Туреччина - Политология - Каталог рефератов - Рефераты на отлично
Воскресенье, 11.12.2016
Рефераты на отлично
Меню сайта
Категории рефератов
Аудит
Банковское дело
БЖД
Биология
Бухгалтерский учет
Военная кафедра
География
Государственное управление
Иностранные языки
История
Информатика
Культура
Литература
Логика
Маркетинг
Музыка
Педагогика
Политология
Право
Психология
Религия
Социология
Философия
Финансы
Экология
Экономика
Наш опрос
На какую тематику рефератов нужно побольше
Всего ответов: 599

Главная » Статьи » Политология

Туреччина
Туреччина є потужним субрегіональним лідером із власною системою інтересів. За умов останніх структурних змін у посткомуністич ному світі Туреччина у своїй зовнішній політиці опрацьовує новий геополітичний ракурс. Анкара не є вже повернутою обличчям до комуністичної загрози з Півночі та з Балкан, а у зв'язку із арабо-ізраїльським мирним процесом вона виступає як регіональний гравець і шукає впливову політику на більш віддаленій периферії. Після Другої світової війни зовнішньополітичний курс Туреччини був зорієнтований подвійно: політика розвитку індустрії та приєднання до ЄС, а з другого боку - у зв'язку зі східною та ісламською орієнтацією Туреччина шукає свою ідентифікацію з Середнім Сходом та Центральною Азією. За часів "холодної війни" радянська домінація в Центральній Азії та на Кавказі заважала турецьким зусиллям у цьому напрямку, тоді як турецька асоціація з Ізраїлем та альянс із Вашингтоном затьмарювали прямі відносини із Середнім Сходом. Туреччина виконувала функцію південного флангу НАТО і слугувала опорою безпеки США. Наслідок - політична ізоляція від Середнього Сходу, протистояння з Північчю. 1

Особливе положення Туреччини стосовно Європи, з одного боку, стосовно ісламського Півдня - з другого, створює особливу геополітичну конфігурацію її національних інтересів. Європі важко сприйняти Туреччину як її невід'ємну частину, вона сприймається як щось чужорідне. Участь Туреччини в Північно-Атлантичному Альянсі є скоріше наслідком "холодної війни" та геостратегічних уподобань США, ніж усвідомлення спільних європейських інтересів. Тривалий конфлікт з більш "європейською" Грецією, Кіпрська проблема, особлива позиція в Боснійській кризі, у ставленні до курдів - все це не сприяє скорішому включенню Туреччини в інші європейські структури.

Турецькі амбіції в Балканському регіоні грунтуються на переконанні, що розпад СРСР і СФРЮ дав Туреччині унікальний шанс повернути в нових формах свій політичний, економічний, культурний і воєнний вплив у межах колишньої Османської імперії. Саме мусульманське населення повинно стати одним з основних інструментів цього впливу.

Особливу сміливість Туреччині надає могутня підтримка з боку Сполучених Штатів. Для турецьких аналітиків характерним є уявлення, що всі так звані кола євразійської безпеки, які включають в себе ЦЄ, Балкани, регіон Чорного моря, Кавказ, Східне Середземномор'я, Близький Схід і Центральну Азію, накладаються і перетинаються саме в тому місці, де розташована Туреччина, що з урахуванням нових умов значно підвищує її значення як члена НАТО й імовірність переростан ня її в регіонального лідера. При цьому явне прагнення до панування в регіоні прикривається гуманітарною риторикою: Туреччина нібито надає допомогу "новим країнам" у пошуку ними "справжньої ідентичності, вільної від зовнішніх чинників і тиску".

1 Див.: Sariolghalam M. The Future of the Middle East: The Impact of the Northern Tier // Security Dialogue. - 1996. - 27, N 3. - P. 303-317.

Нині Туреччина збільшує флот і, зокрема, пояснюється це серйозними проблемами в Середземному (Кіпр) і Егейському морях. Пріоритети політики Туреччини зрозумілі: збереження стійкої і значної переваги, в тому числі й воєнно-морської, над основним супротивником - Грецією. Зумовлюється це необхідністю захисту своїх інтересів в Егейському морі, де греки, всупереч міжнародним домовленостям, проводять ремілітаризацію прилеглих до турецького узбережжя островів, а також недопущення силової ревізії кіпрських реалій, що склалися після окупації турецькими військами північної частини острова.

Туреччина з метою захисту своїх інтересів планує в наступному столітті стати країною, що володіє авіаносцями. Державна міць, географія й історичні чинники змушують Туреччину стати регіональною державою. Її ВМС вийдуть за межі берегової лінії. Турецькі війська брали участь у миротворчій діяльності ООН у Сомалі, Албанії, Боснії і Герцеговині. Це показує, що інтереси Туреччини не обмежуються лише прилеглими державами.

Туреччина має досить обгрунтовану альтернативу європейському вектору у вигляді своїх південних, ісламських і центральноазійських зацікавлень. Тургут Озал, архітектор нової Туреччини, почав використовувати тюркський символізм для проникнення турецького економічного та політичного впливу в Центрально-Азійський та Кавказький регіони. Починаючи з 1991 р., Т. Озал, а пізніше Сулейман Демірель зробили низку візитів до нових держав та підписали численні угоди з політичного співробітництва, військової допомоги, культурних та економічних змін. Туреччина входить в Чорноморський консорціум, Союз Тюркських держав, Організацію Економічного співробітництва - інституціоналізовані форми, що підвищують її регіональ ний статус.

Зрозуміло, що це викликає певне занепокоєння з боку Російської Федерації, яка переглядає власне сприйняття Туреччини в ширшому контексті і починає обмежувати пантюркістське просування Анкари. Насамперед це спостерігалося на з'їзді тюрків, а потім при формуванні Конвенції курдських організацій СНД у Москві. Московська інтервенція в Чечні погіршила взаємосприйняття двох країн. Хоча Туреччина має значні ресурси та просуває свою геополітичну роль в республіках колишнього СРСР, вона не може виступати тут одноосібно і стикається з конкуренцією інших держав, зокрема Ірану.

Туреччина намагається конкурувати з РФ, а у певному відношенні і з Іраном, за вплив на пострадянські тюркомовні країни Центральної Азії. Її козирі в цій грі полягають у: етнічній спорідненості з тюркомовними народами регіону - туркменами, узбеками, казахами, киргизами, кара-калпаками, уйгурами; конфесійній ідентичності (турки, як і всі корінні народи пострадянської Центральної Азії (ЦА) - сунніти найпоміркованішого ханіфітського толку, на відміну від іранців-шиїтів); своєму характері як економічно розвинутої та сильної у військово -політичному відношенні тюрксько-мусульманської країни, яка відтак має слугувати зразком і для тюрксько-мусульманських країн, які обрали (на відміну від Ірану) світський шлях розвитку; орієнтації на розвинені західні країни, насамперед США (для яких Туреччина, якщо не казати про Ізраїль, є найважливішим стратегічним партнером у Західній Азії), а відтак у відношенні можливого лобіювання Туреччиною інтересів відповідного кола країн перед Заходом.

Між тим посилення ісламістських настроїв у Туреччині, її спроби зближення з іншими ісламськими країнами здатні у найближчі роки призвести до деякої зміни її традиційно прозахідного курсу. До того ж РФ всіляко протидіє посиленню турецького впливу в Центральній Азії, так само як і на Кавказі та на Балканах.

Туреччина підвищує власну роль у регіоні на хвилі пантюркізму . Це деякою мірою послаблює ісламське відновлення країн регіону, що значно секуляризовані. Для Туреччини нестабільність на Балканах та Кавказі є джерелом загрози її власній територіальній цілісності, оскільки виникає загроза міграцій до Туреччини. РФ прагне до встановлення системи колективної безпеки в Азії, що протистоїть турецьким інтересам відродження пантюркізму. Водночас самі країни регіону схильні скоріше розробляти власні економічні та політичні моделі, ніж просто адаптувати турецький взірець. Одночасно з апробацією пантюркістської ідеї країни ЦА розширяли і стосунки з іншими країнами, прагнучи диверсифікувати власну зовнішню політику, що взагалі характерно для всіх пострадянських держав. Внаслідок цього в середині 90-х пантюркістські впливи ослабли і увійшли в нормальніше русло.

Посилення позицій Туреччини в регіоні пов'язано з її власним досвідом модернізації, що реалізується через сучасні універсальні технології розвитку, коли робиться акцент на регіональних економічних інтересах, енергії приватного капіталу. Турецькі приватні фірми активно діють у регіоні. Головними напрямками є будівельні підряди - ринок, у якому Туреччина спромоглася посісти відчутне місце у світовому масштабі. Вони будують дешевше і відносно якісно. Крім того, турецькі фірми включилися в створення переробної, легкої та харчової промисловості. Турецький капітал також кооперується з провідними транснаціональними корпораціями, маючи функцію посередника. Проникнення турецького капіталу фінансується також за рахунок державної допомоги самої Туреччини.

Ідея пантюркізму має скоріше економічне підгрунтя: Туреччина енергійно підтримала незалежні країни, надавши торгові пільги та кредити. Тут також спрацював і антиросійський чинник, тобто пошуки в Туреччині певної противаги. В річищі ідей пантюркізму відбувається перехід центральноазійських країн на латинський алфавіт, нарощуються інтенсивні культурні контакти та між політичними елітами. З іншого боку, спрацював певний романтизм щодо цивілізова ної Туреччини, а також - пошуки союзників, відповідної моделі модернізації.

Головним важелем пантюркістських впливів стали регулярні зустрічі керівників тюркомовних держав (Анкара, 1992, Стамбул, 1994). У серпні 1995 р. на самміті в Бішкеку обговорювалися ідеї тіснішої кооперації в межах тюркомовного альянсу. На четвертій зустрічі керівників тюркомовних країн у Ташкенті (жовтень 1996 р.) була прийнята Декларація про подальше співробітництво в галузі культури та інформації, в розбудові трас Великого шовкового шляху, поліпшення двосторонніх відносин тощо.

Розвиток відносин з Туреччиною є одним з головних пріоритетів України в південному напрямку. Підписаний дуже важливий Договір про дружбу і співробітництво між обома державами строком на 10 років. Після отримання Україною незалежності між Києвом і Анкарою не виникало спірних питань. У вирішенні проблем військової й екологічної безпеки в регіоні Чорного моря, його демілітаризації складається прямий і безпосередній інтерес обох країн. Але і в пошуку балансу сил у новій і складній геополітичній ситуації, що склалася в регіоні за останні роки, інтереси Туреччини й України багато в чому можуть збігатися. В Україні високо оцінюють розуміння Туреччиною проблем, пов'язаних з поверненням з місць депортації до Криму етнічно спорідненого туркам кримськотатарського народу.

Туреччина є ключовою державою для України, оскільки через неї йдуть найбільш зручні транспортні шляхи у Середземноморський та Близькосхідний регіони. Хоча останнім часом Туреччина проробляє шляхи диверсифікації власного зовнішньополітичного курсу, однак він загалом залишається проамериканським. Туреччина має тривалий конфлікт з Грецією, і це робить проблематичним її входження до Європейської спільноти. Її стратегічне значення як південно-східного флангу НАТО втрачається із зниженням порога конфронтації між Заходом та РФ. Мотиви для зближення України з Туреччиною виглядають досить обгрунтованими: необхідність забезпечення транспортування енергоносіїв в і через Україну, компліментарність економік, співпраця в межах ЧЕС тощо. Розвиток партнерських стосунків з Туреччиною, на яку нині припадає близько половини всього обсягу торгівлі України з близькосхідними країнами, слід вести переважно в рамках двостороннього економічного співробітництва, або в межах системи ЧЕС, уникаючи їх перетворення на стратегічний військово -політичний альянс.

Категория: Политология | Добавил: Admin (26.03.2008)
Просмотров: 418 | Рейтинг: 0.0/0 |

IXI - приятная реклама

IXI - приятная реклама

IXI - приятная реклама

IXI - приятная реклама
Всего комментариев: 0
Форма входа
Поиск
Друзья сайта

Статистика



Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Copyright MyCorp © 2016
Сайт управляется системой uCoz