Психолого-педагогічні умови соціалізації дітей молодшого шкільного віку (Частина 2) - Педагогика - Каталог рефератов - Рефераты на отлично
Воскресенье, 04.12.2016
Рефераты на отлично
Меню сайта
Категории рефератов
Аудит
Банковское дело
БЖД
Биология
Бухгалтерский учет
Военная кафедра
География
Государственное управление
Иностранные языки
История
Информатика
Культура
Литература
Логика
Маркетинг
Музыка
Педагогика
Политология
Право
Психология
Религия
Социология
Философия
Финансы
Экология
Экономика
Наш опрос
На какую тематику рефератов нужно побольше
Всего ответов: 599

Главная » Статьи » Педагогика

Психолого-педагогічні умови соціалізації дітей молодшого шкільного віку (Частина 2)
Розділ ІІ. Експериментальна перевірка умов ефективності шкільної соціалізації учнів початкової школи


Поняття “соціалізація” (від лат. socialis – суспільний) дедалі активніше використовується як наукова категорія представниками широкого спектра наук – філософії, соціології, психології, політології, педагогіки. В американській та французькій соціології це поняття з’явилося наприкінці ХІХ ст. і пов’язане з іменами американського соціолога Ф. Г. Гіддісона (1855-1931) і французького соціолога Г. Тарда (1843-1904).

Габрієль Тард, прагнучи вивільнити соціологію від біологізму й організму, сам не уникнув впливу останнього. Суспільство він порівнював з мозком, а основним його елементом вважав свідомість окремої людини. Засвоєння індивідуальними свідомостями існуючих вірувань, переконань, розуміння бажань та намірів інших і взаємодію на цьому підгрунті породжують суспільство, що є основою життя. У центрі його – ставлення нашого “Я” до інших “Я”, їх невпинний (хоча непомітний) взаємний вплив.

“У цій дії одного духу на інший і слід вбачати елементарний факт, з якого випливає все соціальне життя, хоча соціальна дійсність й виходить далеко за межі розумового світу…” Основним механізмом такої взаємодії розглядалося наслідування, регульоване суспільством через соціальні інститути – систему освіти й виховання, сім’ю.

У такий спосіб суспільство підтримує своє існування як цілісність, забезпечує розуміння індивідами своїх соціальних функцій.

Заслуга Г. Тарда полягає у спробі розглянути соціалізацію не лише як стабілізуючий суспільний механізм, а й побачити в ній можливості забезпечення розвитку суспільства. Винаходи, що виникають в індивідуальній свідомості як акт творчості й поширюються в процесі взаємодії людей, сприяють розвиткові різних сфер соціального життя і суспільства загалом. Освіта й виховання мають створювати передумови та умови для такої творчості.

Типовим є визначення соціалізації як прийняття індивідом групових норм, “прийняття особистістю переконань. цінностей і норм вищого чи нижчого статусу, характерних для груп, членства в яких особистість домагається”.

У процесі соціалізації індивід готується до відповідності вимог і очікувань інших членів суспільства в широкому діапазоні можливих життєвих ситуацій. Соціалізація містить набір агентів і механізмів, завдяки яким забезпечуються соціально схвильована поведінка та норми моралі. Нарівні з ідентифікацією, що розуміється як ототожнення себе з іншими, ключовим поняттям при описуванні соціалізації часто обирають імітацію. Остання розуміється як усвідомлене прагнення дітей копіювати поведінку батьків і вчителів, які є для них взірцем.

Соціалізація як навчання соціальним ролям – одна з найважливіших ідей про нерозривний зв’язок процесів виховання, навчання і соціалізації, підсумком яких є “засвоєння реквізиту орієнтації для задовільного функціонування в ролі”.

Серед плідних для виховання ідей соціалізації в працях соціологів потрібно, на наш погляд. зазначити також:

ідею про те, що соціалізація пов’язана з адаптивними процесами;

думку про встановлення соціальних зв’язків як про один з механізмів соціалізації;

положення про значення для успішної соціалізації формування самосвідомості й системи соціальної орієнтації, а також розвитку мови.

Соціалізація розуміється як входження в соціальне середовище шляхом пристосування до нього. ” [27, с. 124].

Очевидно, не так просто було відійти від розуміння людини як “гвинтика”, хоча і з певними функціями та соціальними ролями. І хоча В. Д. Паригін застерігає, що це “не простий процес автоматичного прийняття індивідом вимог, функцій і ролей соціального середовища, способів соціального спілкування і взаємодії, ця “неавтоматичність” полягає лише в ступені злиття з вимогами та нормами суспільства, ступені прийняття чи неприйняття індивідом традицій і стандартів.

В 90-ті роки інтерес до дослідження проблем соціалізації підвищується. Триває розширення напрямків дослідження соціалізації, уточнюються її структура та функції, поглиблюється вивчення соціальних механізмів та інститутів соціалізації, уточнюються особливості взаємодії соціалізації та виховання в сучасних умовах.

Переходячи до “міжособистісного спілкування”, в якого соціалізація охоплює процес і результат групового впливу на особистість, зазначимо, що вона здійснюється шляхом міжособистісного спілкування, що відбувається згідно з об’єктивними законами, закріпленими в системі соціальних ролей. Прихильники вважають, що особистість виростає з множини інтеракцій людей з оточуючим світом у результаті яких вона навчається дивитися на себе очима інших, тобто думати про себе як і про інших, а також розуміти поведінку інших людей.

Відомий інтерес для організації виховного процесу становить положення Дж. Г. Міда про три стадії соціалізації. На першій з них – імітації – діти копіюють поведінку дорослих, не завжди розуміючи її. На другій – рольових ігор – діти, виконуючи в іграх дорослі ролі, “приміряючи” їх до себе, вчаться надавати своїм думкам і діям такого самого значення, що й дорослі. На третій, завершальній стадії – колективних ігор – дитина до розуміння очікувань окремих людей додає групові очікування. Дотримання правил рольових та колективних ігор підготовлює дітей до виконання правил гри в суспільстві, закріплених у законах і нормах. Тим самим здобувається почуття соціальної ідентичності. Психологи розглядають проблему соціалізації у зв’язку з формуванням особистості в процесі взаємодії та взаємовпливу соціальних груп, колективів і особистості. Процес соціалізації з цих позицій характеризується як поступове розширення в міру набуття індивідом соціального досвіду сфери його спілкування та діяльності, як процес розвитку і саморегуляції становлення самосвідомості та активної життєвої позиції. ” [28, с. 350].

“Когнітивна модель соціалізації побудована на ідеї, що поведінка особистості детермінована її знаннями, сукупність яких утворює в її свідомості образ (картину) оточуючого світу. Саме ця картина світу керує поведінкою людей, а не сама реальність. Головним аспектом соціалізації при цьому є процес навчання мисленню, розвитку пізнавальних, моральних та емоційних структур особистості.

Згідно з Ж. Тіаже когнітивна соціалізація відбувається в кілька стадій, кожна з яких окреслюється новими навичками, що обмежують навчання людини. Стадії проходяться дітьми в певній послідовності, хоча швидкість і результативність соціалізації на них можуть різнитися в різних дітей.

Перша – сенсорно-моторна стадія (до двох років) передбачає розвиток у дітей здатності тривалий час утримувати в пам’яті образи об’єктів навколишнього середовища.

Друга – передопераційна стадія (від двох до семи років), коли діти вчаться розрізняти символи та їх значення, розуміти відмінність між об’єктами та їх символами.

Третя – стадія конкретних ситуацій (від семи до одинадцяти років), коли діти вчаться виконувати деякі дії подумки, тобто уявляти необхідні дії “про себе”, без виконання їх у житті.

Четверта – стадія формальних операцій (від дванадцяти до п’ятнадцяти років). Настає черга навчитися аналізувати абстрактні проблеми, вмінню розмірковувати про майбутнє.

Особливе місце серед прихильників “когнітивної” моделі займає точка зору “гуманістичних” психологів (А. Маслоу, У. Роджерс та ін.).

Базуючись на ідеї самоактуалізації особистості в процесі її визрівання, вони вважали, що природні внутрішні сили особистості здатні самостійно реалізувати соціалізацію індивіда, а засоби, фактори й агенти соціалізації не повинні лише перешкоджати цим силам.

Певна річ, важко підтримати недооцінювання в цій моделі агентів соціалізації в особі соціальних інститутів, і зокрема освіти й виховання. Проте в цій концепції закладено попередження щодо зловживання їх можливостями для маніпулювання свідомістю людей. Щодо зв’язку з вихованням “когнітивної” моделі в цілому, можна зазначити її підвищену схильність до ідеологізації виховання, коли абстрактна ідеологізована картина світу може виявитися неадекватною реальному світу, що може призвести в результаті до викривленого розуміння себе в суспільстві (роль “гвинтика” у суспільному механізмі).

Однією з впливових моделей соціалізації, положення якої актуалізуються у зв’язку з наростанням національних проблем, є модель “інкультурації” (Ф. Баоса, В. Малиновський). Соціалізація в ній розглядається як процес передавання культурної спадщини. Дитина в цьому процесі бере участь як пасивний споживач, що автоматично сприймає культуру під час індивідуального розвитку. Сама ж культура трактувалась як своєрідний екран у вигляді національного характеру, на який і проектується психологія індивіда.

Усі розглянуті моделі тією чи іншою мірою визначають, що процес соціалізації обмежуються періодом досягнення дитиною дорослого стану.

Процес соціалізації, завершується у 23-25 років, із досягненням молодою людиною зрілості. Саме цей період потрібний для стійкої інтерналізації комплексу норм і ролей, для вироблення стійкої системи соціальних орієнтацій, установок. Залежно від віку індивіда розрізняються три основних етапи соціалізації:

1. Первинна (дитини).

2. Маргінальна (проміжна, або псевдостійка) (підліток).

3. Стійка (коцептуальна) цілісна (перехід від юнацтва до зрілості – період 17-18 до 23-25 років).

Аналіз сукупності різних факторів на кожному з етапів уможливив відокремлення “критичних періодів”, що є особливо важливим для соціалізації. Для первинної соціалізації – це перші два – три роки і вступ до школи. Для маргінальної – перетворення дитина і підлітка на юнака. Для стійкої соціалізації – початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості.

Завершити соціалізацію достроково не лише можна, а й потрібно. З цією метою необхідно:

1. “… Визначення рівня і змісту соціальної зрілості… виводити не з досягнутого стану…, а з перспективних потреб і цілей суспільного розвитку”…” [16, с. 337].

2. “Активніше формувати відповідні соціально-моральні риси”. “Природним результатом цих рис, - роз’яснює автор – світогляду”. “Таким є… основний зміст тієї соціальної зрілості, яку слід формувати нині в підростаючого покоління”.” [21, с. 41].

3. “Практичне ж завдання полягає в тому, щоб якнайповніше і найміцніше сформувати їх і обов’язково до певного терміну, а не “взагалі” зважати на них як на невизначене в часі й просто бажане виховне завдання”.” [21, с. 41].

О.Г. Грім – молодший одним із перших описав соціалізацію як процес, що триває все життя. Відмінність її від соціалізації дітей, на його думку, полягає в тому, що соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації. тоді як у дітей акцент робиться на формування ціннісних орієнтацій. Крім того, дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні лише засвоювати їх. І, нарешті, соціалізація дорослих допомагає їм набути потрібних навичок (часто конкретного характеру), а соціалізація дітей пов’язана більшою мірою з мотивацією.

Американський психолог Е.Г. Еріксон запропонував розвиваючий підхід. Він вважав, що індивіду як у дитинстві, так і в дорослому віці доводиться долати складні, іноді критичні ситуації, що закономірно виникають на його життєвому шляху і мають специфічний характер на кожному етапі. Долаючи ці критичні ситуації успішно, індивід збагачується новим соціальним досвідом і переходить до наступної стадії. Якщо соціалізації на якій-небудь стадії не відбулося, або вона відбулася частково, це негативно впливає на подальші стадії та соціалізацію в цілому. Уявлення про найважливіші проблеми індивідів на різних вікових стадіях дасть змогу конкретніше й цілеспрямованіше проводити з ними виховну роботу, орієнтуючись на надання допомоги у розв’язанні цих проблем. В соціології є еволюційні теорії (стадії людського розвитку).

Стадія І – дитячий (немовлячий) період. Основна проблема: Довіра чи Недовіра. Немовля на основі рівня турботи і комфорту з перших днів упізнає, якою мірою можна розрахувати на задоволення основних потреб: їжа, ласка, безпека. Про подолання кризи можна судити, коли малюки не плачуть і не сердяться в разі зникнення з поля зору дорослих, що піклуються про них. У разі неповного розв’язання цієї проблеми залишки недовіри можуть позначатись на подальших стадіях.

Стадія ІІ – вік один – два роки. Основна проблема – Автономія або Сором і сумнів. Ситуація ускладнюється співпаданням навантажень на дитину, пов’язаних, з одного боку, з початком відстоювання своїх прав і непокірливо-сті авторитету. А з іншого боку, батьки починають навчати дитину контро-лювати роботу свого кишечника. Підвищені вимоги в другому напрямку можуть закріпити в свідомості почуття сорому і власної нікчемності, істотно підриваючи її зусилля щодо самовизнання та досягнення автономності.

Стадія ІІІ – від трьох до п’яти років. Основна проблема – Ініціатива або Почуття провини. Це період розвитку рухової активності, допитливості та уявлення. Усвідомлюється відмінність між хлопчиками та дівчатками, виявляється дух суперництва, що у прояві нових здібностей може поширюватися. На цьому грунті можливі конфлікти, які в разі надмірної жорстокості дорослих можуть залишити слід безініціативності на подальшому житті.

Стадія IV – молодший шкільний вік. Основна проблема – Старанність або Недбайливість. На цій стадії відбувається навчання індивідуальностей колективної навчальної роботи, формуються відносини зі вчителями та іншими дорослими, відбувається перша “примірка” дорослих ролей. На цьому тлі головним завданням є надбання впевненості в собі, у своїх здібностях, їх усвідомлення і розвиток. Невиконання (часткове чи повне) цього завдання виявляється в прояві елементів недбайливості як на цій, так і на подальших стадіях.

Ця концепція стадій розвитку особистості не включає можливостей для подальшого вдосконалення і навряд чи вичерпує всі прогресивні підходи до дослідження соціалізації. ” [16, с. 304].

Проте безсумнівною її перевагою, на наш погляд, є відхід від розуміння дитинства як би це не теперішнього життя, а підготовки до майбутнього життя. У такому контексті соціалізація має вигляд поняття, придатного тільки для дитячого віку, що не лише забезпечує роль дитинства в житті людини, а й істотно обмежує пізнавальні можливості категорії “соціалізація”.

Неправомірність такого підходу підтверджує саме життя.

Відокремлення етапів соціалізації та Центральних її завдань для кожного етапу дає змогу коригувати виховний вплив, орієнтуючись на вимірювання емпіричних ознак на кожному з етапів, визначати їх вагу і значення, виявляти основні та додаткові фактори, форми та механізми їх впливу на становлення особистості.

Плідною являється спроба розглянути процес соціалізації з позицій впливу на співвідношення в дитині соціального та біологічного. Виходячи з правильного посилання, що все біологічне в особистості більшою чи меншою мірою соціалізоване, а соціальне не може бути повністю відокремленим від біологічного, розрізняють чотири підструктури особистості:

1. Найнижча, біологічно зумовлена підструктура, до якої нарівні з темпераментом належать вікові, статеві, а іноді й деякі препатологічні й навіть історичні властивості психіки. Проте навіть цей рівень не вільний від впливу соціального.

2. Психологічна підструктура, в яку входять індивідуальність, прояви пам’яті, емоцій, відчуттів, мислення, сприймання, почуттів і волі. На цьому рівні соціальна зумовленість майже порівнюється з біологічною.

3. Соціальний досвід. Ця підструктура об’єднує набуті індивідом під час соціалізації знання, навички, вміння та звички. Питома вага соціального на цьому рівні істотно перевищує біологічне. До того ж у цьому разі виявляються істотні відмінності між окремими особистостями в ступені соціалізації, що виявляються у рівні культури. Ця підструктура істотно впливає на ступінь соціалізації дитини.

4. Спрямованість особистості. У цій вищій підструктурі поєднуються нахили, бажання, інтереси, здібності, ідеали, індивідуальна “картина світу” і найвища форма спрямованості - переконання. Ця підструктура спрямованості, що майже повністю зумовлюється соціально, і є найістотнішою для особистості, найвищим її рівнем, визначає соціалізацію підструктури, а отже, і дітей в цілому.

У пропонованому підході закладаються основи для розгляду впливу соціалізації на людину в цілому в сукупності її біологічного, психічного та соціального рівнів. Такий підхід особливо цінний для розуміння процесу соціалізації людей з відхиленнями не лише соціального, а й біологічного та психічного рівнів.

У цьому самому разі досить дбало розробляються діяльний підхід до будь-якої взаємодії людини із соціальним середовищем. ” [8, с.232 ].

Хоча згідно з відокремленими структурами особистості потрібно було б розширити це розуміння взаємодії на все навколишнє середовище, а не лише соціальне. Зазначимо також можливість розгляду соціалізації як найширшої форми взаємодії людини з навколишнім середовищем.

Стосовно розуміння механізмів соціалізації цей принцип на початкових етапах психічного розвитку дитини полягає в тому, що на перший план виступає механізм біологічного пристосування, завдяки якому відбувається становлення сприймань та емоцій дитини. У процесі подальшої соціалізації цей механізм трансформується, виконуючи інші завдання, реалізуючи вищі рівні діяльності, взаємодіючи з психічними та соціальними механізмами соціалізації.

Іншими словами, міжрівневі дослідження повинні вивчати багатоманітність форм реалізації механізмів соціалізації людини. Несхожість і різноваріантність співвідношення цих механізмів у поєднанні з індивідуальною структурою особистості в кожному пояснюють несхожість людей, що соціалізувались у схожих умовах.

Разом з тим рівень вивченості проблем соціалізації навряд чи можна визнати таким, що задовольняє сучасні суспільні потреби. На нашу думку, найменшою мірою вивчені роль і можливості системи виховання щодо забезпечення успішної соціалізації. Не з’ясовано до кінця рушійні сили, механізми соціалізації індивіда. Водночас рівень теоретичних напрацювань містить багато цінних, хоча й розрізнених, ідей, думок, здогадок, які можуть і повинні, бути пошук у напрямку вивчення адаптивних процесів людини в навколишньому середовищі.

Поняття “соціалізація” виникло в західній соціології наприкінці ХІХ ст. з метою позначення основного механізму взаємодії людини з іншими людьми, із суспільством у цілому. Таким механізмом вважалося соціальне наслідування, що регулювалося суспільством через систему освіти й виховання, сім’ю та громадську думку.

У процесі розвитку наук про дитину сформувалася сукупність поглядів на соціалізацію, що об’єднує такі ідеї: про нерозривний зв’язок з освітою та вихованням; про зв’язок соціалізації з адаптивними процесами; про соціальні контакти як одну із змістовних сторін соціалізації; про значення самосвідомості, соціальної орієнтації та розвитку мови для успішної соціалізації. У контексті цих ідей соціалізація розглядається як набуття людьми соціального досвіду та ціннісних орієнтацій, потрібних для виконання соціальних ролей.

З метою перевірки гіпотези про те, що шкільна соціалізація учнів початкових класів буде ефективностю за умови забезпечення єдності навчання і виховання в стінах школи та в сім’ї.

Нами було проведено констатуючий експеримент в школі, яким було охоплено 50 учнів 3-х класів. Мною проводились такі методики: “Що таке добре і що таке погано?”; “Ти громадянином бути зобов’язаний”; “Текст за помилками”; “Запам’ятай цифри”; “Швидко і правильно склади слова”; “Самохарактеристика”.

Мета цих досліджень – полягає в тому, що ми досліджувати як формується особистість молодшого школяра.

В додатку А “Що таке добре і що таке погано?” ми визначали рівень сформованості зань про моральні норми (що таке добро, чесність, справедливість, сила волі, відповідальність). Нами були пропоновані завдання і в результаті ми встановили, що рівень сформованості знань про моральні норми правильний.

В додатку Б “Ти громадянином бути зобов’язаний” ми виявили рівень громадської свідомості та політичних знань.

Діти в цілому виявили правильні політичні знання, громадської свідомості лише формуються наявні зання і формуються ідеали.

В додатку В “Текст з помилками”. Ми встановлювали рівень розвитку пізнавальних можливостей. Визначали рівень стійкості уваги.

В дітей цей рівень розвитку пізнавальних можливостей нестійкий.

В додатку Д “Запам’ятай цифри”. Нами треба було встановити рівень розвитку пізнавальних можливостей. Виначали рівень розвитку слухової і зорової механічної пам’яті.

В цьому завданні учні швидко зорієнтувалися в заданому їх завданні і запам’ятали цифри. Рівень розвитку зорової механічної пам’яті дуже високий.

В додатку Е “Швидко і правильно склади слова”. Треба було встановити індивідуальні особливості швидкості протікання мислитель них процесів учнів.

В учнів добре розвинута швидкість мислення. Багатло з них є дуже здібними.

Додаток С “Самохарактеристика учнів”.

Результати проведені нами констатуючих експериментів свідчать про те, що висунута нами гіпотеза, що шкільна спеціалізація учнів початкових класів буде ефективною за умови забезпечення єдності навчання і виховання в стінах школи та сім’ї підтвердилась.

Розвиток людини – це процес становлення і формування його особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих факторів.

Розвиток являє собою процес, фізичного, розумового росту людини і охоплює кількісні і якісні зміни, вроджених і набутих якостей. Розвиток людини як процес фізичного і морального дозрівання – це означає перетворення дитини, біологічного індивіда, задатками людини як представника біологічного роду. ” [35, с. 30].

В процесі розвитку людини і встановлення багаточисленних контактів з іншими науками педагогіка вивчає закономірності вікового та індивідуального розвитку особистості і розробляє умови та шляхи досягнення кожною людиною найвищого рівня розвитку. У цілісній особистості поєднуються біологічні риси та особливості особистості як суспільної істоти. Ці риси невіддільні одна від одної й активно впливають на особистість. ” [36, с. 12].

Щоб стати особистістю, людина повинна досягти певного рівня психічного розвитку і бути спроможною сприймати себе, як єдине ціле, відмінне від інших людей. Наука розглядає розвиток, як складний процес руху від простого до складного, від нижчого до вищого руху по висхідній лінії від старого, якісного стану до нового, процес оновлення, народження нового і відмирання старого.

Розвиток особистості – це й процес її духовного зростання, удосконалення якісної зміни в усіх значущих для особистості сферах діяльності, у відбитті навколишньої дійсності, людей у пізнавальних процесах.

Розвиток та удосконалення особистості, особливо в дитячі та юнацькі роки, відбувається, головним чином, під впливом виховання.

Проблеми розвитку особистості по різному розв’язують педагоги, вони відкидають теорії розвитку, поширені за кордоном, згідно з якими дитина вже від народження має природні особливості, що нібито неминуче визначають усі її фізичні й психічні якості. Прихильники цих поглядів вважають, що ніякі глибокі зміни в природжену основу особистості внести неможливо. Згідно з іншими теоріями, природні анатомо-фізіологічні задатки не мають значення, а все залежить від впливу навколишнього світу.

Вчені вважають, що в процесі життя індивіда відбувається взаємодія його з навколишнім середовищем, яке впливає на нього. Але зовнішні обставини впливають на дитину через внутрішні умови (через ті якості, що в неї сформулювалися раніше). При цьому в організмі що розвивається, тоді виникають суперечності між вимогами, які ставить життя і суспільство до особистості, і тим, чим воно вже володіє. Звідси прагнення дитини до дальшого пізнання світу, до збагачення свого досвіду. Особистість дитини розвивається не як звичайне збільшення, нагромадження якостей. Оскільки в процесі розвитку психіки дитини змінюється не тільки в кількісному, а і в якісному відношенні, не можна сказати, що “дитина – це маленький дорослий”, як деякі педагоги.

Щоб керувати формуванням особистості дитини, треба знати умови її особистості, що вже склалися, тобто внутрішні умови, на які впливає навколишнє середовище.

Видатний педагог В.О. Сухомлинський вважав, що все починається з дитинства, що моральне обличчя підлітка залежить від того, як виховувалась людина в дитинстві. Вища нервова система досягає в молодшого школяра досить високого рівня розвитку. Молодший школяр дуже активний, діяльний і рухливий. Не можна вважати, що від природи молодший школяр здатний до постійного руху. При достатньому інтересі молодший школяр стає досить стриманим, дисциплінованим і посидючим, але його енергії і потребі в руках треба давати розумний вихід: активні й різноманітні заняття на уроці, проведення фізкультхвилинок, можливість порухатися на перерві – все сприяє тому, щоб молодший учень, міг керувати собою. ” [35, с. 76].

Формування особистості розпочинається з моменту народження й особливо інтенсивно відбувається в пору дитинства, юності, досягаючи порівняної завершеності в дорослому віці становлення особистості та її удосконалення в ході життя, а також у результаті розвитку та виховання прийнято називати формуванням.

Формування особистості – складний суперечливий процес.

Кожна людина, доросла чи новонароджена, - це індивід, біологічна особина.

Однак людина, що різниться від тварин наявністю свідомості, не лише індивід, а й особистість. Новонароджена дитина є тільки індивідом.

Вступаючи у спілкування з людьми, беручи участь у колективній праці, людина стає суспільною, соціальною істотою, тобто особистістю. Особистість – це конкретна, жива людина, яка, як член суспільства, перебуває в певних відношеннях з іншими людьми.

Належність людини, до певного суспільства, класу, певним чином, позначається на її особистості і діяльності. Особистість формується під впливом зовнішніх умов життя. На формування особистості, крім соціальних факторів, мають деякий вплив і біологічні. Ці фактори не можна протиставляти, вважаючи їх незалежним один від одного. Те, що набуває особистість у результаті впливів навколишнього середовища й те, що є в індивіді від природи, тісно пов’язане між собою. Людина формується під впливом зовнішніх умов життя й діяльності через внутрішні умови, тобто природні й набуті за життя якості, які ця людина має.

Духовне багатство особистості, ї погляди, потреби та інтереси, спрямованість та різні здібності багато в чому залежать від того, в яких умовах іде формування в дитячі та юнацькі роки. Майбутньому вчителеві треба добре знати ці умови та враховувати їх у своїй виховній діяльності.

Дитина, народившись, поступово стає особистістю під впливом ряду факторів. Порівняно давно педагогіка прийшла до висновку, що основними факторами формування особистості є спадковість, середовище і виховання. У різні періоди розвитку суспільства педагогіка по-різному трактувала роль та співвідношення їх у формуванні людини. Найвиразніше у цьому трактуванні видно тенденції протиставлення в різних варіантах біологічного та соціального фактора.

Консервативні напрями в психології та педагогіці вирішальну роль відводили спадковості і прогресивні напрямки доводили, що дитина не народжується доброю чи такою під впливом життя та виховання. Ця дискусія триває й досі, і в залежності від того, як вона розв’язується, перебуває саме існування педагогіки та її розвиток. ” [19, с. 43].

Дитя, народившись, - це живий організм, він росте й розвивається за законами, що їх вивчає біологія, анатомія, фізіологія. Дитина дістає в спадщину від своїх близьких та далеких предків будову тіла, органів чуття та руху, особливості руки як знаряддя праці та пізнання, органів мовлення, а також структура мозку.

Важливе значення мають функціональні особливості кори великих півкуль головного мозку: пластичність, рухливість нервових процесів. Ці особливості значною мірою визначають тип нервової діяльності. Академік І.П. Павлов, що розробив учення про типи нервової діяльності, переконливо показав, що залежно від сили перебігу нервових процесів, врівноваженості їх та рухливості люди по-різному реагують на вплив зовнішнього середовища.

Тип нервової системи складається з природних особливостей дитини і тих впливів, яких вона зазнає в житті і в процесі виховання. Чим менша дитина, тим помітніший прояв типу нервової системи в її поведінці. В результаті систематичного виховання дитина набуває здібності керувати своєю поведінкою, узгоджувати її з вимогами інших людей.

Дослідженнями встановлено, що типологічні особливості хоч і впливають на формування властивостей особистості, але не визначають їх. Від впливу умов життя і виховання на основі тих самих типів нервової системи можна сформувати різні характери і, навпаки, на основі різних типів нервової системи – однакові характери.

Однак удосконалення типу нервової системи, формування характеру не одноактний процес. Потрібна ціла система роботи, що включає роз’яснення, контроль, вправи, самоконтроль, прагнення самої особистості до досконалості.

Всю цю роботу можна успішно здійснити за умов глибокого вивчення вихователями типологічних особливостей нервової системи дітей і врахування їх у визначенні програми виховання добираючи засоби та методи впливу на дітей.

Спадковість відіграє певну роль у формуванні окремих видів обдарованості, наприклад у галузі мистецтва. Проте розвиток задатків, формування здібностей і таланту як високого ступеня обдарованості в тому чи іншому видів діяльності залежить від виховання, від пробудження в особистості глибокого інтересу до своєї справи. ” [39, с. 15].

Дбаючи про загальний розвиток дітей, вихователі повинні помічати прояв нахилів і здібностей у дітей, тверезо оцінювати їх і сприяти розвиткові.

Під середовищем розуміють суспільство, в якому живе дитина. Суспільний лад, політика панівних класів справляють великий вплив на формування прагнень, ідеалів дитини.

Середовище – це і безпосереднє оточення дитини, її родина, колектив, в якому вона виховується і навчається, а також умови її життя: житло, харчування, довколишні речі. У нашій країні створено винятково сприятливі умови життя дітей. Держава і суспільство дбають про організацію їхнього дозвілля, відпочинку. Для дітей видають величезну кількість книжок.

Наша дійсність, творча праця нашого народу, в якій посильну участь беруть і діти, формують у них благородні прагнення. Особливо велике значення для розвитку дитини має її спілкування з дорослими людьми. У них вона переймає необхідні для життя знання й досвід.

У процесі спілкування з довколишніми у дитини формується потреба в людях, яка стає найважливішим джерелом її всебічного розвитку.

Суспільство та безпосереднє оточення можуть узгоджено впливати на дитину. Проте так буває не завжди. Між цими впливами можуть виникати, як окремі часткові невідповідності, так і повна протилежність.

Суспільство та безпосереднє оточення можуть справляти на дитину не тільки позитивний, а й негативний вплив.

У нашому суспільстві створюються дедалі сприятливіші умови для узгодження цих впливів. Проте й у нас серед батьків трапляються люди, що погано впливають на розвиток дітей. Можуть негативно впливати на дітей їхні товариші й друзі, особливо старші за віком. Тому вихователеві важливе добре знати характер безпосереднього середовища дитини, вивчати вплив середовища на дитину відбувається не механічну, а через її ставлення до вимог суспільства, до людей, що її оточують. Ступінь впливу цих вимог залежить від внутрішньої позиції дитини.

Характер будь-якого впливу середовища залежить від багатства особистості, від її потреб і прагнень. Тому, стикаючись із фактами негативного впливу середовища на дитину, учитель повинен прагнути, до духовного збагачення особистості суджень і дій, розвивати в ній негативне ставлення до цих впливів. При такому підході до справи вихованець з об’єкта впливу середовища перетворюється на активного його перетворювача.

В разі явного несприятливого впливу на вихованця довколишніх людей учитель звертається до громадськості та органів влади, щоб вилучити дитину з цього середовища.

Основою психічного розвитку є розвиток нервової системи й особливо її вищого відділу – кори великих півкуль головного мозку. Розвиток головного мозку і нервової системи відбувається в процесі безперервної взаємодії з довколишнім середовищем. Виховання відкриває перед людиною широке коло знань, ознайомлює її в певній системі з довколишнім життям, забезпечує утворення в мозку людини безліч нервових зв’язків і веде до вдосконалення всієї психічної діяльності.

Найважливішими умовами розвитку дітей є спілкування і діяльність. Дитина за допомогою дорослих вступає з наймолодшого віку в різні стосунки з зовнішнім світом. Під керівництвом дорослих (батьків, вихователів) вона опановує мову, попередні норми поведінки, включаються в різного роду діяльності. Притому виявляється, що різні види діяльності мають неоднакове значення для розвитку дітей у певний віковий період. У період дошкільного дитинства основним видом діяльності дітей є гра. В іграх розширюється кругозір дитини, розвиваються її розумові здібності (кмітливість догадливість) формуються риси характеру і моральні риси. Поряд з грою певне значення в житті дітей набуває трудова діяльність. Дорослі включають дитину в працю самообслуговування, озброюють її попередніми вміннями і навичками, формують моральні і вольові риси. Враховуючи вік дітей, батьки, вчителі та вихователі часто поєднують трудові заняття з грою. ” [9, с. 14].

Введення елементів гри у трудову діяльність дітей підвищує в них інтерес до праці, стимулює їхню активність, посилює виховний вплив трудових занять на дітей.

Зі вступом дитини до школи основним видом діяльності стає навчання. Воно незмірно розширює кругозір дітей, забезпечує формування понять, сприяє поглибленню їх та уточненню. У ході навчання школярі оволодівають способами навчання і дістають можливість дізнаватися багато про що не лише зі слів учителя, а й з книжок, бесід з дорослими. В ході самостійної діяльності дітей розвивається їхня пізнавальна активність. Вона стає дедалі могутнішим стимулом їхнього всебічного розвитку.

У період навчання в школі дедалі більшого значення набуває трудова діяльність. Її зміст і характер зазнають суттєвих змін. Пов’язана з навчанням, трудова діяльність підвищує ефективність його і стає важливим засобом підготовки молоді до життя.

В елементарній формі вона буває уже в дошкільному віці. Формування молодої людини як громадянина, будівника відбувається в процесі суспільної діяльності. Змісті характер суспільної діяльності змінюється із вступом дитини до школи.

В міру розвитку школяра його участь у суспільному житті зростає і піднімає його на новий ступінь як громадянина. Вихователь, вчитель повинен так організувати суспільну діяльність, щоб з перших років життя дитини формувати її як активного громадянина. Суспільна активність спрямовує всебічний розвиток особистості.

Багато яких властивостей та рис особистості молодий громадянин нашого суспільства набуває в ході спортивної, художньої та інших видів діяльності.

Зміна характеру діяльності, збагачення її змісту, форм, організації в процесі виховання, залучення самих учнів до керівництва їхньою діяльністю – важливі закономірності всебічного розвитку дітей, якщо воно будуватиметься на основі організації їхньої діяльності, підпорядкованої певним виховним завданням.

Вплив діяльності на розвиток дітей багато в чому залежить від мотивів, тобто від того, що спонукає дитину займатися діяльністю.

Для підвищенн
Категория: Педагогика | Добавил: Admin (17.11.2007)
Просмотров: 2823 | Рейтинг: 3.8/4 |

IXI - приятная реклама

IXI - приятная реклама

IXI - приятная реклама

IXI - приятная реклама
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Форма входа
Поиск
Друзья сайта

Статистика



Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Copyright MyCorp © 2016
Сайт управляется системой uCoz