ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ Й НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА - Политология - Каталог рефератов - Рефераты на отлично
Четверг, 08.12.2016
Рефераты на отлично
Меню сайта
Категории рефератов
Аудит
Банковское дело
БЖД
Биология
Бухгалтерский учет
Военная кафедра
География
Государственное управление
Иностранные языки
История
Информатика
Культура
Литература
Логика
Маркетинг
Музыка
Педагогика
Политология
Право
Психология
Религия
Социология
Философия
Финансы
Экология
Экономика
Наш опрос
На какую тематику рефератов нужно побольше
Всего ответов: 599

Главная » Статьи » Политология

ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ Й НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА
Глибокі соціально-економічні та політичні зміни в різних регіонах планети сприяють стрімкому зростанню національної самосвідомості народів, поглиблюють почуття національної гордості, але водночас подекуди призводять до сплесків войовничого націона¬лізму. Неврегульованість відносин між націями як в окремих дер¬жавах, особливо багатонаціональних, так і між різними країнами, загострює національні проблеми, котрі породжують довготривалі міжнаціональні конфлікти, війни, потоки біженців, несуть горе й страждання окремим людям і цілим народам. Як наслідок — наці¬ональна проблема набуває глобального, планетарного характе¬ру. Тому з'ясування причин загострення міжнаціональних відно¬син і віднайдення способів розв'язання проблеми самовизначення народів є одним із найважливіших завдань політичної науки.

Соціально-етнічні спільності: народ, етнос, нація

Національна проблема існувала завжди. Відомо, що гноб¬лення та експлуатація одних народів іншими і визвольна бо¬ротьба розпочалися ще з рабовласницького ладу і тривали в епоху феодалізму. Проте повною мірою національне питання постало в період розпаду феодалізму та утвердження капіта¬лізму, коли відбувалося становлення націй. Відтоді й донині проблема етнонаціональних відносин є однією з провідних у складній гамі соціально-політичних відносин.
Щоб з'ясувати суть етнонаціональних відносин, необхідно насамперед зосередитися на основних поняттях, пов'язаних з їхнім розвитком. До таких передовсім належать: народ, нація, етнос. Названі поняття хоч і вживають часто як синоніми, проте мають істотні відмінності. Так, етнологічне «народ» і «нація» — ідентичні поняття, що визначають біологічне походження гру¬пи людей, але в соціально-політичному аспекті вони не є то¬тожними.
Народ — це біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними зв'язками: з сім'ї виросла родина, з родини — рід, рід перетворився на плем'я, плем'я — на народ.
Внаслідок тривалого співжиття племена змішувалися. Вчені довели, наприклад, що французький народ — наслідок змішання римлян, кельтів і германців; український — слов'янсь¬ких і тюркських племен Київської Русі; завдяки змішанню слов'ян, угро-фінських племен, гунів, монголів і татар постав російський (московський) народ. Та сутність народу не вичер-пується біологічним походженням, оскільки він живе в певно¬му просторі. Саме простір як місце постійної осілості народу є дуже важливим елементом його існування. Люди здавна були пов'язані природою, простором (рибальство, полювання, ріль¬ництво, тваринництво). Цей простір для них був близьким, рід¬ним, а всякий інший — чужим. Колективними зусиллями на¬роду облаштовувалася певна територія. Народжувалося по¬няття «батьківщина». До цього прилучився ще один важливий компонент — мова. З її допомогою люди спілкувалися між со-бою, завдяки їй розпочиналося духовне життя народу. Кожне соціальне явище — це явище народне: народна культура, на¬родне мистецтво, народна релігія і т. д.
Якщо народи існували з давніх-давен, то нації викристалі¬зувалися лише в XVII—XVIII ст. (німці, скажімо, стали нацією в XIX ст.). На відміну від народу, нація не дана природою, а народжується історично. Звісна річ, дуже складно встановити, коли народ історично стає нацією. Процес переростання наро¬ду в націю являє собою повільну кристалізацію національної свідомості, збереження свого етносу перед нищівними силами ззовні. Отже, нація формується з етносу.
Етнос — це стійка сукупність людей, яка належить до пев¬ного народу, проживає на території чи в складі іншого наро¬ду! зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особ¬ливості.
Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку ба¬гато які етноси втрачають спільність території (наприклад, ук¬раїнці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя). Там вони утворюють етнічні групи (національні меншини), що входять до єдиної нації тієї чи іншої країни.
Отже, нація складається на основі певного етносу, до якого потім приєднуються представники інших етносів, що живуть на відповідній території та пов'язані між собою певним типом соціально-економічних відносин. Так, у Франції чи Англії жи¬вуть представники різних національностей: французи, британці, фламандці, німці, баски, корсиканці (Франція); англійці, шот¬ландці, ірландці, валлійці (Англія). Всі вони окремо «народи-етноси», але не «нації». А всі разом є членами французької чи англійської (державної) нації, оскільки нацією вважається су¬купність громадян цих країн. Та найбільш чітко цей процес простежується на прикладі сучасних США, де з іммігрантів різного етнічного і расового походження сформовано єдину аме¬риканську націю. У кожній з названих країн живуть також українці, які, з позиції цих держав, — американці, англійці, французи українського походження, хоча суб'єктивно (етніч¬но) ці люди вважають себе належними до української нації.
Отже, існують два поняття нації. Перше — це нація-дер¬жава, яка з етносом не має нічого спільного. Друге — нація як народ, етнос, який переріс у націю. У першому випадку до нації належать усі, хто є громадянами держави (а не тільки громадяни, які становлять етнічну більшість). У другому — до нації належать тільки споріднені з певним етносом (так, до української нації належать тільки українці, але ніколи — поля¬ки, євреї, німці, навіть якби вони набули б громадянства Укра¬їни). Як бачимо, нація-етнос може існувати у своїй державі, може бути розкиданою по різних державах (діаспора) або жити в чужій національній державі. Наприклад, до німецької нації-етносу належать німці з Німеччини, Австрії, Швейцарії, Росії, України. До єврейської — євреї в усьому світі.
За сучасних умов вершиною розвитку соціально-етнічної спільності є нація. У визначенні нації й досі поширене ста¬лінське тлумачення: це така спільність людей, що має спільні мову, територію, культуру; єдність економічних, соціально-полі¬тичних і духовних інтересів... Таке визначення нації не відпо¬відає дійсності. Чимало політологів стверджують, що мова, те¬риторія, господарські зв'язки і культура виступають не озна¬ками нації, а лише сприятливими умовами її формування і розвитку. А етнос стає нацією лише тоді, коли в нього виникає стійка потреба в політичному, культурному, економічному, пси¬хологічному самовизначенні.
Нація — політичне, державко організований народ.
Подібні погляди на сутність нації висловлював М. Бердясв (1874—1948). Він писав, що буття нації не визначається і не вичерпується ні мовою, ні релігією, ні територією, ні держав¬ним суверенітетом, хоча ці ознаки і суттєві для національного життя. Найбільше рації мають ті, хто визначає націю як єдність історичної долі. Усвідомлення цієї єдності і е національною сві¬домістю. Нація — вічно живий суб'єкт історичного процесу, в ній живуть і перебувають усі минулі покоління не менш, ніж покоління сучасні. М. Бердяєв зазначав, що державність не є певною ознакою буття нації. Але будь-яка нація прагне утво¬рити свою державу, зміцнити її. Це — здоровий інстинкт нації.
І те, що єврейський народ постійно мандрував, зламало й по¬калічило його душу, він ображений на свою історичну долю. На думку російського вченого, сіонізм — це пристрасна мрія євреїв про свою державність.
Національна ідея — це своєрідний дороговказ для нації. І Франко наголошував на значенні практичної політичної ді¬яльності у справі реалізації національних ідеалів. «Усякий ідеал, — підкреслював він, — це синтеза бажань, потреб і зма¬гань... Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати сер¬ця ширших кіл людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили у найстрашніших му¬ках і терпіннях... Для українців таким ідеалом мусить стати самостійна незалежна Україна». М. Грушевський вважав, що стрижнем української ідеї було визнання невід'ємного права українського народу на самовизначення і пошук його опти¬мальних форм. «Наш край великий і багатий, один з найкра¬щих країв у світі, створений для розвитку великої економічно сильної держави, — писав М. Грушевський. — Український народ повний великої життєвої сили, енергії, здібний, витри¬валий, високо здатний до організації, до громадської солідар¬ності...»
За часів тоталітаризму склався негативний стереотип ук¬раїнської національної ідеї. Впродовж семи десятиліть націо¬нальна ідея офіційно визнавалася реакційною, нації поділяли¬ся на «буржуазні» та «соціалістичні», націоналізм кваліфіку¬вався як «буржуазний», а отже, реакційний. Національна ідея проголошувалася несумісною з інтернаціоналізмом, що фак¬тично був політикою русифікації. Тривалий час у теорії та на практиці надавалася перевага інтернаціональному перед наці-ональним; знищення національного гноблення пов'язувалось із розгортанням світової революції, передбачало реалізацію на¬станови К. Маркса: «Разом з антагонізмом класів впаде і анта¬гонізм націй». Одначе світовий досвід свідчить, що прийнятною концепція інтернаціоналізму може бути за умови, коли вона ґрунтується на визнанні національних цінностей та інтересів кожного народу, їх діалектичного синтезу з національними. Отже, сутність інтернаціоналізму полягає не в підкоренні на¬ціональних інтересів інтернаціональним, а в їхньому узгодженні.
У тісному зв'язку з національною ідеєю перебуває пробле¬ма націоналізму, що вивчається спеціальними науками: етно-політологією та етносоціологією. Вони розглядають націоналізм не лише в негативному плані, а й як природний закономірний рух народу на захист і утвердження своєї самобутності. У да¬ному разі націоналізм є основоположним політичним принци¬пом державного устрою більшості країн світу. Тому з націона¬лізмом як принципом політичного устрою не варто боротися, оскільки така боротьба буде марною та безперспективною. У цьому ще раз переконався світ, коли націоналізм трьох неве¬ликих країн Балтії — Литви, Латвії, Естонії започаткував крах СРСР.
Будь-яка держава припускається тяжкої помилки, пропа¬гуючи відсутність національної ідеї, свого власного ідеалу. Те¬пер для України в соціально-національному сенсі надзвичай¬но важливими є такі завдання:
— вироблення форм і засобів для стимулювання політич¬ної активності українського народу, сприяння духовному онов¬ленню суспільства;
— здійснення глибинних державотворчих процесів, утвер¬дження й поширення в українському суспільстві авторитету й популярності державницької ідеї;
— вироблення цілісної системи ціннісних орієнтацій сус¬пільства, ядром якої має стати власне державна національна ідея.
Причому ця ідея, з одного боку, повинна віддзеркалювати право нації на самовизначення, а з іншого, — залишити націю в рамках вселюдської спільності, прагнути до утвердження в житті загальнолюдських цінностей, боротися за соціальну спра¬ведливість.
Націоналізм може виявлятися ще в одній якості — як іде¬ологія. Тоді він означає надмірну любов до своєї нації-етносу, поєднану з негативними почуттями до інших національностей. Націоналізм державної нації, тобто фанатична любов до своєї нації, поєднана з боротьбою в даній державі проти національ¬них меншин, є явищем негативним і реакційним. Коли цей на¬ціоналізм переростає в державну ідеологію та політику, то це — нацизм, фашизм.
Націоналізм — явище багатогранне й багатолике. Він має як позитивні, так і негативні аспекти. До позитивних можемо віднести: національну самосвідомість; національну гордість;
національний сором (що дає змогу самоочищатися); прагнення до національного саморозвитку, рівноправності. Негативні ас¬пекти: визнання національної виключності; протиставлення іншим націям; прагнення забезпечити переваги своїй нації за рахунок інтересів інших народів; національний нігілізм; пошук винних у життєвих труднощах.
Етнонаціональні відносини і світовий досвід са¬мовизначення народів
Проблема етнонаціональних відносин посідає одне з пер¬ших місць серед пекучих проблем сучасності. Під її натиском розпалися СРСР і Югославія. Національне питання залиша¬ється складною внутрішньою проблемою у Великобританії (Оль¬стер), у Бельгії (фламандсько-валлонський конфлікт), в Ка¬наді (англо-канадський і франко-канадський конфлікти), у США (негритянське, мексиканське, кубинське питання) і т. д. Сам факт існування понад 2000 національно-етнічних спіль¬ностей свідчить про наявність особливого типу соціальних від¬носин, що характеризуються як відносини національні (між¬національні).
Етнонаціональні відносним — це відносини між суб'єктами національно-етнічного розвитку — націями, народностями, на¬ціональними групами та їхніми державними утвореннями.
Ці відносини бувають трьох типів: рівноправні; відносини панування й підлеглості; прагнення до знищення інших суб'єк¬тів. В етнонаціональних відносинах відбивається вся сукуп¬ність соціальних відносин. Визначальний вплив на них справ¬ляють економічні й політичні чинники, причому політичні ас¬пекти частіше стають ключовими, вирішальними. Це зумовле¬но насамперед значенням держави як важливого чинника ро¬звитку нації. Само життя засвідчує, що етнонаціональні відно¬сини — це міцний сплав національного й політичного. Головни¬ми в етнонаціональних відносинах е питання: про рівноправ¬ність і підлеглість; про нерівність економічного і культурного розвитку; про міжнаціональну ворожнечу, розбрат, недовіру й підозру на національному ґрунті
Аналізуючи етнонаціональні відносини, необхідно розріз¬няти два аспекти: загальноісторичний і конкретно-історичний. Так, загальновідомо, що Жовтневий переворот 1917 p. сприяв розв'язанню багатьох аспектів національного питання в Ро¬сійській імперії. Проте зроблений у 60-ті pp. висновок, нібито в СРСР повністю розв'язане національне питання, безперечно, був передчасним. Нещодавнє об'єднання Німеччини також ' вважають остаточним розв'язанням німецького національного питання. Таке твердження теж необгрунтоване з позицій загальноісторичного розвитку, оскільки його суть полягає в тому, щоби нація не лише самовизначилась, а й мала можливість рівномірного й вільного розвитку всіх її спільностей. Саме в цьому розумінні національне питання існуватиме завжди, бо під кутом зору діалектики не може бути повного й остаточного розв'язання національного питання в усіх аспектах і соціаль¬них вимірах. «Абсолютної рівності бути не може, визнання рів¬ності і є основою рівності, але рівноправність націй повинна забезпечуватися національною політикою». Цю незаперечну думку висловив О. Бауер (1882—1938) — лідер австрійської соціал-демократії та 2-го Інтернаціоналу. Отже, національне питання завжди має конкретно-історичний зміст, що охоплює сукупність національних проблем на даному етапі розвитку тієї чи іншої країни. А конкретні обставини завжди вимагають від держави проведення певної національної політики.
Національна політика - це науково обґрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, ро¬зв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.
У колишньому СРСР національна політика здійснювалася без належного глибокого аналізу суперечностей, без ураху¬вання матеріальних умов для їх розв'язання. Непослідовність і несвоєчасність розв'язання суперечностей, породжених ро¬збіжністю інтересів у різних націй-етносів, призвела до краху Радянського Союзу як федеративної держави. Оскільки наці¬ональна політика насамперед спрямована на передбачення й вирішення суперечностей у сфері етнонаціональних відносин, сучасні політологи й соціологи постійно здійснюють теоретичні дослідження (особливо в багатонаціональних державах), які дають змогу визначити (переважно на прикладі СРСР) основні сфери виникнення протиріч і конфліктів, пов'язаних із на¬ціональними проблемами:
1. Відносини між центральними органами та республі¬ками (землями, штатами, кантонами і т. д.). Наприклад, лише на останньому етапі існування СРСР законодавчі акти, ухвалені вищими органами Литви, Латвії, Естонії, Азербайджа¬ну та Вірменії, було скасовано чи визнано недійсними в Москві. А республіки ігнорували союзні постанови, документи. Подіб¬на ситуація має місце у відносинах Квебеку з канадським цен¬тральним урядом, Північної Ірландії — з англійським.
2. Відносини між союзними (автономними) республіками (штатами, кантонами). У колишньому СРСР невирішеність національних проблем призвела до загострення взаємовідно¬син між Азербайджаном і Вірменією, Узбекистаном і Киргиз¬станом, Росією та Україною. Напруженість у відносинах Азер¬байджану та Вірменії переросла у справжню війну.
3. Відносини всередині союзних республік. У СНД найбіль¬шої гостроти суперечності у цих відносинах досягли в Азербайджані (Нагірний Карабах), у Таджикистані (громадянська війна), у Грузії (Південна Осетія, Абхазія), в Молдові (При¬дністров'я), в Росії (Чечня), в Україні (Крим). Подолання цих проблем можливе лише за умови забезпечення права всіх на¬родів на вибір форми національної державності відповідно до реальних можливостей кожного етносу. Цим правом скориста¬лися жителі Нагірного Карабаху і Південної Осетії, проголосу¬вавши на референдумах за свою незалежність.
4. Проблеми національних груп у республіках (штатах), а також національностей, які не мають власних національ¬но-державних утворень. Це стосується насамперед росіян, які проживають за межами Росії (25 млн). Гостро постала пробле¬ма російських німців (понад 2 млн), яких сталінський режим огульно звинуватив у пособництві фашистській Німеччині та застосував до них масові репресії, ліквідувавши національну автономію. Хоча звинувачення було знято 1964 p., проте в ці¬лому проблема російських німців залишається нерозв'язаною. Триває масовий виїзд німців до ФРН. У складній національно-державній структурі Російської Федерації присутні також інші національні тертя: в Башкортостані — між башкирами й тата¬рами; в Татарстані — між татарами й чувашами; в Дагес¬тані — між аварцями, кумиками і лезгинами; в Північній Осетії — між осетинами та інгушами.
5. Проблеми розділених народів. Наприклад, азербайджанці (Азербайджан — Іран), таджики (Таджикистан — Афганіс¬тан); курди (Туреччина — Ірак — Іран); корейці (північні — південні) і т. д.
Всі ці суперечності можуть вирішуватися чи, навпаки, за¬гострюватися, переростати в конфлікти у процесі проведення тієї чи іншої національної політики. Світова практика поки що виробила лише один — демократичний спосіб урегулювання міжнаціональних відносин, який, зокрема, передбачає: забез¬печення вільного волевиявлення націй; реалізацію їхніх за¬конних прав на життя, відносини з іншими націями, які прагнуть будувати свої стосунки на основі рівності. Йдеться про надан¬ня повної свободи націям для встановлення ними економічних, політичних, культурних та інших взаємовідносин з іншими націями, а отже, про право націй на самовизначення, яке тісно пов'язане з реалізацією прав людини. Права і свободи людини та право народів на самовизначення взаємозумовлені. Нині право нації на самовизначення — один із важливих принципів взаємовідносин між народами і націями. Навіть більше, само-визначення є загальновизнаною основоположною нормою між¬народного права, обов'язковою для всіх без винятку держав.
Це знайшло своє закріплення і в документах OOН (у другій статті Статуту чітко та однозначно записано про право націй на самовизначення). В цьому документі визначається правомірність боротьби народів за досягнення політичної незалежності та утворення своєї державності; свобода народу чи нації визначається без втручання ззовні в її політичний статус; підкреслюється необхідність не допускати збройного втручання у справи держав, що стали на шлях самостійного розвитку, а також не виявляти актів політичної, ідеологічної, економічної агресії.
Самовизначення народів, націй неможливе без розв'язання проблеми національно-територіального розмежування.|Як свід¬чить світовий досвід, вона належить до найскладніших і найгостріших проблем. Тож питання полягає в тому, як реалізу¬вати це право, беручи до уваги історичні умови тієї чи іншої нації, прийнятні форми його реалізації. Політологи вважають, що право на самовизначення може бути реалізоване у двох фор¬мах, через які народи та нації висловлюють своє ставлення до використання цього права: відокремлення і возз'єднання.
Відокремлення — форма реалізації права на самовизна¬чення, яка передбачає вихід нації зі складу багатонаціональ¬ного утворення під впливом волевиявлення народу.
Така нація може відокремитися від іншої нації (інших на¬цій) і утворити свою незалежну державу; визначити форму і способи свого соціально-економічного розвитку, характер дер¬жавно-політичного устрою згідно зі своїми історичними умо¬вами; будувати основи й механізми внутрішньої та зовнішньої політики на вільних засадах без іноземного втручання; пова-жати права інших народів і міжнародного співтовариства. Цією формою за останні роки скористалися чимало народів, утво¬ривши свої незалежні держави; це народи колишніх республік Радянського Союзу, СФРЮ, Чехо-Словаччини. Самостійною державою від серпня 1991 p. стала і Україна.
Возз'єднання — форма реалізації права на самовизначен¬ня, яка передбачає, що один народ (нація) може об'єднати¬ся з іншим народом (нацією).
Ця форма, як і перша, має природний, демократичний ха¬рактер. Це — право на життя, щастя, братерство одного наро¬ду разом з іншим, яких об'єднують спільні звичаї, традиції, а іноді й спільні історія та релігія. Виходячи зі спільних інтере¬сів, народи (нації) ухвалюють рішення про возз'єднання в рам¬ках однієї держави. За формою державно-правові об'єднання народів можуть бути різними. Світовій практиці відомі три ос-новні форми возз'єднання: унітарна держава, федеративна держава, конфедерація держав. Названі форми самовизначення можуть бути використані лише багаточисельними націями. Ро¬зв'язання цієї проблеми нечисленними народами значно ус¬кладнюється. Складність полягає в забезпеченні державного утворення всіма необхідними атрибутами (національна бюрок¬ратія, сили безпеки і правопорядку, армія). Тому специфіка нечисленних народів передбачає розробку різноманітних ком-плексних програм, здатних забезпечити життя цих народів, не допустити їх знищення. Малочисельні народи мають повною мірою користуватися своїми національними правами, зберіга¬ти національну мову, традиції та історію. Одним з ефективних кроків у цьому напрямку є автономізація, тобто існування в загальнодержавній адміністративній структурі автономних районів і провінцій.
Політична автономія є могутнім стимулом для розвитку економіки, культури, національної самосвідомості малих на¬родів. Та на шляху її активного впровадження існує чимало перешкод. Замість розв'язання гострих етнічних проблем ви¬суваються всілякі міфи про окремі народи-етноси. В Туреччині, наприклад, уряд вважає, що курди — це ті ж турки, хіба що живуть у горах, а тому відірвалися від турецького загалу, ро-змовляють своїм діалектом. Тому курдів у Туреччині назива¬ють «гірськими турками» (їх 8,5 млн осіб, або майже 24% всього населення країни). В Ірані панує концепція, що всі люди— «діти Аллаха», а тому не існує різниці між іранцем (персом), арабом, курдом. Є, мовляв, одна нація — ісламська. І вона мусить перемогти на світовій арені. Цей курс чітко окрес¬лився після перемоги ісламської революції в Ірані 1979 p.
Отже, історичний досвід свідчить, що реалізація народом свого права на самовизначення залишається одним із найбільш складних і актуальних завдань нашого часу [Національні від¬носини в сучасному світі підпорядковані дії двох взаємоза¬лежних тенденцій: з одного боку, формування й розвитку на¬цій, їхньої боротьби за рівноправність і самостійність, за ство¬рення держав; з іншого — на основі об'єктивного процесу інтер¬націоналізації всіх аспектів суспільного життя відбувається злам національних кордонів, посилення зв'язків і взаємного співробітництва, інтеграційних процесів. Ігнорування цих тен¬денцій під час здійснення національної політики може не тіль¬ки призвести до загострення національного питання в окремих державах, а й спричинити непередбачувані наслідки в межах усього світового співтовариства.

ЛІТЕРАТУРА

Білинський А. Народ, нація, держава // Віче. — 1994. — № 9.
Бромлей Ю.В. Зтносоциальньїе процессьі: теория, история, современность. — М., 1987.
Варзар /.М. Політична етнологія як наука. — К., 1994.
Гилязитидинов Д.М., Галиче Г.Т., Толстых А.А. Национальные й межнациональные проблеми на современном зтапе.— Свердловск, 1991.
Дахин В. Независимость, свобода, суверенитет // Политика.— 1993. — № 5.
Жмир В. На шляху до себе (етно-соціологічна розвідка). — К,1995.
Забужко О. Філософія української ідеї: франківський період.(Європейський контекст). — К., 1993.
Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. — Дрогобич, 1992.
Картунов О., Маруховська О. Етнополітологія як наука і навчальна дисципліна // Політологічні читання. — 1994. — № 3.
Картунов О., Маруховська О. Головні віхи становлення зарубіжної етнополітичної думки // Політологічні читання. —1994. — № 4.
Касьянов Г. Український націоналізм: спроба переосмислення // Віче. — 1997. — № 1.

Категория: Политология | Добавил: Admin (26.03.2008)
Просмотров: 890 | Рейтинг: 2.0/2 |

IXI - приятная реклама

IXI - приятная реклама

IXI - приятная реклама

IXI - приятная реклама
Всего комментариев: 0
Форма входа
Поиск
Друзья сайта

Статистика



Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Copyright MyCorp © 2016
Сайт управляется системой uCoz