Розділ 1. Перші кроки знайомства українського читача з творчістю Генріха Гейне 5
Розділ 2. Рецепція творів Г. Гейне в кінці ХІХ століття.....................................9
Розділ 3. Українська гейнеана на початку ХХ століття.................................... 15
Розділ 4. Твори Г. Гейне в перекладах українських письменників у другій
половині ХХ
століття............................................................................20
IV. Література..................................................................................................... 34
Вступ
Довгий час право української літератури на існування було предметом
дискусій. Але все ж таки нова література українського народу неухильно,
уже починаючи з другої чверті ХІХ століття пробивала собі шлях у світ.
Згодом з’явилися такі митці, як Т. Шевченко, І. Франко, М. Вовчок,
П. Мирний, М. Коцюбинський, Л. Українка, В. Стефаник, які надали українській літературі міжнародного значення.
Сьогодні Україна представлена на міжнародній арені: включена до
Європейської спільноти, є членом ООН. Це посилює інтерес до того, як
вона існувала до цього часу, як сприймалася іншими державами і як твори
світових геніїв приходили до українського читача.
Досить великий інтерес у зв’язку з цим становлять твори письменників інших країн, перекладені українською мовою.
Незмірно поширшало за минулі десятиріччя коло авторів і творів світової
літератури, з якими український читач знайомиться “рідною” мовою.
Перекладені “Фауст” Гете, “Божественна комедія” Данте, “Одіссея”
Гомера, трагедії та сонети Шекспіра, майже цілком О. Пушкін, М.
Лермонтов,
А. Міцкевич, поеми Шата Руставелі, Нізамі та Навої, видані Роберт Бернс
і Омар Хайям, Поль Верлен і П’єр-Жан Беранже – список цей можна було б
продовжити і все таки Гейне й сьогодні лишається найулюбленішим, таким,
що найбільше перекладається, іноземним поетом в Україні.
Така тривала любов до поета іншого часу та іншої мови, звичайно ж, не
може бути випадковою, як не можна визнати випадковим той факт, що
відомий вірш Гейне “Wenn zwei von einander scheiden” (“Коли
розлучаються двоє”) став у перекладі одним із найпопулярніших народних
романсів, який ось уже сто років існує в Україні без імені автора.
Перший переклад із Гейне з’явився в нас 1853 року ще за життя поета.
Вибір, зроблений перекладачем, треба визнати якоюсь мірою випадковим –
це був вірш “Ein Weib” (“Жінка”) із циклу “Романси”, який входив до
“Нових віршів”. Надалі за джерело для перекладів правила, здебільшого
“Книга пісень”. Вірш з циклів “Юнацькі страждання”, “Ліричне
інтермеццо”, “Повернення на батьківщину” перекладалися багато разів.
Відома балада про красуню Лорелей налічує тепер уже понад десять
перекладів, не раз поверталися все нові й нові перекладачі й до інших
віршів Генріха Гейне.
Протягом другої половини ХІХ та перших двох десятиріч ХХ століття не
було жодного значного українського поета, який не звертався б до лірики
Гейне. Більш того – її перекладали не тільки поети Михайло Старицький,
Юрій Федькович, Пантелеймон Куліш, Павло Грабовський, Михайло Вороний,
Борис Грінченко, Агатангел Кримський та інші, а й такі майстри
української прози, як Панас Мирний, Василь Стефаник, Михайло
Коцюбинський.
Вже сам перелік цих виданих імен свідчить про те, що серед перекладів із Гейне значні досягнення були в минулому.
Минуло 203 роки з дня народження Г. Гейне, одного з тих великих поетів,
які належать не тільки своїй батьківщині, а й усьому людству. Своєю
проникливою лірикою, своєю нещадною сатирою, своїм гнівним і палким
протестом проти феодального гноблення, релігійного фанатизму, проти
бридкої буржуазної буденщини Гейне назавжди залишив “нестертий слід” на
скрижалях світової культури. Тому ще за життя поета з’являється чимало
перекладів його творів різними мовами, у тому числі й українською. І
саме тому на сучасному етапі назріла потреба дослідити шлях творів
німецького генія в Україну.
Предметом вивчення даної роботи є твори Генріха Гейне, перекладені митцями українською мовою.
Об’єктом аналізу стали художні можливості української мови передавати
особливості творення образів, тропи, віршову будову німецької мови.
Мета дослідження в тому, щоб з’ясувати:
– особливості поетичної мови Генріха Гейне;
– намагання перекладачів відтворити
засобами української мови ліричні образи німецького поета;
– досягнення українських митців у цій справі.
Наукову новизну даної роботи вбачаємо в спробі переосмислення творчого
доробку німецького генія в українських перекладах у зв’язку з новими
літературознавчими поглядами.
Розділ 1
Українська гейнеана триває понад 100 років. Ранній етап знайомства
України з Гейне (друга половина ХІХ ст.) характерний вільними
перекладами його творів, що друкувалися в тогочасній періодиці. Вільне
ставлення перекладачів до змісту і форми оригіналів виливалося в
українізацію переспівів з Гейне, в заміну Рейну Черемошем, а
романтичного німецького рибалки українським барокрашем. І хоча серед
перекладачів окремих ліричних поезій Гейне були такі люди, як Юрій
Федькович та Михайло Старицький, зверталися вони до німецького поета
вряди-годи й здебільшого випадково. Про це свідчить хоча б те, що,
наприклад, славнозвісному “Сосну” М. Старицький переклав не з
оригіналу, а з лермонтовського переспіву, запозичивши з нього і
ритміку, і образність. Інші вірші Гейне звучали у Старицького широко і
розлого, мов українська народна пісня з характерними для неї мовними
зворотами.
Лети ж, моя пісне, від мене на волю,
В просторі, де зникли надії, лунай;
Ширяй-но по світу, знайди мою долю –
Й останнє зітхання ти долі віддай! [4, 183]
Перші українські перекладачі Гейне ще не вміли заглибитись у своєрідну
систему художніх образів німецького поета, оцінити новаторство його
творчості, яку вони сприймали поверхово й створювали, по суті, варіації
на позичені теми, використовуючи звичну для них поетичну фразеологію,
ритміку, інтонації.
Багато віршів були перекладені не з оригіналу, а з російських
перекладів, часом теж недосконалих, і тому вони могли тільки приблизно
нагадувати першоджерело.
У нас дуже довго панувала практика не власне перекладів, а вільних
переказів чи, як звикли говорити в Україні, переспівів. Український
поет-перекладач створював на основі оригінального тексту власні вірші,
іноді навіть дуже гарні, але й дуже далекі від Гейне та його поезії.
Крім того, наші ранні перекладачі ігнорували або не вміли відтворювати
художніх особливостей поезії Гейне, її образної та ритмічної структури,
підганяючи останню під власні й звичні метричні схеми.
Основу “Книги пісень” становлять народні пісні, легенди, балади. Одна з
них “Лорелей” – найчарівніша перлина гейневської лірики. Джерелом цієї
поезії є народна легенда про прекрасну німфу, яка жила на самотній
вершині, що височіла над Рейном. Рибалки, зачаровані її красою,
співали, не помічаючи скель, тонули у водах Рейну. Українською мовою
вона була вперше перекладена Юрієм Федьковичем 1886 р, потім її
перекладали Максим Славінський (1890 р.), Борис Грінченко (1909 р.),
Дмитро Загул (20-ті роки), Леонід Первомайський та інші.
Перші перекладачі, прагнучи зробити гейневську баладу зрозумілою для
українського читача, ніби пересаджували її на українські грунти.
Найбільш українізував цей твір Юрій Федькович, навіть німфа виступала в
нього як Сокільська княгиня. З цього приводу іронізував Іван Франко
Ось по лівій руці
Сокільські дебри цікаві.
Сюди наш Федькович живцем переніс
Гейнівську Лорелею,
Та так надоїв їй Федькович і ліс,
Що бовтнулась в вир під кручею.
Переклади такого типу були скоріш варіаціями на тему Гейне, але
наступні переклади точно відтворювали текст балади і навіть її форму.
Додержуючи панівних поглядів на мистецтво поетичного перекладу, ранні
українські перекладачі Гейне вдавалися до методу “українізації” його
поезії, вважаючи, що в такий спосіб роблять її ближчою й доступнішою
розумінню українських читачів.
Тут слід розрізняти “українізацію стилістичну”, що багато в чому не
залежала від намірів перекладача, і, так би мовити, принципову
“українізацію реалій часу й місця”, яка входила в завдання навіть таких
видатних майстрів українського поетичного слова, як Іван Франко та
Михайло Старицький.
В цих рядках стилістичні особливості як лірики самого перекладача, так
і всієї сучасної йому української поезії відбилися з такою силою, що
витіснили і замінили собою гейневську своєрідність твору.
Більш того – при всьому бажанні не можна сказати навіть який саме вірш
Гейне представлено в цьому перекладі, бо оригінал цілком розчинився в
ньому. Тут власністю Гейне очевидно є тільки мотив протиставлення сну й
дійсності, все ж інше – і “дівчинонька” з довгою чорною косою, і
“зіроньки”, й “серденько”, й “голівонька” належать перекладачеві поету
Михайлові Старицькому.
Скоріш традиційний “коломийковий”, ніж хореїчний розмір перекладу надає
віршові особливої мелодійності і, так би мовити, задушевності та
водночас надає йому відтінку слізливої сентиментальності.
Гейне знищував зайву сентиментальність нещадною іронією. Саме вона в
ряді випадків виявилася недоступною розумінню наших перекладачів.
Досить сказати, що відома жилетка з вірша “Teuer Freund du bist
verliebt” навіть під час роботи над нинішнім чотиритомником видавалася
вже сучасному перекладачеві абсолютно недопустимою в ліричному вірші, і
він всіляко намагався її обминути. В інших випадках іронічні тексти
Гейне, що їх погано зрозуміли перекладачі, були відтворені невірно й
звульгаризовані. [4, 185]
“Українізація реалій часу й місця” також довго була бичем українських перекладачів із Гейне.
Більше ста років тому Юрій Федькович опублікував свій переклад балади
про Лорелей (1872). У ньому Лорелей перетворена в “Сокольську княгиню”,
Рейн – “Черемош на Гуцульщині”, човен – в гуцульську “дарабу” (пліт із
сплавного лісу), а сам довірливий плавець – у “керманича славного”
цього сплавного плоту.
Перекладачі, очевидно, підсвідомо узагальнювали деякі другорядні риси
поетики молодого Гейне відповідно до власних смаків і напряму, що
панував у той час в українській оригінальній поетичній творчості.
Перекладачів обманювала зовнішня простота лірики Гейне, їх вабила в
ній, насамперед, форма, близька до народної пісні, та при цьому вони не
зрозуміли того, що знав сам Гейне, коли писав у листі до Вільгельма
Мюллера: “У моїх віршах … тільки форма якоюсь мірою народна, а зміст
взятий з умов життя нашого суспільства”. [5, 201]
Цей новий складний зміст був недоступний перекладачам великого поета,
тому й форма його творів зазнала в їх інтерпретації істотних змін.
Простота народної пісні перетворилась на спрощеність, сповнений
напруження могутній ліризм – на солодкавiсть сентиментального романсу,
а певна невимогливiсть у лексичних засобах спричинялася до того, що
деякі ранні переклади звучать тепер як пародія, хоча, звичайно, цього
зовсім не хотіли їх автори.
Мова митця – це не проста сума слів у їх звичному комунікальному
значенні, а й саме мислення митця, рухома реальність, у якій втілюються
його ідеї та образи. Тому не кожний перекладач спроможний передати
засобами свого мислення – своєї мови – художню дійсність твору
геніального поета, не збіднюючи і не схематизуючи її.
Індивідуальна обдарованість перекладача, звичайно ж, обов’язкова, але
такі ж обов’язкові і загальний рівень, стилістична розробленість та
смислова місткість мови, якою перекладач користується, в даному разі –
його рідної мови.
Обидві ці умови з’явилися у нас значно пізніше, ніж перші переклади з
Гейне. Цим і пояснюється їхній спершу невисокий художній рівень, що
підвищувався в міру того, як ці ж таки перекладачі сприяли своєю
героїчною працею розробці, шліфуванню, розвиткові й смисловому
збагаченню української поетичної мови.
Піддаючи критичному розглядові ранній етап становлення мистецтва
поетичного перекладу в Україні, ми не хочемо применшити значення перших
наших перекладів високих зразків світової поезії, – навпаки, ми з
вдячністю згадуємо наших попередників, віддаємо належне їх героїчним
зусиллям, без яких неможливі були б наші пізніші досягнення й успіхи,
що виявилися, зокрема, в блискучій перекладницькій діяльності таких
визначних майстрів, як Павло Тичина, Максим Рильський та багато інших.
Інтерес до поезії Гейне на Україні ніколи не слабшав. Та реалізуватися
в художньо-повноцінних перекладах він зміг уже в наш час, і то не
одразу, а після напружених шукань та окремих невдач.
Отже, перші переклади творів Генріха Гейне українською мовою були
досить вільні. То були так звані переспіви. У них звучали мотиви
українських народних пісень, і вони були далекі від оригіналу. У цей
час вірші Гейне українською мовою перекладають Юрій Федькович та
Михайло Старицький.
Розділ 2.
Традиція українських перекладів творів великого німецького поета
налічує вже більше століття. Познайомити українського читача з
творчістю “вірного солдата в боротьбі за визволення людства”, як
називав себе Гейне, прагнули Михайло Старицький, Юрій Федькович,
Пантелеймон Куліш, Борис Грінченко, Іван Франко, Леся Українка, Михайло
Коцюбинський, Агатангел Кримський.
Якщо перші переклади Гейне, виконані поетами середини ХІХ століття, не
дотримували особливостей оригіналу, а знайомили читача лише із змістом
творів, то від часу, коли перекладати видатного поета починає Іван
Франко, справа змінюється докорінно. Найтонші стилістичні особливості –
аж до характеру римування й функції іншомовних слів в образній системі
твору – стають предметом такої ж пильної уваги перекладача, як і
ідейний бік поезії. Заслугою Івана Франка є й те, що він звернув увагу
на сатиру німецького поета, до того український читач був знайомий лише
з гейневською лірикою.
Відтворення змісту в його неподільній єдності з формою художнього твору
властиве також і перекладам Лесі Українки. Але ні Іван Франко, ні Леся
Українка, ніхто з дореволюційних перекладачів поезії Гейне не передав
своєрідного ритмічного малюнку творів німецького поета. Першою спробою
(і досить вдалою) в цьому відношенні були переклади Дмитра Загула,
видані Держвидавом України в 1930 році у трьох томах. Проте якість
перекладів Загула знижується засміченістю мови діалектизмами,
непотрібними іншомовними елементами.
Отже, завдання, що стояло перед перекладачами, полягало в тому, щоб,
спираючись на досягнення радянського перекладного мистецтва, врахувавши
досвід кращих перекладачів минулого, дати такі переклади Гейне, в яких
ідейне багатство творів передавалося б у тісному зв’язку з усіма
художніми їх особливостями.
Справжнє знайомство України з Гейне почалося 110 років тому, в 1892
році, коли у Львові вийшли дві перші збірки його творів. У перекладах
Лесі Українки і Максима Стависького було видано “Книгу пісень” (вибрані
твори), а в перекладах Івана Франка – “Вибір поезій” Г. Гейне. Цим
роком ніби завершується перший період засвоєння творчості Гейне
українською літературою, яка доти приділяла увагу, переважно, ліриці
німецького поета, і починається новий етап, на якому здобуває собі
популярність в українських перекладах і Гейнева сатира [4, 184]
Молода Леся Українка зробила першу вдалу спробу втілити засобами
української мови не тільки зміст, а й поетичну форму ліричних творів
Гейне. Переклади 92 поезій з “Книги пісень”, які належать її перу,
малюють образ юного Гейне, побачений очима нашої поетеси. Леся Українка
вловила не тільки романтичні настрої раннього Гейне, які привертали
увагу її попередників. Вона тонко відтворює гейневський гумор, що
виливається часом у примхливі образи:
Інтерпретація Лесі Українки істотно поглибила образ німецького
поета. На зміну романтичній одноплановості ранніх українських
перекладів прийшла багатогранність, у якій стали відчуватися обриси
справжнього Гейне. Недарма переклади Лесі Українки не раз
передрукувалися й у радянський час. Це, безперечно, не означає, що вони
вільні від недоліків. У перекладах юної поетеси, як і в її ранніх
творах, часом помітне надмірне захоплення зменшено-пестливими формами
слів (Коли настав чудовий май, Садочків розривання, Тоді у серденьку
моїм Прокинулось кохання). Щоправда, ще більшою мірою це властиво
перекладам Михайла Стависького: “Злякалася квітонька – лотос
Проміннячка ясного дня, Схилила голівоньку долі, Жде вечора й тихо
куня”. В оригіналі тут нема жодної пестливої форми, хоч німецька мова
дає можливість широко використовувати їх. Лише зрідка вдається обом
перекладачам наблизитися до своєрідної ритміки німецького поета. І все
ж таки українська “Книга пісень” була великим кроком на шляху до
створення повноцінних перекладів з Гейне. Недарма біля колиски цієї
книжки стояв Іван Франко, який допомагав її видачі і навіть сам правив
її коректуру.
Разом з тим Іван Франко усвідомив обмеженість підходу до Гейне виключно
як до лірика. “При всій свіжості, оригінальності і красоті тих срібних
перлин німецької поезії не можна сказати, щоб вони ще й нині мали таку
перворядну стихійність, яку мали колись, в часі боротьби з романтизмом
і псевдокласичною надутістю”, – писав він у передмові до збірки своїх
перекладів з Гейне, підкреслюючи потребу перекладати сатиричні й
політичні твори. “Оцей томик має хоч вчасти поповнити цю недостачу й
вказати нашій громаді Гейне вже не як закоханого трубадура, не як
автора любовних поезій, але як борця за широку свободу людської
одиниці, її громадського ділання, її думок, переконань і сумління” [5,
199]. Вперше звернувшися саме до цього аспекту поезії Гейне, Іван
Франко дав переклад вершин гейневської сатири – поеми “Німеччина”,
яскраво антирелігійного “Диспуту”, гостро політичних “Ослячих виборів”
і “Короля Довговуха І” та інших творів.
Іван Франко по-дослідницькому поставився до відтворення художньої форми
поезій Гейне. Аналізуючи в передмові ритміку поеми “Німеччина”, він
писав: “Щоби хоч трохи наблизитися до сього розміру, що надає
оповіданню велику свободу і натуральність, а не втомляти вуха
одностайним амфібрахічним розміром, як се бачимо, наприклад, в
російському перекладі Заєзжого, я зважився перемішувати стрічки
амфібрахічні з ямбічними”[4, 1985]. Важко було б чекати від Франка, щоб
він у ті часи знайшов український еквівалент ритміки Гейне. Але й те,
що він зробив, дозволило йому дати читачеві уявлення про енергійну
звучність вислову, властиву оригіналові:
Франкова збірка перекладів політичної сатири Гейне поклала початок
низці публікацій творів цього жанру. Чи не найвагомішою з цих
публікацій була поема Гейне “Атта Троль” у перекладі Лесі Українки.
Працю над цим перекладом поетеса розпочала ще наприкінці 80-х років,
але поема побачила світ лише 1900 року на сторінках
“Літературно-наукового вісника”, а ще через три роки була передрукована
у виданій у Львові збірці “Атта Троль. Раткліф. Балади” (трагедію
“Раткліф” і балади переклав Максим Славінський (Максим Ставинський).
Злива схвильованих питань ліричного героя, в яких наростає напруга
чуття, що нарешті уривається на найвищій ноті в останньому рядку,
цілком відповідає настроєві першотвору. Добре переклав Пантелеймон
Куліш інші поезії Гейне, зокрема пролог до “Книги пісень” із його
філософським виявом роздвоєності світовідчуття поета.
1895 року, перебуваючи у Відні, низку поезій Гейне перекладає Микола
Вороний. Як відзначав академік Білецький, “він перепробував протягом
своєї діяльності всі метричні форми у найрізноманітніших сполученнях”
[4, 186]. Досвід поета у цій галузі позначився й на його перекладах, бо
саме Микола Вороний чи не найближче підійшов до гейневського
“дольника”, який цілком опанували тільки радянські перекладачі. Цікаву
спробу відтворення ритміки Гейне знаходимо в перекладі “Зустрічі”:
Повита листям альтанка. Вечір.
Ми край віконця, удвох сиділи.
На небі місяць весело сходив, –
Ми ж, як два привиди, там майоріли. [4, 186]
Микола Вороной переклав з Гейне небагато, і не можна сказати, щоб він обирав твори, характерні для німецького поета.
Зате Паво Грабовський дав переклад яскраво-публіцистичних “Ткачів”,
співзвучних мужній оригінальній творчості українського поета:
Трикляття ідолу, що нам за бога стався,
А з голоду та холоду мремо!
Даремно ждати: він одно знущався,
Ошукував, з надій пореготався…
Тчемо, тчемо! [7, 371]
Від строф українського перекладу Грабовського віє тією самою священною ненавистю до гнобителів, що й від оригіналу Гейне.
Іван Франко, звичайно ж, помилявся, визнаючи за лірикою Гейне тільки
часове значення. Але він цілком слушно підкреслював потребу знайомства
українських читачів із поетичною творчістю Гейне в усій її широті й
різноманітності.
Після перекладів і передмови Івана Франка, якщо лірика Гейне й не
перестала привертати увагу українських поетів і перекладачів, то
однобічний погляд на його поезію був уже неможливий.
Значно ширшим стало коло перекладних творів: було перекладено “Сучасні
вірші” та “Романсеро”, Леся Українка опублікувала свій переклад поеми
“Атта Троль”, її співробітник Максим Стависький (Славинський)
переклав трагедію “Вільям Раткліф”, Агатангел Кримський опублікував у
своєму перегляді “Віцлі-Пуцлі”.
І все ж іще тривалий час Генріх Гейне залишався для українських читачів
тільки поетом – його блискуча проза, статті про літературу та мистецтво
й публіцистика не привертали уваги перекладачів. Винятком є
“Флорентійські ночі”, перекладені тим самим невтомним Іваном Франком,
та “Книга Ле-Гран” у перекладі О. Черняхівського настільки невдалому,
що, за висловом одного сучасного дослідника його неможливо читати без
німецько-українського словника.
Чи означає це, що українські письменники того далекого часу знали
справжнього Гейне хоча б як поета? Це питання неминуче постає перед
нами тепер, коли ми критично оглядаємо безліч перекладів, які дісталися
нам у спадщину від минулого. На жаль, на це питання доводиться
відповісти негативно.
Іван Франко працював над перекладами творів Гейне протягом кількох
десятиліть, починаючи з 1875 року. Він перекладав і ліричні його вірші
(цикл “Ліричне інтермеццо”) і першим познайомив українських читачів з
сатирою німецького поета, представив його “вже не як закоханого
трубадура, не як автора любовних поезій, але як борця за широку свободу
людської одиниці, її громадського ділання, її думок, переконань і
сумління” [5, 199].
Іван Франко глибоко відчував усю своєрідність гейневської
ритмо-мелодики, хоч йому і не вдалося ні остаточно визначити суть
гейневського вірша, ні створити аналогію йому в українському
віршуванні. У своєму перекладі “Німеччини, використовуючи
амфібрахо-ямбічні комбінації, він тільки наближається до риторики
Гейне, – завершення шукань заминається для наступних перекладачів.
Іван Франко, який все ж переклав кілька ліричних віршів Гейне, також не
уникнув спокуси “українізації”. В його перекладах вірша “Die alten
bösen Lieder” трупа, у якій мають бути поховані “старі злі пісні”,
порівнюється не з Гейдельберзькою бочкою, а із якоюсь Зелемінь-горою,
що є, мабуть, реалією не так загальнозахідноукраїнського, як якогось
зовсім уже місцевого фольклору; дванадцять велетнів, подібних до
святого Христофора з Кельнського собору, перетворені на дванадцять
молодців, що звели зі скель ту ж таки Зелемінь-гору і т.д. [5, 200]
Застарілість і неприпустимість подібних прийомів у наш час не потребує доказів.
Проте цим не вичерпуються недоліки наших дореволюційних перекладів з Гейне.
“Генріх Гейне належить до тих за граничних поетів, котрих у нас найбільше перекладають…” [5, 198]
цими словами почав 1892 року передмову до книжки своїх перекладів
“Вибір поезій Генріха Гейне” Іван Франко. Минуло більше ста років, та
вони залишаються справедливими і сьогодні.
Отже, перекладацька діяльність українських поетів кінця ХІХ століття
набула бурхливого розвитку. Головні перекладачі з Гейне цього періоду –
Іван Франко, Леся Українка та Максим Стависький. То були перші вдалі
спроби наблизитися до оригіналу, передати обриси справжнього Гейне.
Іван Франко звернув увагу на сатиру Гейне, а Леся Українка засобами
української мови втілила не тільки зміст, а й поетичну форму ліричного
твору. За цей час вийшло дві збірки: “Книга пісень” у перекладах Лесі
Українки та Максима Стависького; “Вибір поезії” у перекладах Івана
Франка.
Розділ 3.
На початку ХХ ст. над перекладами творів Гейне українською мовою
працювали: Борис Грінченко, Агатангел Кримський, Панас Мирний,
Л.Старицька-Черняхівська. Після Жовтневої революції до них приєднались
Дмитро Загул, Володимир Кобилянський, Віра Кален.
Чимало ліричних поезій Гейне переклав Агатангел Кримський. Перша
частина його “Пальмового гілля” містить 30 перекладів з німецького
поета, що датуються 1900-1901 роками. Кримський мав своєрідний підхід
до завдань перекладача. “Із тисячі Гейневих пісень, – писав він у
примітці, – захотілося мені зробити тільки таку вибірку, яка б зовсім
підходила під спільний тон мого “Пальмового гілля”. Через те я
понасмикував собі Гейневих поезій … із циклів зовсім неоднакових,
зовсім різних, а понанизував їх усі на одну низку; тим-то вийшов, може,
такий розпорядок, що сам автор, не знати, чи був би його похвалив”[4,
186]. Це відповідало загальній композиційній постанові “Пальмового
гілля”, в якому оригінальні твори Кримського чергуються з перекладами
творів східної поезії, Анакреопта, Сапфо, Гете та інших авторів.
Незважаючи на таку довільність “розпорядку”, кожен вірш зокрема
Кримський перекладав дуже уважно, прагнучи донести до читача і зміст, і
форми оригіналів. Як пише сам поет, він “ніде не робив жоднісіньких
змін, а силкувався перекладами дослівно, – от хіба що інколи проти моєї
волі, в переклад могли позалітати деякі дрібні згадки моїх власних
віршувань (ті або інші епітети, вислови, синоніми тощо)” [4, 186].
Ось одна з ліричних мініатюр Гейне в перекладі Агатангела Кримського:
Зайшов я туди, де кохала
Божилась і тискала руки,
Де капали в зрадниці сльози,
Сичать і гніздяться гадюки. [4, 186]
Різкий контраст між світлими і темними образами, раптовий перехід від
спогадів про минуле кохання до розпачу, – все це властиве перекладові
не меншою мірою, ніж оригіналу.
Найбільшим перекладом Кримського з Гейне є сатирична поема
“Віцлі-Пуцлі” – гострий виступ німецького поета проти капіталістичного
хижацтва й релігійному фанатизму.
В історії українських перекладів з Гейне траплялися й курйози. Так,
1917 року у петроградському видавництві “Друкарь” вийшла невеличка
книжечка “З Гейне. Переклав на українську мову Костянтин Лоський”.
Безпорадність перекладача відчувається тут мало не в кожному рядку. То
він уживає невластиві українській мові граматичні форми (“Своєю щокой
до моєї тулились”), то не зважає на немилозвучні повтори (“Діаманти ти
маєш і перли”, “Коли липа цвіла” тощо), то звертається до
протиприродного синтаксису:
Найкращих коханої задля очей
Пишу я найкращі канцони. [4, 187]
Зрозуміло, що в таких перекладах годі шукати якогось кроку вперед
порівняно з попередніми виданнями. Але ж такі публікації визначали
шляхи розвитку українського перекладу в цілому, і перекладів з Гейне
зокрема.
Новий етап в українському перекладанні з Гейне настав після Жовтневої революції.
Вся праця над перекладами Гейне в Україні з 1918 по 1933 рік пов’язана, переважно, з ім’ям поета і перекладача Дмитра Загула.
Вже в 1918-1919 роках Дмитро Загул разом із поетом Володимиром
Кобилянським випускають у київському видавництві “Серп і молот” перший
повний переклад “Книги пісень”. Цей двотомник уперше дав українському
читачеві можливість ознайомитися з лірикою і сатирою великого поета в
усьому обсязі. Багато перекладів з числа надрукованих у цьому виданні є
віршами високої проби.
На щоглу спершись, я стояв
І кожну хвилю числив.
Прощай коханий краю мій!
Вже пінкі перли присли… [4, 187]
Такою міцно збудованою строфою починається переклад поезії “Відплив”.
Прокляття князям, королям і вельможам,
Що ласки від них дочекатись не можем,
Король в нас загарбав останній п’ятак,
А потім звелів пострілять, як собак –
Тчемо ми, тчемо ми! [7, 373]
Гнівом і болем звучать рядки славнозвісних “Ткачів”. Щоправда, тут
певні застереження викликає наш вітчизняний п’ятак, що потрапив чомусь
до Німеччини, але в цьому вікні, може, не так перекладач, як загальний
тогочасний етап теорії перекладу. Мабуть, саме з цієї причини ми
знаходимо в перекладах і царівну, і цісаря, і кріс, і самопал, і,
навіть, “бідного Петра”, що мирно співіснує в одній строфі з Гансом і
Гретхен… [7, 373]
Але, безперечно, є в цих томах і чимало помилок, що йдуть від самих
перекладачів, які часом не досить заглиблювалися в оригінал і
задовольнялися першим-ліпшим варіантом, не шукаючи іншого. Так сталося,
зокрема, зі знаменитою поезією про сосну і пальму:
Дрімає сосна в самотині
На півночі голім шпилі,
Холодною вкрили габою
Сніги та морози її.
І сниться їй пальма далека
В південній країні німій,
Що спить, утомившись від спеки,
На скелі гарячий, сухій.
В Гейне сосна справді дрімає, але вона мріє про пальму, яка сумує на
своїй скелі. У наведеному перекладі спить усе і вся, тому в поезії
зникло драматичне протиставлення образів, а без нього вона перестала
бути сама собою [4, 187].
Володимир Кобилянський рано помер, і надалі Дмитро Загул продовжував
свою роботу вже самостійно. Він поставив перед собою справді грандіозне
завдання – самому перекласти всього Гейне.
Дмитро Загул невтомно працював, удосконалював і поліпшував свої
переклади і в 1930-1934 роках видав чотири томи творів Генріха Гейне з
задуманого ним багатотомного зібрання. До цього видання вперше була
включена і проза Гейне – окремі частини “Дорожніх картин”.
Незважаючи на величезне значення праці Д. Загула, не можна сказати, що
вона була цілком успішною. Реакцією на байдужість більшості давнішніх
перекладачів до художніх особливостей поезії Гейне був крайній
педантизм нових перекладів Д. Загула. Він прагнув відтворити
своєрідність ритміки та всю образну будову оригіналу, але нерідко
пошуки буквальної точності приводили до насильства над українською
мовою, позбавляли його переклади гейнівської невимушеності, природності
й краси. Слід також взяти до уваги, що лексика
Д. Загула була не вільна від буковинських та галицьких провінціалізмів
і тепер звучить уже анахронізмом. І, нарешті, досить важливим є те, що
попри все знання поезії Гейне, попри любов до неї Д. Загулу було не під
силу самому відтворити її українською мовою в усій складності, жанровій
різноманітності й багатстві.
Це завдання виявилося під силу тільки великому колективу українських
поетів-перекладачів, що склався під час роботи над перекладами Гейне
наприкінці тридцятих років.
Найбільше з дотеперішніх українських видань Гейне вийшло у 1930-1933
роках. Це був чотиритомник “Вибраних творів” у перекладах Дмитра
Загула. Він охопив більшість ліричних і сатиричних віршів Гейне, поему
“Німеччина” і низку прозових творів. Переклади, які перейшли до цього
видання з попереднього, зазнали істотних виправлень. Ось початок однієї
з поезій циклу “Повернемося на батьківщину” у виданні 1919 року:
Рибалонько вродлива,
На берег завертай,
І сядь зі мною вкупі,
І білу ручку дай! [4, 188]
Переробляючи переклад Д. Загул шукає більшої близькості до ритміки
Гейне, він долає монотонність ямба, урізноманітнює середні рядки,
завдяки чому текст, як і в оригіналі, набуває розмовних інтонацій:
Рибалонько вродлива,
Човен на берег звертай,
Сядь біля мене поруч
І білу ручку дай! [4, 188]
У тих випадках, коли Д.Загул заступив своїми повними перекладами
давнішні переклади В. Кобилянського, читач, безперечно. Виграв. Так,
незважаючи на певні похибки (невдала рима: “верху – снігу”,
нелітературний наголос “півнóчі”), шедевр гейневської лірики зазвучав у
цьому виданні набагато драматичніше:
Самітний кедр півночі
Н голім стоїть верху,
Сповитий білою млою,
Дрімає в льоду, в снігу.
Він снить про горду пальму
В південній стороні,
Що мовчки і самотньо тужить
На кручі, пекучій стіні. [7, 375]
Д. Загул не боїться вводити прозаїзми в тексти своїх перекладів, що
цілком відповідає поетиці Гейне. “Стою на високій скелі і
сентиментальний став”, “Енергійно б’є по струнах і фантазії виводить”.
В цілому переклади Д.Загула стали новою віхою на шляху освоєння
творчості Гейне українською літературою [4, 188].
Це, певна річ, не означає, що його переклади були бездоганні.
Траплялися в них і прояви буквалізму, і навіть окремі елементи
“перекладницької мови”. Так, цілком природне німецьке “Glieder” Загул
здебільшого перекладав штучним українським псевдовідповідником “члени”,
що справляє на читача не передбачене оригіналом комічне враження.
Цілісності художнього враження від перекладів Загула часом заважають і
діалектні форми, які особливо гостро виявляються у відхиленнях від
наголосів, усталених у літературній мові.
Царице Маріє, четверта
в моїм серці! Слухай лиш!
Як будеш на троні вперта,
то, як перші три, злетиш. [7, 375]
Усе це разом узяте шкодить перекладам Загула в очах сучасного читача, але, безперечно, не закреслює їх історичного значення.
Має Д. Загул певні заслуги і в перекладі сатири Гейне. Ще 1923 року він
виступив з окремою книжкою “Г. Гейне. Сатира”. У цій книжці привертали
увагу насамперед блискучі афоризми Гейне, які знайшли гідне втілення в
українському перекладі.
В безбожності зграя голодна запекла:
Вона не боїться ні кішки, ні пекла.
(“Мандрівні щури”).
Зникає революція,
Кричать і пан, і дука:
На чорта конституція!
Нагайки нам та бука!
(“Китайський імператор”). [4, 188]
Для видання 1930 р. Д. Загул заново переглянув і поліпшив чимало
перекладів із сатиричного циклу “Сучасні поезії”. Український читач
зміг познайомитися в нових перекладах і з поемами “Атта Троль” та
“Віцлі-Пуцлі”.
До війни був перекладений і зданий до друку однотомник вибраних творів
Гейне, який став наслідком колективної праці. Книжка цілком могла
загинути у вирі воєнних подій, поте робітники однієї з харківських
друкарень буквально з вогню вихопили рукопис і надіслали його в Уфу. Де
тоді перебували в евакуації українські культурні заклади. Після війни
рукопис був виявлений у фондах Української Академії наук. Навряд чи
треба говорити про те, що врятування харківськими друкарями книги
великого німецького поета в розпал боротьби з фашизмом мало високе
символічне значення. [4, 188]
Однотомник вийшов 1946 року. В ньому були як нові переклади радянських
поетів, так і старі – дореволюційні. Поряд із лірикою було
включено до книжки поему “Німеччина” в новому перекладі. Книжка
вийшла з коротким коментарем, але без передмови і, незважаючи на ряд
наявних у ній недоліків, одразу ж зникла з полиць книгарень.
Якщо традиція українського перекладу з Гейне налічує вже понад
століття, то переклади гейневської прози мають значно меншу історію.
Перші переклади прозових творів великого письменника, виконані до
Жовтня, звучали важко й не могли претендувати на відображення
блискучого стилю оригіналів. Так, “Книгу Ле-Гран” у перекладі О.
Черняхівського, видану 1908 року у Києві, часом неможливо читати без …
німець
