Народна педагогіка як прародителька й першоджерело українського національного виховання - Педагогика - Каталог рефератов - Рефераты на отлично
Суббота, 10.12.2016
Рефераты на отлично
Меню сайта
Категории рефератов
Аудит
Банковское дело
БЖД
Биология
Бухгалтерский учет
Военная кафедра
География
Государственное управление
Иностранные языки
История
Информатика
Культура
Литература
Логика
Маркетинг
Музыка
Педагогика
Политология
Право
Психология
Религия
Социология
Философия
Финансы
Экология
Экономика
Наш опрос
На какую тематику рефератов нужно побольше
Всего ответов: 599

Главная » Статьи » Педагогика

Народна педагогіка як прародителька й першоджерело українського національного виховання
Народна педагогіка як прародителька й першоджерело українського національного виховання.
1. Родина – природній осередок найглибших людських почуттів.

Відомо, що сім’я – природне і найбільш стійке формування людського суспільства, яка акумулює в собі всі найважливіші його ознаки. Сім’я завжди була найкращим колективним вихователем, носієм найвищих національних ідеалів.

Деякі золоті перлини народної мудрості, в яких закодовано погляди попередніх поколінь поціновано значення сім’ї у житті суспільства:

“Яка вода, такий млин, який батько, такий син”; “Який батько, такий син”; “Який батько, такі й діти”; “Які мамка й татко, таке й дитятко”; “Який дід, такий його плід”; “Дурна мати – дурні діти”; “Якого породила ненька, такого й приймає земелька”; “Живемо не батьками – помремо не людьми”.

Добрий дух рідного дому, тепло домашньої атмосфери, одруження з милою людиною – джерело щасливого життя, далі, успішного виховання дітей. Рідна домівка, рідне гніздо – так у народі називають батьківську хату, як особливе місце для людини, а тим більше для дитини. “Важко виразити словами… - писав К. Д. Ушинський, - те особливе світле щось, що народжується в нашій душі, коли ми згадуємо тепло рідного сімейного гнізда. До глибокої старості залишаються в нас якісь сердечні зв’язки з тією родиною, з якої ми вийшли”.

Батьківську хату діти ніколи не забувають, вона вабить з далеких країн, адже, прийшовши до неї, неодмінно п’єш найцілющу, найсолодшу воду – живу воду з рідної криниці, щоб набратися сил, снаги.

Незгладний вплив батьківського дому на формування особистості створюється завдяки щирій материнській ласці і небагатослівній любові батька, домашньому теплу, піклуванню, затишку і захисту, сімейній злагоді.

Красивий той дім, де живе дружна і міцна сім’я, де панують любов, злагода та повага.

Щаслива та оселя, що повниться радісним дитячим багатоголоссям, де діти ростуть у дружньому родинному колі, у гурті своїх братів і сестер.

У нашому народі, як і у всіх народів світу, здавна живе добра і благородна традиція: підтримувати теплі родинні взаємини, долати родинні незгоди. І все це робиться насамперед заради дітей, щоб виховати в них родинні почуття. Саме про це йдеться в українській народній пісні “Під білою березою”. Брат і сестра живуть в незгоді через посаг (братові батьки дали більше). Однак сестра все ж таки вирішила відвідати брата, заявивши:

Я не прийшла їсти, пити,

Але прийшла подивитись,

Щоби мене діти знали

Та й тіткою називали.

“З родини йде життя людини”, “Без сім’ї – нема щастя на землі” – твердять українські народні прислів’я і приказки. Такі самі твердження виражають афоризми й інших народів. “Сім’я – ключ до щастя”.

Народна мудрість про сім’ю немов перекликається з тими словами високої оцінки сім’ї, яку дали класики педагогіки А.С. Макаренко та В.О. Сухомлинський. А.С. Макаренко назвав сім’ю тим “природним первинним осередком, де реалізується краса людського життя, куди приходять відпочивати переможні сили людини, де ростуть і живуть діти – головна радість життя”.

“У сім’ї шліфуються найтонші грані людини – громадянина, людини – трудівника, людини – культурної особистості. Із сім’ї починається суспільне виховання. У сім’ї, образно кажучи, закладаються коріння, з якого виростають потім і гілки, і квіти, і плоди. Сім’я – це джерело, водами якого живиться повноводна річка нашої держави. На моральному здоров’ї сім’ї будується педагогічна мудрість школи”. Сім’я робить життя повнокровним. Сім’я дає щастя. Одиноку, без сім’ї людину називають “перекотиполем”. Життя такої людини беззмістовне, нецікаве, безперспективне. Воно нерідко порівнюється з безплідним деревом, щербатим горщиком:

Народна педагогіка емпіричним шляхом прийшла до цілком матеріалістичних висновків про функцію сім’ї в суспільстві – відтворення людського роду і виховання дітей, організація господарської діяльності, побуту і дозвілля. Основою сім’ї є шлюб. Шлюб – відповідальний і надзвичайно важливий та вирішальний крок у житті кожної людини (“Оженитися – не дощ переждати”, “Заміж вийти – не дощову годину пересидіти”). Шлюб береться на все життя (“Се не на рік, а на цілий вік”, “З ким вінчатися з тим і кінчатися”). Він накладає на людину нові серйозні обов’язки (“Заміж іти – треба знати, що нема ні вислуг, ні відставки”, “Не штука женитися, та треба журитися, треба ложки, треба миски, треба ночов і колиски”. А тому й одруження вимагає тверезої розсудливості (“Перш ніж одружитись, треба роздивись”). Народна педагогіка застерігає від легковажності, негативно ставиться до непродуманих поспішних шлюбів. (“Козак оженився, неначе утопився”, “Поспішився – оженився і в біду зразу ввалився”, “Ступив у закон, як собака в цибулю”). Народну педагогіку можна назвати сумлінною будівницею, невтомною піклувальницею про сім’ю як виховну організацію. У ній усе ретельно й педагогічно передбачливо розраховано нате, щоб будувати дружну, здорову і міцну сім’ю, здатну мати дітей і правильно їх виховувати. Одружуватися треба тоді, коли настане для цього пора, щоб було ні зарано, ні запізно, але неодмінно в молодості (“Не кайся, рано вставши, змолоду женившись”). І в цьому є значний життєво-педагогічний сенс. Якщо своєчасно одружишся, то встигнеш виховати дітей і допомогти їм, дочекаєшся онуків, а то й правнуків. Дозріти до шлюбу в загальноприйнятому розумінні означає певну здатність самому вже на хліб заробляти й матеріально утримувати сім’ю, бути готовим виконувати всі нелегкі сімейні обов’язки. Основою для шлюбу і створення сім’ї є не якась майнова чи інша вигода для когось, а щире взаємне кохання між подружжям (“Хоч в одній льолі, аби до любові”, “Не з багатством жить, а з людиною”). Справжнє кохання народ ставить значно вище від усякого багатства, срібла й золота.

У багатьох піснях народна педагогіка утверджує віру в неминучу перемогу кохання як основи родинного щасливого життя, а з ним і здорового виховного осередку. Коли побираються закохані, то й життєві труднощі здаються не такими вже й страшними, бо там, де згода в сімействі, найважче стає легким. Краса високих людських почуттів як основа справжньої сім’ї знайшла відображення в численних українських народних піснях про кохання. Про цементуючу силу кохання в сім’ї народ складав казки, оповідання і легенди.

Народна педагогіка застерігає від шлюбу з розрахунку, вчить совість на багатство не міняти. (“Женись на дочці, а не на тещі”). У ситуації ж вибору любові чи багатства перевага надається любові:

Не там щастя, не там доля, де багаті люди,

Хто злучиться із милою, тому гаразд буде.

Той, хто оженився заради багатства, дуже швидко розчаровується (“Є в неї воли, та корови, але немає з нею любої розмови”, “Де беруться не з любові, там щастя не буде”).

Свідчення прагнення одружитися з доброю людиною може бути звичай, поширений колись на Русі; парубкові, який приходив свататись до дівчини, пропонували стілець, на якому сиділа кішка. Якщо хлопець штовхне її роздратовано, значить він злий, поведеться лагідно – добрий.

Серед рис, які наречені хотіли б бачити одне в одному такі, наприклад, як правдивість і щирість, чесність і благородство, хазяйновитість, прагнення мати дітей і виховувати їх, рішучість і відважність у боротьбі за сімейне щастя. Саме на цьому грунті й постала карпатська легенда про шовкову косицю – шовкову квітку. Так гуцули називають дивний витвір природи, відомий як білотка альпійська, або едельвейс. Ніжна шовкова квітка росте на неприступних кам’яних урвищах. Тільки сміливець міг принести коханій дівчині цю квітку. Міг принести, а міг і загинути. Але той, хто, ризикуючи життям в ім’я любові, приніс квітку, той зможе захистити свою любов, той вартий любові. Розповідають, ніби так одружувалися колись гуцульські легені.

Одне з найвищих мірил людської гідності і порядності в народній педагогіці – честь людини. Тому й тим, хто одружується, хочеться мати супутника свого життя з чесного роду. У народній пісні “Ой вийду я за ворота” дівчина так і каже парубкові:

Пішов, гидкий, пішов, стидкий,

Поганого роду…

При одруженні не обходиться без авторитетного слова й порад батька й матері. Добре виховані діти, коли стають на рушник щастя, не забувають попрости благословення своїх батьків. Батьківське благословення знаменує собою майбутнє щастя молодої сім’ї. Мудра порада батьків сприймається з глибокою вдячністю.

- Люба порадонька з тобою мій батеньку,

Що ви мені порадили

І до вінонька випровадили.

Як бачимо, народна педагогіка народила й виплекала той ідеал наречених, до якого треба прагнути, який треба утверджувати в житті.

Істини, проголошені народною педагогікою, вічні. Вони ніколи не старіють. Інша річ, що у втіленні цих істин кожна історична доба може вносити певні корективи.

Загальновідомо, що атмосфера для нормального виховання дітей визначається насамперед нормальними взаєминами їхніх батьків як подружжя, чоловіка й жінки. “Весілля, - кажуть в народі, - відбувається два дні, а молодим жити спільно треба все життя”.

Розгляду взаємин чоловік – жінка народна педагогіка приділила дуже велику увагу. І не випадково. Подружня пара – це вісь сім’ї. Кохання двох – чоловіка й жінки веде до виникнення третього, нового життя. Тому народна педагогіка бере під розгляд шлюбні відносини насамперед заради блага дітей. У належних стосунках між чоловіком і жінкою бачить великий педагогічний сенс. Добрі подружні взаємини, по-перше, служать надійним фундаментом для створення міцної сім’ї із здоровим мікрокліматом. По-друге, вони допомагають сім’ї успішно розв’язати виховні проблеми. По-третє, є тим взірцем для молоді, який найуспішніше формує майбутніх чоловіків і жінок, тобто кує потенціальний резерв майбутніх подружніх пар для створення нових сімей. Адже загальновизнаним є той факт, що діти, одружившись, як правило, будують свої шлюбні взаємини значною мірою за прикладом своїх батьків.

Взаємне щире й світле подружнє кохання народжує велику любов до дітей, запалює в їхніх серцях добрі, чисті, сердечні почуття і чуйність. Ідеалом української народної педагогіки здавна стала така сім’я, де взаємини складаються на основі рівноправності чоловіка й жінки, на засадах взаємного кохання і поваги, духовної спільності, трудового співробітництва та взаємодопомоги у вихованні дітей. Побудувати справжню сім’ю з добрим педагогічним мікрокліматом – це мистецтво жінки і чоловіка. Виконувати цю місію не просто, тому що вона багатогранна й кропітка.

Народна педагогіка висунула ідеали чоловіка й жінки. Спільним ідеалом чоловіка й жінки є взаємне кохання і подружня вірність, гарне виховання дітей. Кохання і взаємоповага надають подружнім взаєминам оптимістичної тональності (“Як чоловік жінку любить, то й лиха жінка доброю буде”).

Народна педагогіка робить усе, щоб взаємини між чоловіком і жінкою, а отже, і педагогічна атмосфера для виховання дітей були найкращими. Побутує чимало педагогічних висловів, які спонукають до зміцнення шлюбного союзу, до сумлінного виконання батьківського обов’язку (“Як сорочка біла, то й жінка мила”, “Батьки берегли дочку до вінця, а чоловіку берегти її до кінця”, “Жінку люби, як душу, а тряси, як грушу”, “Мені батько не рідня, мені мати не рідня, мені теща родина – мені жінку родила”). Звідси бачимо, що доля новоствореної сім’ї а отже і доля дітей, для народної педагогіки є найважливішою. Своїм ідеалом у родині народна педагогіка пропонує такі взаємини між подружжям, коли панують любов і злагода, піклування одне про одного і про дітей. Тоді в сім’ї створюється сприятлива атмосфера як для подружнього життя, так і для виховання дітей. Дітям подобається дружна сім’я. Їм хочеться жити в щасливій сім’ї, бути сином чи дочкою гарних батьків, радувати їх своїми вчинками. (“Як батьки друженькі, то й діти чемненькі”).

Ті чоловік і жінка, які вміють творити велике, безцінне духовне багатство подружнього життя – взаємну повагу й любов, мають у своєму домі найсприятливіший для виховання дітей мікроклімат – незмінне кредо народної педагогіки.

Усе, що шкодить добрим взаєминам між чоловіком і жінкою та псує атмосферу сім’ї, народна педагогіка засуджує. Це стосується насамперед пияцтва, ледарства, образ, брехні і лицемірства, сварок, бійок і чвар, несправедливості й грубості, ревнощів, подружньої зради і статевої розпусти (“Не заглядай на чужих жінок, бо свою загубиш”, “Коли п’яниця в шинку скаче, то жінка вдома плаче”, “Пий пиво, та не лий, люби жінку та бий”). Украй негативно народна педагогіка ставиться до розлучення, яке особливо болюче травмує дітей. Вона вчить чоловіка шанувати жінку, а жінку – шанувати чоловіка. Перші жінки й чоловіки – найкращі. (“Жінка перша від бога, друга – від людей, а третя – від чорта”). А звідси й застереження: “Жінка – не рукавиця, мінять жінку не годиться”, “Драний кожух – не одежа, чужий чоловік – не надежа”).

Повноцінною сім’я стає лише тоді, коли в подружжя з’являються діти. Отже, справжній сенс спільного життя чоловіка і жінки – мати дітей.

Ідеал народної педагогіки – повна сім’я: чоловік, жінка, діти. Ця ідеальна гармонія повної сім’ї знайшла поетичне вираження у таких словах народної колядки:

Ясен місяць – пан господар,

Красне сонце – жона його,

Дрібні зірки – його дітки!

Великий дар природи – продовжити себе і повторити в своїх дітях. Про щастя мати дітей йдеться у цілому ряді українських прислів’їв та приказок, де діти порівнюються з ясними зірочками (“Малі діточки, що ясні зірочки: і світять, і радують у темну ніченьку”), з квітами (“Діти як рожеві квіти”). Якщо хтось комусь бажає добра, то насамперед спрямовує свої погляди до дітей: “Година вам щаслива! Щоб ви бачили сонце, світ і дітей перед собою”. Думка ця червоною ниткою проходить і через педагогіку інших народів: “Без гілок – не дерево, без дітей – не сім’я”, “Де діти, там і радість”, “З дітьми багато клопоту та без них – і світ немилий”, “Діти – окраса дому”. Народ послідовно обстоює думку, що кожна сім’я повинна мати дітей. Побудувавши нову хату, молодий господар на новому обійсті саджає кущ калини як символ краси, достатку і радості, “щоб діти велися”, “щоб калина малих дітей колисала”. Свідченням величезної любові до дітей є також та багатюща за змістом, духовним і емоційним вираженням родинна обрядовість, яку створив народ, пов’язану з народженням дитини, вибором кумів, першим купанням і постриганням тощо.

Діти зміцнюють сім’ю. Вони прикрашають життя і дарують радість, продовжують людський рід і несуть естафету від покоління до покоління. Діти – це опора сім’ї, це майбутні трудівники й захисники рідної землі. На спокійну старість може розраховувати лише той, хто має дітей. Коли на схилі літ бачиш онуків і правнуків перед собою, то вже не так страшно вмирати, бо знаєш, що в них продовжується життя. Народ дбає, щоб у родині була щира співдружність, заснована на взаєморозумінні між батьком і матір’ю, дружбі і повазі між старшими і молодшими, справжнього братства між дітьми. Узи побратимства в педагогіці вважаються непорушними. Вихованню саме цих рис у молодого покоління трудова сім’я приділяє значну увагу. Не випадково вислів “Любіться, як браття і сестри” став крилатим.

Народна педагогіка підтримує любов і гуманне ставлення до дітей. Дітей треба пестити, приділяти їй велику увагу, віддавати тепло і ласку. Дітям народ присвятив свої найкращі твори. Поза увагою не залишилась і доля позашлюбних дітей. До таких дітей, які не зазнали ласки батьків, народна педагогіка ставиться з глибоким співчуттям. Вона виступає категорично проти того, щоб ставити позашлюбній дитині у вину те, за що повинні відповідати батьки. “Не байстрюкові гріх, а батькові”, - кажуть у народі.

Вихованню дітей слід приділяти велику увагу. І тут місія батька і матері як вихователів дуже відповідальна. На батьків постійно спрямовані довірливі погляди дітей. І тому для дорослих є справою честі гідно виконувати свій виховний обов’язок. Дуже вагомими в педагогічному потенціалі сім’ї є взаємини між батьком і матір’ю, на плечі яких повністю лягає не тільки створення виховної атмосфери в домі, а й усієї системи сімейного виховання. Справедливо кажуть у народі, що дітей виховує вся сім’я, але долю виховання вирішують батьки.

Історія людського суспільства поклала на батьків головну відповідальність за виховання своїх дітей, за організацію життя родини, коронувавши їх як найперших і незамінних вихователів у житті кожної людини. “Виховує, звичайно, сім’я в цілому, - зазначав В. О. Сухомлинський, - її загальних дух, культура людських стосунків. Але хто творить це й дух, цю культуру? Звичайно ж, батьки. Без батьківської мудрості нема виховуючої сили сім’ї. Батьківська мудрість стає духовним надбанням дітей; сімейні стосунки, побудовані на громадському обов’язку, відповідальності, мудрій любові й вимогливій мудрості батька й матері, самі стають величезною виховуючою силою. Але ця сила йде від батьків у них – її коріння і джерело”. Про силу виховного впливу батьків красномовно говорять такі українські народні прислів’я і приказки: “Які мама й тато, таке й дитятко”, “Який кущ, така й хворостина, який батько, така й дитина”, “Яка мама, - така сама”.

Народна педагогіка на почесний п’єдестал поставила як вихователів і батька і матір. За її справедливим твердженням, у сім’ї однаково важлива роль належить як батькові, так і матері. Слово батька для дитини має авторитетне значення (“Не послухаєш тата, послухаєш ката”).

Батько й мати в українців мають спільну назву – батьки, подекуди – родичі, рідні. Матері й батькові в народній педагогіці відводиться найвища, авторитарна роль. А в живому спілкуванні слова батько і мати вимовляються шанобливо й поважно. З їхніми образами пов’язується утвердження добра, правди й справедливості (“Тільки в світі правди, що рідний отець і мати”).

Діти на знак глибокої поваги за народною традицією звертаються до матері й батька через ввічливу форму Ви. Народ засуджує тих, хто не виконує своїх батьківських обов’язків. Народна педагогіка вимагає, щоб дітей спільно виховували батько з матір’ю. Слова отець-мати, батько-мати належать до одного з найбільш характерних атрибутів українського фольклору.

Мати, мама, няня, ненька, матуся. Все найрідніше, найдорожче, наймиліше увібрало в себе це дивовижне, містке, сонячне слово, перше слово, яке з радісною усмішкою вимовляє дитина. Походить воно від дитячого лепету “ма-ма-ма”. Ідеал матері, яка виносить дитину під своїм серцем і приводить на світ, зігріває теплом, ласкою і палкою любов’ю, виховує в ній доброту і світлий розум, плекає чуйність і доброзичливість, широко втілений у українському фольклорі. Рідна мати – перший педагог, від якого розпочався родовід вихователів та й самого виховання, і її ніким замінити не можна ("“ема в світі цвіту цвітнішого, як маківочка, нема ж і роду ріднішого, як матіночка”, “На світі знайдеш усе, крім рідної матері”). Справжня мати нічого не пошкодує для своїх дітей. Вона ніколи не залишить дитину в біді, а тим більше не кине її напризволяще. Мати завжди зрозуміє дитину, завжди поспішить її на допомогу, не вагаючись віддасть останній шматок хліба, а за врятування дитини – навіть життя. Мати невтомно піклується про своїх дітей, навіть за таких нестерпних умов, “коли дітей тяжче годувати, ніж камінь глодати”. У народній педагогіці не раз зазначається, що любов матері до дитини найсильніша в світі. (“Дитина плаче, а матері боляче”, “У дитини заболить пальчик, а в мами – серце”). Любов материнська найбільша, найсвітліша, найбезкорисливіша, безмежна. Яка б у матері дитина не була, вродлива чи не вродлива, здорова чи хвора, талановита чи безталанна, везуча чи невдаха, материнському серцю вона наймиліша (“Людям – як болото, а матері – як золото”). Мати готова зробити все, щоб її дитина була найкращою, найщасливішою.

Про безмежну материнську доброту, всепрощаючу любов і самопожертву складено легенди. “Коли в серці синовому загориться іскра, в тисячу разів менша від вогнища материнської любові, то й тоді ця іскра буде все життя людське горіти незгасимим полум’ям” – говорить старовинна українська мудрість. Сподвижницька любов матері до дітей стала вершиною гуманності в народній педагогіці, а мадонна з маленькою дитиною на руках – святою. У народній педагогіці здавна існує думка, що без глибокої любові до дітей не може бути повноцінного сімейного виховання. Світле благородство й велика любові матері до дітей формує її авторитет, а водночас і силу виховного впливу. Однак в любові до дітей треба мати почуття міри, ніколи не впадати в нерозумну, сліпу любов, яка спотворює виховання, калічить дитину. Не мають рації й ті батьки, які вважають любляче ставлення до дітей слабістю вихователя, а на перше місце ставлять суворість, покарання. Такий орієнтир батька чи матері відчужує дітей, робить їх відлюдкуватими, потайливими і навіть жорстокими.

Розумно люблять своїх дітей ті батьки, які ніжність не доводять до розпещеності, піклування – до потачок і потурання примхам, а вимогливість поєднують з повагою до особистості дитини.

Народна педагогіка наголошує на великому значенні батьківського авторитету в родинному вихованні. Чим вищий авторитет батьків в очах дитини, тим сильніше вони впливають на формування її поведінки. Слова батька і матері стають для неї законом. Авторитет батьків визначається взаєминами між батьком і матір’ю, їхнім ставленням один до одного, вмінням користуватися батьківською владою і додержувати єдності у вимогах до дітей, громадським обличчям батьків, прагненнями, ставленням до дітей, усіх членів родини і до людей взагалі. Діти поважають батьків вимогливих і справедливих, чуйних і уважних до дитячих потреб і запитів, тактовних і витриманих. Дорослі повинні бути для дітей авторитетом у великому і малому.

Народна педагогіка вчить шанувати батька – матір: “Шти отця – матір, будеш довголітен на землі”. Про обов’язок дітей перед батьками йдеться в прислів’ях і приказках: “Як батька покинеш, то й сам загинеш”, “Шануй батька-неньку – буде тобі скрізь гладенько”. З цього приводу В.О. Сухомлинський писав: “Невдячний син… невдячна дочка…” – у скарбниці народної моралі, це, мабуть, найгостріше, найглибше осудження людських пороків… Трудовий народ нещадно засуджує синівську невдячність і підносить благородство синівської любові і відданості.”

Нехтувати своїми батьками, а тим більше кривдити їх ніхто не сміє (“Батькова та матчина молитва і з моря викидає, а прокльони в калюжі топлять”). Хто скривдить батька чи матір, братів, сестер чи дітей, того сумління грозитиме все його життя.

За добрими народними традиціями активними вихователями дитини в сім’ї поряд з батьками є також усі інші члени – бабуся, дідусь, сестри і брати. Поведінка кожного з них впливає на формування характеру дитини. Особливо вагомий вклад у виховання дітей вносять представники старшого покоління – бабуся і дідусь. У душах онуків вони на все життя залишають незгладимий слід. Хіба можна уявити дитинство, скажімо, без бабусиної чи дідусевої казки, і не тільки дитинство, а й отроцтво, юність.

Народна педагогіка застерігає від помилок у родинному вихованні, які виникають внаслідок нехтування батьками своїми виховними обов’язками, підміни справжнього виховання лише піклуванням про благополуччя дітей, відсутності єдиних виховних вимог, надмірної суворості чи потворного потурання всім примхам дитини.

Народження дитини несе велику радість для сім’ї. За народними уявленнями поява дитини на світ знаменується спалахом нової зірки, яка осяватиме її весь життєвий шлях.

Педагогічний приціл такої фантастичної гіперболи очевидний. Із символічного образу зірки випромінюється високий гуманізм нашого народу, навіюється романтичність події, пов’язаної із продовженням людського роду. Персоніфікована небесна зірка, як і синій птах, символізують щасливу долю людини. Вони відображені не лише в побутових уявленнях, а й оспівані в фольклорі та творчості письменників.

2. Народний календар – енциклопедія життя народу.

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група мають свої традиції, звичаї, обряди та свята, становлення яких відбувалося протягом багатьох століть.

Обрядово-звичаєва сфера – це ті прикмети й ознаки, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, але й у його історичному минулому. Адже вона охоплює всі ділянки особистого й суспільного життя кожної окремої людини. Традиції, звичаї, обряди й свята – це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. святково-звичаєва спадщина, а також мова – це ті найміцніші елементи, що об’єднують і цементують окремих людей в один народ в одну націю.

Із часу виникнення людського суспільства прогрес цивілізації відбувався завдяки тому, що від покоління до покоління, від колективу до окремої людини систематично передавалися знання, трудові навики, норми поведінки, матеріальні та духовні цінності. Кожним новим поколінням все це засвоювалося, застосовувалося в житті, розвивалося та в подальшому передавалося наступному поколінню. В ході історії склалися й утвердилися форми, засоби та механізми збереження й передачі соціального досвіду, які в сукупності називаються традицією.

Традиція (від лат. traditio – передача, оповідання, переказ) – це те, що передається від покоління до покоління як загальноприйняте, загальнообов’язкове, перевірене минулим досвідом, визнане необхідним для забезпечення подальшого існування й розвитку індивіда, колективу, держави, суспільства. Мета традиції полягає в тому, що закріплювати й відтворювати в нових поколіннях уставлені способи життєдіяльності, типи мислення і поведінки.

Поняття традиції служить загальною назвою як для матеріальних і духовних цінностей, котрі сприймаються людьми як спадщина так і для процесу й форм соціального дослідження. Форми реалізації традиції різноманітні, але основними з них є звичай, свято й обряд. До того ж обряд може виступати елементом традиції, звичаю, свята, різновидом кожного зі них. Щоб краще зрозуміти суть та призначення обряду, необхідно порівняти його зі звичаєм та святом, які також представляють собою форми виявлення традиції.

Звичай – загальноприйнятий порядок, спосіб дій, загальноприйнята норма поведінки: те що стало звичним, засвоєним, визнаним, що увійшло у вжиток. Слово звичай походить від дієслова звикнути, тобто привикнути, привчитися до чогось, взяти щось за звичку. Таким чином, звичай – це звичка робити щось певним чином у праці, в побуті, в суспільному, духовному житті; це звичайний давно заведений, який став звичайним порядок, однотипні масові дії, які відтворюються тривалий час. Соціальна роль звичаю та ж, що й традиції. Вона служить засобом збереження та передачі досвіду, освячення порядків і форм життя, які встановилися, регламентації й контроль поведінки індивідів, зміцнення їх зв’язку із тією нацією, суспільством, до якої вони належать. Зміст і роль звичаю й традиції по суті збігаються. Але вони відрізняються сферами дії. Сфера звичаю вужча, ніж традиції. Якщо традиція має місце у всіх сферах матеріального і духовного життя, то звичай існує лише в окремих його ділянках, головним чином у сферах праці, побуту, спілкування та сімейних відносин. Звичай неможливий там, де немає однакових чи хоча б подібних ситуацій, які повторюються, а отже неможливі й однотипні вчинки. Успадкування змісту, способу, форм діяльності (тобто традиція) властиве для всіх ділянок суспільного життя, без цього просто не було б розвитку, а така форма реалізації традиції, як звичай, який представляє собою вчинки, котрі повторюються, має місце лише там, де тривалий час існують однакові ситуації.

Звичай в буденному розумінні часто ототожнюється з обрядом, котрий також є однотипною дією у подібних, які тривалий час повторюються обставин. Мета звичаю – відтворити й закріпити вже вироблені способи й форми праці, спілкування, сімейно-побутових відносин, суспільної дисципліни, регулювання взаємовідносин між людьми. Мета обряду – за допомогою символів і символічних дій висловити, передати, закріпити традиційні для якого-небудь суспільства, соціальної групи ідеї, ідеали, норми, цінності, зразки життєдіяльності, викликати у його учасників відповідні почуття, настрої, переживання, створити у процесі його проведення морально-психологічну атмосферу, яка сприяла б засвоєнню соціального досвіду, котрий передається за допомогою даного обряду.

Обряд – це особлива колективна символічна дія, яка призначена для того, щоб наочно – образними засобами оформити й відзначити важливі події суспільного й особистого життя. Відмінною особливістю обряду є його символічність, умовність, образність. Обряд завжди символ тих чи інших ідей, норм, ідеалів, цінностей, відношень, повчань, символ певної дії, символічне втілення соціального досвіду. Характерним для обряду є художнє оформлення всього його комплексу. Український термі “обряд” походить від слова обряджати, що значить приводити в належний вигляд, упорядкувати, прикрасити, прибрати, зробити красивим, ошатним. За винятком похоронних і поминальних, всі обряди є радісними й святковими подіями. Але обряд і свято – не одне і те ж. Свято включає в себе обряд чи обряди як необхідну складову частину, але до обряду не зводиться. Свято – біль широке явище. Якщо в обряді головним є особлива символічна дія, то у святі – безпосередній вираз почуттів, настроїв, переживань у зв’язку з пам’ятними подіями в житті суспільства, колективу, сім’ї, особи. Таким чином, свято – день (чи дні), в який (які) урочисто відзначають значні, видатні події, історичні або календарні дати. У дні пам’яті важливих подій і дат проводилися обряди на честь кого- чи кого-небудь. Свята й обряди були і є відносно самостійними явищами культури, засобами передачі досвіду від покоління до покоління.

На протязі тисячоліть землеробство було провідною галуззю господарства слов’янських народів. Землеробський тип господарства, успадкований з часів загальнослов’янської етнічної спільності, довгі віки визначав характер розвитку всіх сфер економічного і соціального життя східнослов’янських народів, його вплив відчутно позначився на матеріальній та духовній культурі і, зокрема на традиційних звичаях та обрядах.

Значний вплив на формування національної обрядово-звичаєвої сфери культури зробила релігія. В процесі тривалої багатовікової боротьби православ’я за вплив на свідомість східних слов’ян воно так і не змогло утвердитися на Русі в своєму ортодоксально-догматичному (візантійському) вигляді. Засвоюючи елементи православного віровчення, християнські обряди, народні маси пристосовували їх до реальних потреб свого господарства та повсякденного побутового вжитку. Разом із тим православ’я густо насичувалися дохристиянськими релігійними уявленнями, образами, а також відповідними обрядодіями.

Початок зимового циклу календарних свят найбільш виразно виступає 4 грудня, коли відзначається одне із двунадесятих свят – Богородичне свято Введення в Храм Пресвятої Богородиці. Цей день у народі ще називають Третя Пречиста. До цієї дати на всій території України прив’язано чимало прикмет, прогнозів і звичаїв, що свідчили про її важливе значення. Вважалося, що Введення відкривало собою зимовий святковий сезон. Говорили в народі: “Введення прийде, свят наведе”. І дійсно, після 4 грудня йшла низка дуже популярних у народі свят: Катерини, Андрія, Варвари, Миколи, Ганни і, нарешті, Різдво, Новий рік, Водохреща. Введенські прислів’я розкривають прагнення хлібороба зазирнути в майбутнє, передбачати, якою буде наступна зима і як вона вплине на врожай: “Як Введення мосте мостки, а Микола забива гвіздки, то люта зима буде”, “Скільки на Введення води, стільки на Юрія трави”. Характерним звичаєм цього свята був прихід першого відвідувача – “полазника”. В основі його лежить віра людей у щасливу або нещасливу прикмету.

Великим зимовим святом, особливо важливим для молоді був день Андрія. Це свят відзначається 13 грудня і вважається днем пам’яті мученицької смерті одного із дванадцяти апостолів Христових – Андрія Первозванного. Наповнені дохристиянськими обрядами, веселощами і розвагами молоді андріївськоі вечорниці припадали на час Пилипівського посту і, отже, ніякою мірою не відповідали нормам християнської моралі. Спроби духовенства подолати цю народну позацерковну традицію, не дали бажаних наслідків. Шлюбні мотиви ворожіння простежувалися і в ритуальному рахуванні (дрова в оберемку, які дівчина заносила до хати). У цей вечір намагалися побачити свого обранця в дзеркалі. Особливе місце серед великої кількості андріївських звичаїв займає обрядова гра “Калита”. В ніч на Андрія дозволялись молодіжні бешкети. І тому вранці дехто з господарів знаходив свого воза на даху клуні, а від хат, де жили дівчата на виданні, з’являлись стежини до їхніх залицяльників, позначені буряковим квасом чи потрушені соломою.

Значну роль у релігійно-побутових традиціях українського села відігравав культ святителя, чудотворця, архієпископа, Марлікійського Миколи, день пам’яті якщо православна церква відзначала двічі на рік: 19 грудня “зимовий” та 22 травня “весняний”. До дати Миколи – зимового приурочені деякі приповідки про погоду й прогнози на майбутній урожай: “Як на Миколи іній – буде овес”. Влаштовувалися по селах і обходи ряжених напередодні 19 грудня. Очолювана переодягнутим Миколаєм група парубків обходила двори, роздаючи подарунки дітям. Від Миколи вже починали готуватись до Різдва: кололи свиней, скуповувалися на базарі.

І найдавніших часів православні християни святкують Різдво Христове 7 січня. У побутовому селянському календарі українців зимові святки – найкраща, найважливіша подія року (за своїм значенням вони майже не поступалися Великодню). В українців християнські традиції свята тісно перепліталися з давнішими звичаями язичницького походження. Вечір напередодні Різдва – “Свят-вечір”, “кутя” був магічним часом творення іншого, вимріяного буття. Звичні і буденні предмети, речі набували чарівної сили, а господар ставав домашнім жерцем. А панувала у Свят-вечір кутя – головна обрядова страва. Як удасться кутя – буде крута це й із “верхом” – то буде на урожай, а в оселі щастя. На святковому столі 12 страв і геть усі пісні. Зійшла вечірня зоря, й можна сідати вечеряти; починали з куті. Повечерявши, брав господар зі столу потроху кожної із страв і ніс до хліва худобі, об не скаржилася. Бо за повір’ям у ніч під Різдво дарує їй Бог мову – за те, що колись у давнину спав у яслах маленький Христос. Кутю давали курям, “Щоб гарно неслися”. Для предків, що в ці свята прийдуть у гості із того світу до живих, кутю залишали на столі на ніч. Різдвяна ніч повнилася чудесами: із криниці можна, згідно з повір’ям, напитися вина, потрібно було тільки втрапити до нього в цей час. Правда цієї ночі, як ніколи, гуляє нечиста й зла сила. Наставало Різдво і все живе славило Ісуса Христа народженого.

“Благословіть колядувати?!” допитувався ватажок парубочої громади.

“Та просимо, колядуйте!” І лунала колядка – “Нова радість стала”, або “Небо і земля”.

Святкували Різдво серед зими: біліли сніги, тріщали морози. А за столами уже загадували на літо: намагалися раніше сісти вечерями – щоб раніше жати, не дозволяли пити з відра – щоб не линув дощ серед жнив. І якщо вдавались намагання, то вірили, що задумане неодмінно здійсниться.

Різдво… Народилося нове сонце, народився Христос. Наші предки вірили їм обом, і це додавало їм снаги на тяжкий щоденний труд.

Первісний дохристиянський характер новорічного свята добре зберігся у традиційних звичаях та обрядах українців 13-14 січня. 13 січня установлене свято на честь знатної римлянки Меланії, яка з юних років і до кінця днів своїх прямувала до Христа.

14 січня – свято на честь Василія Великого, це також перший день Нового року за старим стилем.

Найважливішими моментами традиційного новорічного свята в Україні виступають: ритуальний стіл, щедрування й засівання, ворожіння, рядження, вес
Категория: Педагогика | Добавил: Admin (17.11.2007)
Просмотров: 1246 | Рейтинг: 0.0/0 |

IXI - приятная реклама

IXI - приятная реклама

IXI - приятная реклама

IXI - приятная реклама
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Форма входа
Поиск
Друзья сайта

Статистика



Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Copyright MyCorp © 2016
Сайт управляется системой uCoz