно те саме говорив мій однополчанин Альберт Хертеріг, правда, по-європейськи - з присмаком скептичності. Взагалі там завжди намагаються показати: стоїмо, мовляв, над бідою. Пішли вони далі від нас чи ще позаду?..
Погруддя Франца-йосифа поставили в Колобродах у дванадцятому році. Прислужився до цього Захар Гривастюк, батько нинішнього війта, колишній війт. Опудало не викликало фурору, бо на той час кожне поганеньке село спромоглося на божка. Сюди, на край Галичини, він доплівся з необхідності, а ця обставина - перша ластівка банкротства моди та ідей.
Однак цісар став на кам'яну брилу, і не обійдеш, хоч не йди. Його першої .ж ночі облили гноївкою, а другого дня в селі зашуміло від вигадок і приповідок. Священик Охітва з Омеляном Гривастюком, який саме прийняв од батечка війтівство, тричі попереджували громаду біля церкви і вивісили на читальні папір з категоричним розпорядженням не плюгавити величну особу. Але що напери! Біблія - І та не має того впливу, якого слід було б чекати. Як казав Северин Шутько, найкращий писаний закон - правда в хаті, а під правдою він у будь-якому разі розумів не скруту.
Отож досі ніхто не може втриматися від того, щоб не пустити шпильку в цісаря. У мене з ним стосунки приятельські. Російські солдати обійшлися з цісарем неввічливо, зламавши йому ребро. Ми зблизилися, бо це ж саме мені заподіяв якийсь швидкоокий мурин під Трентіно.
Нас кинули в атаку після довгої, ретельної муштри. І нас розстріляли до того, як ми зрозуміли, хто звідки б'є. З другої і третьої роти пір'я посипалося за кілометр зліва під час спроби прорвати фронт на стику ворожих батальйонів. Словом, діяли ми за принципом вельмишановного пана Мольтке -"окремо йти, разом битися", за що йому шануваннячко від родичів погиблих і калік.
Не можу сказати, чи багато вціліло з двох сусідніх рот, але з нашої залишилося двоє без ніг і я з переламаним ребром. Мабуть, не слід у наш час обурюватися і нарікати, впадаючи в жалюгідне становище людей, які жебрають співчуття, однак ту досконалу механіку бою я не забуду до кінця своїх днів.
Я біг грязьким полем, а поле було встелене, як тік зерном, шрапнеллю і понівеченими трупами. Стогнало, лящало, гуркотіло, а я верещав, глухий і божевільний. Роздратоване вибухами повітря перекидало мене з горба на горб, через траншеї, сіті колючого дроту, потоки крові. Усе мигтіло, палахкотіло, щезало і воскресало; я прозрівав і сліпнув, і якби не той самий Мольтке, за яким війна - "необхідний момент в існуванні людського роду", я наклав би на себе руки в одну з митей притомності, аби покинути те чистилище, не дочекавшись раю.
Раптом я помітив, що лечу на блискучий, гостро заточений багнет, а мій штик, теж на совість заклинений, націлився в груди скривленого, смертельно блідого чоловічка з чорним метеликом вусиків.
Нас швидше шпурнуло одним в одного. Коли я якоюсь далекою і чужою гадкою подумав, що все, кінець, щось мене люто вдарило. Я стрімголов покотився крутосхилом і отямився в доверху наповненій каламутною водою ямі. Я з риком припав до води позбавленими відчуття губами, машинально відгорнув рукою плями крові і пив, поки біль у шлунку не скрутив мене вчетверо. Зачепившись руками за шкарп, я занімів. У мозку сколихнулися якісь тіні, трохи згодом вони вишикувалися колонами літер, і я прочитав!
...Земля пливе, немов хистка вода.
На руйнування власного труда
Поглянув досвід, нині не потрібний.
Потім погляд ковзнув по ніжно-голубому пружечку неба, і тут же на ньому вималювалось:
Хто смілим серцем благородний,
Той свій оголює кинджал
За бога, короля і честь.
Поволі поверталася свідомість. Я почав пригадувати, де й коли читав ці вірші. Та нові рядки застрибали перед очима, як зграя навіжених у нестямному танку:
...Яка-бо сліпота
На це зухвальство вас штовхає!
Дратуєте ж народ,
Пробуджуючи в нім жагу до помсти.
Я перекинувся горілиць, упершись ногами в дно ковдобини. На все небо прослалося:
...При глузді ти? Поглянь на руки:
Вони в кайданах,
Тоді я ліг на живіт, погляд згубився в зморшках вибалка, над яким стелилася золотиста курява диму. Але що сталося: тихо, аж боляче? В здивуванні праворуч застиг зелений гайок, насторожилось небо, якась пташина сиділа поруч, перехиливши голівку із заплющеним проти сонця оком. Я руками затулив вуха, потім відняв. Ні. Двигтіло й скреготало далі, немов з надр планети видобувалися орди людожерів. Мені здалося, що спокійно, бо більше не відчував у собі звіра, який прокидається, коли зойк атаки виносить тебе з окопу. Звір той лютує до першого дотику тіла до землі (либонь, це вже інстинкт, здатний передаватися з покоління в покоління) і щезає враз, як електричний заряд. Тоді робиться тихо, наче в годину найбільшої спеки серед залитих сонцем лугів, коли все живе ховається і німіє.
"Не зачепило",- було першою моєю гадкою. Я спробував звестися і знепритомнів. У лазареті згадав, що пив свою кров. Мене вирвало. Потім я стільки піднімався з окопів, що втратив лік. Але ніякий мудрець не переконає мене, що так поводяться на полі бою лиш необстріляні жовтодзьоби.
Цікаво, що мені Загата скаже? Та він п'яний.
Гей, хто в лі-і-сі, озовися!..
Шапка на вусі, кожух розстебнений, баламкається кінець ременя.
- Повсюдо-Повсюдо, ти єдиний, братику, кому виложити можу про муки свої та й про недоленьку!
А я бідний, безталанний,
Степ широкий - то мій сват,
Шапка, люлька - вся родина,
Сивий коник - то мій брат...
- Отже, я твій коник, Федоре?
- Дай поцілую тебе, Повсюдо-Повсюдонько.
- 3 якої оказії?
- Бо я тебе, і-і-і, люблю.
- Нарешті, один знайшовся!
- Так, один, Повсюдо. Більше тебе ніхто не любить.- Загата перейшов на трагічні нотки.-Ти нетутешній.
- Ось тобі маєш.
- І химерний.
"Ні одна проблема духовного розвою людини не може бути вирішена, поки народ невільний..." Звідки це?
- А ти гаразд випив.
- А що, Повсюдо? Не маю права? Маю! А Степан...Степан нехай їде. Я залишаюся тут. Буду їсти, буду пити, буду гуляти, буду співати. Степан нехай їде.
Сам п'ю, сам гуляю,
Сам стелюся, сам лягаю...
- Федоре, а жінка ж де?
- Ой Повсюдо! - Загата скривився і захитався з боку на бік.- Жінка... А що тобі потрібно? Ти знаєш приказку, що... Зась, Повсюдо! Зась, от що я тобі пораджу.
І заспівав.
Загата колись був дяком. Батько говорив, що другого такого голосу немає на всій Галичині. Одного разу з порога загорланив "За Сибіром сонце сходить", і на скрині погасла лампа. Відтоді щовечора над кутком зчинявся рев - то Загата, розкинувшись на лежанці, гасив світло.
Він завсіди охочий похвалитися, що завдяки його голосові історія змогла повторити легендарну пригоду старокозацької доби. У війну багатьох з Колобродів росіяни мобілізували підвозити боєприпаси. Дорогами Федір розважав солдатів, що голіруч брели на фронт, був свідком січі під Буштинським лісом, де полягло до тридцяти тисяч росіян. Розповідають, що Загата після цього принишк-приголомшила його приречена впертість "москалів", що майже беззбройні лізли на австрійські позиції і сотнями падали, підкошені кулеметними чергами.
Загата чув, що кожний день війни коштує Росії близько шістдесяти мільйонів карбованців і присипляє до вічного сну шістсот двадцять шість солдатів.. Першу цифру він не міг собі уявити, а другій не міг повірити - він бачив височенну могилу над тридцятьма тисячами трупів, і в нього вироблялося внутрішнє переконання, що такі могили виростають перед заходом сонця кожного божого дня.
Півтора місяця Загата десь пропадав. Нарешті прибився, і на кожному волосся стало дибки: віз його був вивершений новісінькими манліхерами і набоями. Те, що він із цим скарбом пересік лінію фронту, межувало з чудом.
Незабаром російська армія розвинула наступ. Відстань до бази збільшилась, зв'язок був поганий, і валка закотилася в лісок, який патрулювався австрійцями. Обоз захопили, спорядження підірвали на очах полонених, а самих їх погнали рити траншеї. Тут Загату впізнали. Якийсь збісілий полковник велів розстріляти продажного галичанина.
"Прищавий унтер випровадив мене за виселок. Я в душі попрощався з жінкою, з сусідами, відлічив десять кроків. "Бий",- кажу. Та доки німак заладував карабін, доки цілився, я бозна-скільки передумав. Згадалась церква, я на криласі виводжу тропарі, молодиці втирають сльози. Тут мені раптом так завихторилося заспівати, просто смертним хотінням. Ага! Усе перезабув. Ну, мало не плачу. Тим часом унтер цілиться, я тільки шрам бачу в нього над правою бровою. З відчаю роззявив пащу - само пішло. Витріщаюся на німака, а видіти вже не виджу. Коли він ні з сього ні з того запускає в мене грудомахою. Я стою ніби прикутий. Грудка пролетіла мимо вуха. Унтер другою - я ледве спромігся нагнути голову. Тоді я до нього задком і ходу..."
По справедливості оцінив Федорів голос священик Охітва. Це настільки нудний чоловік, що немає йому під сонцем рівні. Він наче пройшов катарсис од усіх людських гідностей: ні характеру, ні поважності, ще й гикавий. То ж заздрив малограмотному дячкові, який правив з п'ятого через десяте, однак доводив паству до сліз. Із досади Охітва причепився до Загати, що той зумисне перекручує слова в святому письмі. Федір поїхав до знайомого дяка і завчив усю службу. Пописько ще більше став його запідозрювати, тепер йому безнастанно причувалося, що Загата пересипає кондаки лайливими словами. За новим нагадуванням Федора прорвало, і він намолов Охітві три мішки гречаної вовни. Священик сполотнів, далі посинів, потім знову сполотнів і наказав "братчикам" та "сестрицям" висловитися з приводу титаревої поведінки (випробувана тактика для здирання шкури чужими руками, надто в післясоборну епоху). Ті плутано побубоніли, і .Федір вилетів з церковного персоналу. Того ж вечора з тими ж таки "братчиками" вперше до безтями напився.
З того часу віддаленим хуторам стало зручніше поклонятися господові в Грушівській і Буштинській церквах, а дехто з колобродівчан, побачивши перед носом тацю для пожертвувань, кулею падав ниць і починав самозабутньо хреститися.
"Ой міся-а-а-цю, місяче-е-ньку..."- схлипував Федір на найнедосяжніших нотах. На його циліндричному, мов підрізаний глечик, чолі басарунком виступила синя жила. Губи закопилилися фігурними дужками. Не міняючи тону, Федір рикнув:
- Степан поїхав. Нехай їде...
- Котрий Степан?- запитав я.
- Брат стрієшний. Подався до кадри10 воювати.- його золотисті очі горіли тьмяно, як дві згасаючі вуглинки - А ти до Шехтмана?
10 Великий Жовтень мав могутній вплив і на народи Австро-Угорськоі імперії, зокрема на населення західноукраїнських земель. Трудящі рішуче піднялися на боротьбу проти влади Габсбургів, за соціальне і національне визволення. Хвиля революційних заворушень прокотилася па Станіславщині, Львівщині, Дрогобиччині, Тернопільщині. Проте на шляху до визволення народних мас стали буржуазні націоналісти, які в жовтні 1918 р. створили у Львові "Українську національну раду" і пішли на змову з іноземними імперіалістами. Проголошена ними незабаром Західноукраїнська народна республіка (ЗУНР) в гнобленні трудящих була гідною спадкоємицею імперії Габсбургів. Уряд ЗУНР створив блок із петлюрівською директорією проти Радянської влади на Україні. На західноукраїнських землях була проведена загальна мобілізація чоловічого населення віком від 18 до 25 років. Стотисячна галицька армія стала жертвою кривавої авантюри націоналістів. (Прим. автора).
- До Гривастюка. Контрактую камінь на хату.
Загата недовірливо зміряв мене поглядом, здригнувся.
- Здурів, Повсюдо. Здурів! Та ти знаєш, що ще може заваритися?
- Легковірні вірили в Седан. Та справа така: десять мільйонів убили, двадцять скалічили, кого далі нищити? Дітей?
- Шістнадцять років уже багатьом сповнилось.
- Радуйся, ручко всезлотая...
Однак Загата перестав мене слухати. "Я мав їх за мудріших,- бурмотів він, дивлячись під ноги.- Гадають, що збідали лиха. Готові світ поставити перед божим судом..." Далі перейшов на шепіт. Я пустився йти, та він рвонувся за мною.
- Повсюдо!
- Чого?
- А Степан поїхав, Повсюдо. Йой, горе, горе невеселе. З фронтів збігаються дезертири,- він пильно глянув на мене і, помовчавши, додав: - Дезертири заходяться будуватися, а цей готову хату покинув.
- Як ти думаєш, яке горе найстрашніше?- запитав я, відчуваючи в горлі давкий клубок.
- Смертельне,- заінтриговано, випалив Загата і вишкірився.
- Те, Федоре, котре нічого не вчить.
Загата постояв у п'яній задумі, сплюнув і, прямуючи під паркан, кричав:
- Тебе однаково заберуть, Повсюдо. Ти спеціаліст... теєі убивати.- Він вирівняним пальцем стукнув себе в скроню.-Тебе знайдуть, у-у-у! Знайдуть,- зареготав він.- Тебе ж не демобілізували...
- Гляди мені,- визвірився я,- бо так тебе мобілізую, що й на цвинтар не буде





Категория: Литература | Добавил: goodref (29.05.2008)
Просмотров: 378 | Рейтинг: 0.0/0 |

IXI - приятная реклама

IXI - приятная реклама

IXI - приятная реклама

IXI - приятная реклама
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Форма входа
Поиск
Друзья сайта

Статистика



Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Copyright MyCorp © 2016
Сайт управляется системой uCoz