Пятница, 29.03.2024
Рефераты на отлично
Меню сайта
Категории рефератов
Аудит
Банковское дело
БЖД
Биология
Бухгалтерский учет
Военная кафедра
География
Государственное управление
Иностранные языки
История
Информатика
Культура
Литература
Логика
Маркетинг
Музыка
Педагогика
Политология
Право
Психология
Религия
Социология
Философия
Финансы
Экология
Экономика
Наш опрос
На какую тематику рефератов нужно побольше
Всего ответов: 603

Главная » Статьи » Экономика

Історія становлення державного Економічного регулювання
Державні структури України мають вивчити нагромаджений протягом століть арсенал форм і методів державного регулювання економіки. Історія становлення державного економічного регулювання – невід’ємна складова історії економічної політики. Епоха традиційного господарювання, яка характеризувалась економічною замкнутістю, слабкістю державної влади не залишила визначних прикладів державного регулювання господарського життя. Загальнодержавне втручання в економіку яскраво заявило про себе лише за часів абсолютизму, переходу до підприємницьких відносин. Цей період увійшов в історію як епоха широкого втручання в економіку держави, що активно впливала на становлення підприємницьких відносин, ламала цехову організацію праці, сприяла підвищенню її продуктивності, знищувала традиції особистої залежності. Одним з перших і найвидатніших державних юридичних актів з ціого питання став ремісничий регламент Людовіка ІХ 1229р. у Франції. Згодом широко застосовуючи політику протекціонізму, держава активно формувала нову структуру ранньопідприємницької промисловості і торгівлі. Епоха підприємницьких відносин вільної конкуренції характеризувалась значним обмеженням втручання держави в господарське життя. Її господарська функція зводилась до ролі “нічного вартівника” економічної системи.
Швидке усуспільнення, концентрація і централізація виробництва в кінці ХІХ – початку ХХ століття зумовили докорінну зміну економічної ролі держави, господарські функції різко зросли. З того часу держава – активний учасник суспільного процесу відтворення благ. У більшості цівілізованих країн світу, незалежно від їх політичної орієнтації, вона взяла на себе функції забезпечення розвитку транспорту і зв’язку, інших систем комунікацій, освіти і охорони здорв’я, захисту навколишнього середовища, пенсійного забезпечення, соціальної та ринкової інфраструктури, соціальної справедливості, оборони.
Держава контролює проведення структурних макроекономічних змін, створює умови для розвитку науки і техніки, економіки окремих регіонів. Вона забезпечує грошовий обіг, валютне і митне регулювання, проводить позичкову і податкову політику.
В арсеналі державного регулювання є як прямі, так і побіжні методи впливу на виробничі і соціальні процеси, співвідношення між якими час від часу змінюється, відбиваючи різні тенденції розвитку сучасного господарського життя.
Об’єктивна необхідність державнаго регулювання економіки.

Держава завжди виконувала певні економічні функції. Вона законодавчо встановлювала “загальні правила гри”,тобто систему нормативних актів, що регулюють діяльність суб’єктів ринку в тому числі таких інститутів, як комерційні банки, біржі, акціонерні товариства. В державних судових органах розглядалися не тільки кримінальні справи, але й майнові господарські конфлікти. Держава збирала податки, за рахунок яких не тільки утримувала чиновників, але й фінансувала закупівлі зброї і спорядження у приватних компаній.В ряді країн державі належали залізниці і так звані “казенні” заводи. Однак у цілому економічна роль держави ще на початку 20 століття була гранично обмежена, народне господарство залишалося майже винятковою сферою приватного бізнесу.
Становище змінилося в період першої світової війни, коли спочатку в Німеччині, а потим і в країнах Антанти країна стала активно втручатися в господарське життя з метою мобілізації обмежених ресурсів для досягнення воєнної перемоги.Зазначені заходи, однак, мали надзвичайний,воєнно-мобілізаційний характер,а тому із закінченням війни державне втручання у господарське життя зійшло нанівець, все повернулося “на круги своя”.
До початку 30-х років серед західних економістів панувала думка про те, що економічні спади (кризи) пояснюються випадковими причинами, що механізм ринкового саморегулювання в принципі забезпечує відповідність між сукупним попитом і сукупною пропозицією, отже, і автоматичний вихід економіки з кризи та наступне її піднесення на базі оновлення основного капіталу й ліквідації нерентабельних підпріємств.Звідси робиться висновок про небажаність і навіть шкоду державного втручання в економічне життя
Однак глибока криза і затяжна депресія 30-х років докорінно суперечили зазначеній теорії.Стало очевидним, що механізм ринкового саморегулювання не справляється з своїми функціями, не забезпечує автоматичний вихід з кризи, що й потребувало переходу до активного державного регулювання економіки. Таке регулювання на практиці стало здійснюватися в США з 1933 р. командою З.В.Рузвельта, яка розробила і реалізувала так званий “новий курс”.Теорія державного регулювання ринкової економіки була, як відомо, створена Дж. М Кейнсом і його послідовниками.Кейнс зробив висновок про те, що вихід з глибокої кризи, зростання обсягів виробництва та рівня зайнятості немжливі без активної участі держави, яка має не тільки стимулювати зниження дисконтної норми комерційних банків (процента), але й здійснювати масштабні державні закупівлі з метою збільшення сукупного платоспроможного попиту. Крім того, держава повинна виплачувати соціальні допомоги безробітним, людям похилого віку та іншим непрацездатним членам суспільства з метою не допустити соціального вибуху.
Таким чином, найбільш далекоглядні державні діячі та економісти західних країн приходять до принципового висновку про те , що ринковий механізм має бути доповненим механізмом прямого державного регулювання економіки. В результаті реалізації даної концепції склався своєрідний тандем : ринковий механізм і механізм державного регулювання при провідній ролі ринку, який і регулює сучасну ринкову економіку.
Необхідно зазначити, що система заходів державного регулювання, запропонована Дж. М. Кейнсом, мала виражений антикризовий характер, мета цих заходів полягала в тому, щоб допомогти капіталістичній ринковій економіці вийти із затяжної кризи, забезпечити відновлення виробництва і максимальну зайнятість працездатного населення. Тому багато учнів і продовжувачів Кейнса критикували обмежений характер запропонованих ним рецептів, говорили про те, що у нього ”держава відіграє роль пожежної команди, яка гасить пожежу, що вже почалася”.Неокейнсіанці 50х – 60х років (А. Хансен, Ст. Чейз, П. Самуельсон та інші ) обгрунтували висновок про те, що державне регулювання ринкової економіки має передбачити довгострокові, перспективні цілі: прискорення НТП і структурної перебудови народного господарства, підвищення темпів економічного зростання, створення найсприятливіших умов для ринкової конкуренції, завоювання нових позицій на світових ринках, усунення надмірної диференціації доходів, підтримання соціального миру і, в кінцевому підсумку,забезпечення на цій основі високого рівня та якості життя переважної частини населення, тобто надання ринковій економіці соціально орієнтованого характеру. Саме такі цілі домінують у системі сучасного державного регулювання ринкової економіки у розвинутих країнах Заходу і Сходу.
Cтруктура механізму регулювання.

Одним з основних елементів механізму регулювання капіталістичного господарства, а тим самим і збалансованості національного ринку, за умов учасного капіталізму є, по-перше, ринкове регулювання, що здійснюється за допомогою механізму конкуренції, динаміки ринкових цін, стихійного вирівнювання попиту та пропозиції тощо. Таке регулювання обмежене переважно рамками немонополізованого сектора економіки,в якому налічується понад 95% усіх підприємств(у США їх близько 15.5млн), на яких виробляється приблизно 405 ВНП,зайнята більша частинва найманих робітників.
До основних складових елементів механізму регулювання капіталістичного господарства і рівноваги національного ринку належить, по-друге, корпоративна (а в її межах монополістична або олігополістична) планомірність. Гігантські багатогалузеві концерни за допомогою ЕОМ, маркетингу постійно вивчають масовий попит (його струк¬туру, динаміку), формують його. Тому виробництво това¬рів концернами орієнтується на відомий ринок на основі попередніх погоджень щодо номенклатури продукції, її кількості і якості. У наш час на світовий капіталістичний ринок на основі попередніх домовленостей між виробника¬ми та споживачами надходить близько 70 % усіх товарів, основну масу яких виробляють гігантські монополістичні об'єднання.
По-третє, державне регулювання найповніше здійсню¬ється у наданні державою замовлень, закупівлі нею значної частини виробленої продукції, що означає гаранто¬ваний попит на неї. Так Федеральний уряд США розташо¬вує щорічно до 16 млн. замовлень у понад І ЗО галузях промисловості. Виконанням таких замовлень зайнято близько 20 % сукупної робочої сили. У США закупівля державою товарів і послуг військового та невійськового призначення становить близько 8 %. У країнах «Спільно¬го ринку» на початку 90-х років на закупівлю товарів і послуг витрачалося близько 18 % усіх держаних витрат.
Між складовими елементами механізму регулювання сучасного капіталізму має місце взаємодія, взаємопроник¬нення. Це означає, наприклад, що механізм ринкового регулювання дещо доповнює монополістичну планомір¬ність, а остання частково поширюється і на немонополізо¬ваний сектор економіки. Так. окремі деталі для виробни¬цтва автомобілів могутньої автомобільної корпорації «Дженерал моторз» постачають близько 40 тис. дрібних і середніх підприємств-постачальників, а частка закупівель у загальній сумі обороту цієї компанії досягає 48 %. Це означає, що ці підприємства немонополізованого сектора економіки втягнуті в орбіту монополістичної планомір¬ності.
Найбільш важливою ланкою останньої є приватномоно¬полістичне планування у межах гігантських ТНК. Яд¬ро їх діяльності — внутріфірмові операції. У середині 80-х років 37,3 % імпорту і 39,2 % експорту США проходило по внутріфірмових каналах ТНК (американських і за¬рубіжних ).
Найважливіші напрями державного регулювання еко¬номіки, а отже і встановлення рівноваги національного ринку, такі: 1) антициклічне регулювання, що має корот¬кочасний характер і спрямоване на послаблення циклічних коливань, зниження рівня інфляції: 2) програмування (капіталістична планомірність), що має довготривалий харак¬тер, прагне цілеспрямовано впливати на обсяг і напрями капіталовкладень, зміну структури народного господар¬ства, тобто має стратегічні цілі. Для досягнення як корот¬котривалих, так і довготривалих цілей використовують: 1) пряме (адміністративне) регулювання, яке здійснюється за допомогою прийняття законодавчих актів і заснованих на них дій виконавчої влади; 2) непряме регулювання, засноване на використанні різних економічних, фінансових важелів (зміна ставки податків, норми процента, надання податкових пільг та ін.). Економічна роль держави у даному випадку полягає в тому, -що вона забезпечує регу¬лювання суспільного капіталу у цілому.
Антициклічне регулювання передбачає використання таких методів, як бюджетна та кредитно-грошова політика. У першому випадку з метою впливу на платоспроможний попит населення маневрують державними витратами та податками (при недостатньому попиті збільшуються дер¬жавні капіталовкладення, знижуються податки та ін.; при надмірному — державні витрати скорочуються, а податки зростають). Стимулювання попиту, як правило, посилює інфляцію, а антиінфляційне регулювання посилює застій При кредитно-грошовому регулюванні центральні банки збільшують або зменшують кількість грошей в обігу і ставки позичкового процента. Основним методом боротьби з 50 х до середини 70-х років стало проведення державою «політики доходів», що передбачає контроль над зростан¬ням заробітної плати та цін. Держава при цьому виступає «посередником» між працею та капіталом, між монополія¬ми та профспілками при укладенні договорів, проведенні страйків та ін. З приходом до влади у США колишньої адміністрації Р. Рейгана урядовий орган, який здійснює контроль над заробітною платою та цінами, був ліквідова¬ний. В основному аналогічні заходи були вжиті й у ФРН, Великобританії та інших країнах. З середини 70-х років почастішали економічні кризи, зросло хронічне безробіття, що послабило позиції трудящих. За таких умов цей конт-роль став обтяжливим для монополій. Адміністративні важелі регулювання були послаблені й відповідно посилені непрямі, опосередковані методи, тобто фінансові, насампе-ред кредитно-грошова політика. Певну роль відіграла податкова реформа 1981—1983 рр. За цих умов була трохи послаблена роль капіталістичного програмування економіки, яке є формою її регулювання при капіталізмі. Найбільшого розвитку воно набуло у 50—80-ті роки у Франції та Голландії. Так у Франції розробляються п'ятирічні плани, які мають систему показників обсягів вироб¬ництва, динаміки національного доходу, модернізації про¬мисловості та торгівлі, розвитку інфраструктури, науко¬вих досліджень, підготовки робочої сили, житлового будів¬ництва та ін. Виконання планів держава прагнула підтри¬мати конкретними фінансовими програмами, планами структурної перебудови економіки (розвиток галузей, що визначають науково-технічний прогрес, наприклад, маши-нобудування і «згортання» нерентабельних галузей, зокре-ма видобутку вугілля).
За своєю соціально-економічною сутністю державна капіталістична планомірність означає планомірне вилучен¬ня прибутків, централізоване регулювання пропорцій еко¬номіки, темпів її розвитку. Методами капіталістичної пла¬номірності є складання загальнонаціональних планів, про¬грам, прогнозів, промислова політика.
Здійснення капіталістичної планомірності не передба¬чає комплексності та директивності, тобто вона базується не на встановлених державою обов'язкових нормах а на орієнтованих показниках і рекомендаціях, що не мають обов'язкової сили для виконання. Тому таку планомірність називають індикативним плануванням. З приходом до вла¬ди консервативних урядів, що виражають інтереси реак¬ційних кіл монополістичної буржуазії, у ряді промислово розвинутих країн капіталу загальнонаціональні плани зво¬дяться все більше лише до складання прогнозів без прямо¬го забезпечення фінансовими та іншими програмами.
Для 80-х років з погляду еволюції державно-монополіс тичного регулювання характерним є пошук форм компро¬місів між ринковим регулюванням і капіталістичним про¬грамуванням. Таким компромісом стала певна лібераліза¬ція механізму регулювання. Це виявилось у частковій приватизації державної власності на засоби виробництва, наданні фінансової автономії державним компаніям, відмо¬ві від різних форм цінового контролю, послабленні анти¬трестівського законодавства, посиленні податкових, кре¬дитних важелів регулювання економіки тощо.
Основні методи державного регулювання економіки.

Важливими методами державно-монополістичного регулю¬вання капіталістичної економіки є: 1) проведення реформ в оподаткуванні корпорацій, державних підприємств і під¬приємств немонополізованого сектора економіки; 2) дер¬жавне стимулювання науково-дослідних і дослідно-конст¬рукторських розробок, або науково-технічна політика; 3) активна амортизаційна політика; 4) кредитно-грошова політика; 5) здійснення структурної, або. промислової по¬літики.
Проблеми оподаткування компаній частково розгляда¬лися при з'ясуванні попереднього питання і докладніше розглядатимуться у темі « Державні фінанси та бюджети ». Про. оподаткування доходів трудящих йшлося при розгляді питання про сутність реальної заробітної плати. Тому коротко охарактеризуємо еволюцію податкової політики у США у післявоєнні роки стосовно прибутків корпорацій.
Після другої світової війни до 1957 р. прибутки компа¬ній США до 25 тис. дол. оподатковувалися за ставкою у 25 %, а вище цієї суми за ставкою 48 %. За мину¬лий період відбулося значне скорочення верхньої шкали оподаткування монополій. У 1987—1988 фінансовому ро¬ці максимальна ставка податку на прибуток знизалася до 34 %.
На думку консервативних урядів, високі податки стри¬мують інвестиційний процес, послаблюють процес нагро¬мадження капіталу. У такому поясненні є певний сенс. Але корпорації не схильні негайно вкладати нагромаджені та¬ким чином кошти у розширенння діючих підприємств і будівництво нових. Значні суми одержаних коштів вони, як і до цього часу, витрачають на фінансові спекуляції, будівництво дорогих готелів, будинків відпочинку й інших аналогічних об'єктів, чим не сприяють або мало сприяють пожвавленню економіки. Крім того, багато гігантських корпорацій, як правило, не сплачують законодавче вста¬новлених ставок податку, проте це не означає капі¬талізації ними зекономлених сум прибутку. Податкові реформи держави стримуються також необхідністю забез¬печити нормальні, неінфляційні доходи для покриття дефі¬цитів. які досягають у США у 80-х на початку 90-х років близько 200 млрд. дол. за рік. З приходом до влади нового американського президента Б. Клінтона (що означає пере¬могу на виборах демократичної партії) податки на прибут¬ки корпорацій, а також на найбагатших людей будуть збільшені.
Щоб послабити дію тенденції гальмування корпорація¬ми науково-технічного прогресу і нагромадження капіталу, держава активно стимулює розвиток НДДКР, проводить науково-технічну політику. Так частка федерального уря¬ду США на початку 90-х років у фінансуванні таких витрат становила понад 50 %. Держава будує великі науково-дослідні центри та лабораторії, а потім передає їх монополіям, створює науко- та капіталомісткі галузі промисловості передає патенти та ліцензії урядові замов лення на НДДКР, готує наукові кадри.
Основними елементами такої політики, що створюють у сукупності її господарський механізм (механізм здій¬снення державної науково-технічної політики), є, по-пер¬ше, визначення та встановлення пріоритетів науково-тех¬нічного розвитку відповідно до головних цілей загально¬державної стратегії розвитку, прогнозування науково-тех нічного розвитку. Основними суб'єктами формування та проведення цієї політики є держава (як колективний асо¬ційований капіталіст) і крупний капітал. В останні роки посилюється вплив демократичного суспільства (прогре сивних науковців, масових рухів) на вибір пріоритетів науково-технічного розвитку та відвернення або послаб¬лення негативних наслідків НТП
3 початку сучасного етапу розгортання НТР (приблиз¬но із середини 70-х років) у розвинутих капіталістичних країнах відбуваються істотні якісні зрушення у пріорите тах науково-технічного розвитку. Оскільки головною ме тою загальнодержавної- стратегії розвитку у провідних країнах Заходу проголошено розвиток наукомістких і висо¬котехнічних галузей (біотехнології, електронно-обчис лювальної техніки, комплексної автоматизації виробництва на основі найновіших досягнень електроніки та робототех ніки, розгалуженої інформаційної системи, створення но-йих конструкторських матеріалів, виробництва ядерної та термоядерної енергії, створення телекомунікацій з вико¬ристанням лазерної техніки та ін.), то при виборі таких пріоритетів виробляються галузеві науково-технічні про¬грами розвитку, здійснюється Їх фінансування. Загальним для більшості розвинутих країн капіталу є інтенсивний розвиток НДДКР у сфері електроніки й обчислювальної техніки, їх наступне комплексне впровадження у сферу матеріального та нематеріального виробництва.
Наступним елементом здійснення науково-технічної по¬літики у розвинутих країнах Заходу є організаційне та ресурсне забезпечення реалізації найбільш важливих клю¬чових напрямків науково-технічного прогресу. Основними ланками цього елемента НТП виступають: 1) розподіл державних ресурсів між різними секторами сфери науко¬вих досліджень (приватним і державним, а у межах ос таннього — між державними лабораторіями, вузами, а та¬кож між безприбутковими науковими центрами) й виконай ня досліджень і розробок у державних наукових центрах 2) функціонування державної контрактної системи, за до¬помогою якої здійснюється фінансування НДР і забезпечується гарантований ринок збуту для промислових корпора¬цій; 3) непряме державне стимулювання НДДКР у при¬ватному секторі господарства за допомогою податкової, амортизаційної, патентної, антитрестівської та зовнішньо¬торговельної політики; 4) формування інноваційного клі¬мату в економіці та інфраструктури забезпечення дослі¬джень і розробок, включаючи національні служби науково-технічної інформації, стандартизації, статистики, вивчення зарубіжного досвіду та міжнародне співробітництво; 5) вдосконалення та фінансування системи освіти, підго¬товка і перепідготовка кадрів вищої кваліфікації.
Третім основним елементом науково-технічної політики є оцінка одержаних у процесі її реалізації результатів. При цьому оцінюються можливі наслідки науково-технічного прогресу, здійснюється коригування такої політики.
Разом з прямим фінансуванням науково-дослідних робіт держава за допомогою податкової, амортизаційної, кредитної політики стимулює зростання витрат монополі¬стичного та немонополістичного капіталу на НДДКР. У 80-ті роки розробляються • заходи для надання фінансової, організаційної допомоги дрібним і середнім винахідницьким фірмам, а також інформації, консульта¬ції, залучення їх до виконання контрактних угод. В ЄЕС у 1985 р. утворена Асоціація венчурного (ризикового) капіталу, мета якої — надати у межах цієї організації допомогу невеликим новаторським компаніям.
Водночас при проведенні державою науково-технічної політики виникає та розвивається ряд проблем, що значно послаблює, її ефективність, ускладнює досягнення рівнова¬ги та збалансованості у функціонуванні національного ринку. До таких проблем належать: значна мілітаристська спрямованість такої діяльності буржуазної держави (у 1988 р. 80 % вартості контрактів укладалися з міністер¬ством оборони та космічних досліджень); відсутність коор¬динаційних центрів, дублювання наукових досліджень, роз¬порошеність фінансових коштів, гостра нестача засобів цпц проведення НДДКР у ряді цивільних галузей промис¬ловості, сільського господарства, несвоєчасна підготовка наукових кадрів, перенасичення військових НДДКР і їх низьке використання у цивільних галузях — все це призво¬дить до поглиблення суперечностей між наукою та монопо¬лістичною власністю.
Важливим методом державно-монополістичного регу¬лювання економіки є амортизаційна політика уряду. Дер¬жава проводить політику прискореної амортизації. Так у США у 1981 р законодавче впроваджено нові строки амортизаційного списання машин і обладнання (для тран¬спортних засобів —3 роки, обладнання — 5 років, вироб¬ничих споруд і будов—15 років).
3 погляду нагромадження капіталу політика приско¬реної амортизації означає зростання частки амортизації у внутрішніх джерелах нагромадження. У США з 1950 по 1988 рік ця частка збільшилася з 2/5 до понад 4/5. Така політика дає змогу корпораціям приховувати значну час¬тину прибутків від сплати податків, оскільки суми аморти¬заційних відрахувань не оподатковуються. Хоча політика прискореної амортизації сприяє пожвавленню процесу, во¬на за умов хронічної недовантаженості виробничих потуж¬ностей прискорює надмірне нагромадження основного ка¬піталу.
Кредитна система розвинутих країн капіталізму опосе¬редковує весь процес суспільного виробництва та нагро¬мадження капіталу. Елементами цієї політики є операція з державними цінними паперами на відкритому ринку, регулювання рівня банківського процента, пряме регулю¬вання банківських резервів.
Основним елементом кредитної системи США є феде¬ральна резервна система (ФРС), яка виконує функції центрального банку. Посаду голови ради управителів ФРС нерідко називають другою за важливістю (після президен¬та) державною посадою. До структури ФРС входять 12 федеральних резервних банків, кожен з них виконує функції центрального банку у своєму окрузі. На них припадає 75 % усіх банківських депозитів країни. Держа¬ві належить Центральний банк, що має монопольне право на випуск банкнот і регулювання грошового обігу. Рада управителів визначає норми резервів банків і ощадних кас, затверджує зміни в обліковій ставці, федеральних резерв¬них банків, бере участь у купівлі-продажу урядових цін¬них паперів, регулюючи тим самим кількість грошей в обігу.
Так, коли Центральний банк скуповує частину цінних паперів (акцій, облігацій і т. п.), одержані при цьому їх власниками гроші осідають у банках і дають змогу збіль¬шити надання кредитів. Щоб уникнути цього. Центральний банк продає частину цінних паперів, заморожуючи вико¬ристання одержаних грошей. У жовтні 1987 р., коли курс акцій упав на 22,6 %, ФРС значно збільшила масу грошей в обігу і тим послабила напругу у кредитній системі. Як емісійний центр усієї країни, регулятор процентних ставок, банківських резервів ФРС впливає на діяльність усіх комерційних і ощадних банків, страхових компаній, пенсій¬них фондів та інших фінансових інститутів.
У 1979 р. ФРС перейшла до нових методів кредитно-гроціового регулювання економіки- Боротьба з інфляцією, незважаючи на витрати на таку політику, проголошена центром стратегії державного регулювання при одночасно¬му жорстокому контролі за зростанням грошової маси. У попередні роки на перший план була висунута мета¬досягнення «повної зайнятості» та стабілізації економічно¬го циклу. Тому, незважаючи на глибоку кризу 1981—-1982 рр., ставки процента для першокласних кредиторі» досягли 20.
Здійснення такої політики певною мірою зменшило» інфляцію (середній рівень цін у 1982—1985 рр. знизився на 6,6), але привело до значного підвищення процентних ставок, гальмувало економічне зростання. Високі процент-ні ставки стимулювали різке посилення припливу капіталів у США, перетворення країни на міжнародного боржника -Так у 1987 р. чиста зовнішня заборгованість США (різни-ця між обсягом зарубіжних активів і зобов'язаннями перед іноземними інвесторами) досягла 400 млрд. дол. Тому з послабленням інфляційних процесів, зростанням армії безробітних ФРС почала переходити до більш помірної кредитно-грошової .політики.
Банківська система США та інших країн Заходу регу — лює масштаби надання кредитів. Комерційні банки части ну своїх активів (близько 20 %) зобов'язані зберігать у вигляді касового резерву у Центральному банку. Резерв-на норма за рішенням останнього може коливатись у невеликих межах. За цих умов розширення кредиту, що надається комерційними банками, відбувається залежно від величини приросту банківських пасивів, але повинно перевищувати суму такого приросту більше ніж у 5 разів (оскільки комерційні банки у вигляді касового резерву зберігають у Центральному банку 20 % своїх активів. При підвищенні Центральним банком резервної норми банківські обороти зменшуються, при її зменшенні вони зростають.
Розмір процента, за яким банки надають позичку своїм клієнтам, залежить передусім від процента по кредитах ФРС, наданих останній комерційними та іншими кредити-ми установами. Величина процентів по кредитах ФРС є нижньою межею ефективності надання кредитів. Вона одержала назву облікової ставки. Так у США у 1985 р. облікова ставка становила 7,5 %. Процент, за яким комер¬ційні банки надають .позичку своїм клієнтам, одержав назву комерційного. У цьому ж році банки надавали пер¬шокласним клієнтам позички з розрахунку 9,5 %. Від співвідношення облікових і комерційних ставок значною мірою залежать загальні масштаби як ринку позичкових капіталів, так і грошового обігу. Встановлення високих процентних ставок стримує темпи зростання інфляції.
Для оздоровлення кредитної системи в Україні, що, у свою чергу, сприятиме подоланню інфляційних процесів, зміцненню стабільності грошової системи, потрібен комп¬лекс заходів. По-перше, слід визначити об'єктивну межу кредиту, за якою він стимулює інфляцію, тобто усунути практику надання кредитів, не забезпечених матеріальни¬ми цінностями. Винятком може стати кредитна емісія під великий майбутній урожай, переробку сільськогосподар¬ської продукції, виробництво будматеріалів та інші анало¬гічні практичні кроки. Водночас слід припинити кредиту¬вання неефективного виробництва, різних нереальних про¬ектів. Слід також підвищити ефективність безготівкового обігу. По-друге, Держбанк (або Центральний банк) пови¬нен перетворитися на банк банків, управляти (регулювати) за допомогою економічних важелів діяльністю всіх інших комерційних і спеціальних банків (наприклад, кредитувати їхню діяльність і враховувати векселі під процент), регу¬лювати грошовий обіг і кредит, безготівковий обіг (визна¬чати загальну масу грошей, зберігати у себе частину касового резерву банків) та ін. Потрібно усунути відомчу, галузеву розпорошеність, і прив'язаність банків, інтегрува¬ти всю мережу комерційних і спеціалізованих банків в одну систему. По-третє, Центральний банк повинен бути виведений з-під влади уряду, виконавчої влади та перейти у розпорядження лише законодавчої влади. По-четверте, всі комерційні та інші спеціалізовані банки повинні пере¬йти на комерційні засади діяльності (самоокупність, само¬фінансування та ін.), працювати прибуткове на основі вивчення діяльності промислових підприємств, об'єктів їх кредитування, якості продукції, що виробляється, з вигодою займатися купівлею-продажем грошових коштів підприємств і населення і т. ін. Банки повинні, з одного боку, стимулювати за допомогою процента вкладення населенням, підприємствами вільних грошових коштів на різні строки, а з другого — стягуючи більш високий банківський процент за кредит, змушувати підприємства ефективно його вико¬ристовувати, сприяти зниженню потреб у кредиті. Такі за¬ходи слід органічно пов'язувати з індексом цін, темпами інфляції. Виходячи з досвіду комерційних та інших спеціа¬лізованих банків у США, слід встановлювати норми резервів для комерційних банків і ощадних кас, брати участь у купівлі-продажу урядових цінних паперів та ін. По-четверте, необхідно створити реальні передумови і поступово перейти до конвертованого карбованця. Заходи щодо тако¬го переходу збігаються із заходами, спрямованими на оздоровлення грошової системи, послаблення інфляційних процесів. Це, передусім, необхідність наситити товарами та послугами внутрішній ринок, оздоровити кредитну, фінансову систему, домогтися конкурентоспроможності то¬варів на зовнішніх ринках, рівноваги державного бюджету, здійснити реформу ціноутворення, у результаті якої ціни повинні наблизитися до світових, і т. ін. Специфічними умовами конвертованості карбованця є встановлення рів¬новаги платіжного балансу, реального валютного курсу, формування прогресивної податкової системи, відновлення всіх грошових функцій карбованця всередині країни, ство¬рення валютного, фінансового ринків та ін.
По-п'яте, слід створювати нову мережу комерційних банків та інших спеціалізованих закладів, формувати умо¬ви для їх конкуренції між собою. Кожен банк, у свою чергу, має право створювати свої відділення, враховуючи при цьому економічну доцільність.
Під впливом НТР відбуваються важливі структурні зміни в економіці розвинутих капіталістичних країн. У США з 1960" до 1990 року частка матеріального вироб¬ництва у ВВП зменшилась, а нематеріального зростала з 37,3 до 40,0 %. У ФРН ці показники відповідно станови¬ли 69,0 і 64,0 %; 31,0% і 36,0 %. Частка зайнятих у сфері матеріального виробництва США за цей же період скоротилася з 43,3 до 28,0 %, а у сфері нематеріального виробництва зросла з 56,7 до 72 %. За умов НТР відбува¬ється глибоке взаємопроникнення цих сфер. Це виявля¬ється у створенні інформаційної технології, виникненні й інтенсивному розвитку гігантських індустріально-промислових комплексів, які забезпечують збирання, обробку, систематизацію інформації та її передачу кінцевому спо¬живачу. У таких комплексах інформація, зв'язок і мікро¬електроніка є невід'ємними складовими частинами цілісної органічної системи. Одна з ланок цієї системи — створення широкої мережі інформаційних пунктів вдома.
Створення таких комплексів потребує величезних за¬трат. У США, наприклад, на створення і використання різних інформаційних систем витрачено у 1980 р. понад 80 млрд. дол., а у 2000 р. такі витрати можуть досягнути кілька сот мільярдів доларів. Оскільки НТР перебуває лише у початковій стадії розвитку, то її розгортання приведе до ще більш глибоких структурних зрушень в економіці. Відповідно до прогнозів, у 2000 р. близько 70 % всієї робочої сили у розвинутих країнах капіталізму буде зайнято в інформаційному та «комунікаційному» секторах економіки. Тому більша частина капіталовкла¬день, найновішого обладнання направляється у наукові лабораторії, торгівлю, фінансово-кредитну сферу.
Відбуваються важливі структурні зміни всередині про¬мисловості, між промисловістю та сільським господарс¬твом.
Це зумовлює необхідність проведення державою довго¬тривалої структурної політики, тобто регулювання держа¬вою темпів і пропорцій розвитку основних сфер і галузей економіки, окремих регіонів. За сучасних умов держава виступав ініціатором і організатором стратегічного науко¬во-технічного прогнозування та програмування, розробки та втілення середньострокових і довгострокових програм розвитку галузей, що визначають НТР, впровадження но¬вих технологій.
Основним інструментом впливу держави на структурну перебудову економіки є організація, фінансування та сти¬мулювання науково-технічних досліджень, особливо фун¬даментальних, підготовка кадрів (інженерних, наукових, освіченої та кваліфікованої робочої сили), створення інже¬нерно-дослідних центрів. У США, наприклад, лише у 1985 р. створено 6 інженерно-дослідних центрів.
Держава також розробляє середньострокові заходи що¬до модернізації таких галузей промисловості, як вугільна, кораблебудівна, чорна металургія. Активізується участь держави у розвитку окремих відсталих регіонів, зростанні ефективності та конкурентоспроможності національних І'НК. З цієї метою їм надаються пільгові кредити, податко¬ві знижки, гарантії на випадок непередбачених ситуацій.
Важливою особливістю державно-монополістичного ре¬гулювання капіталістичної економіки наприкінці 70-х ро¬ків і в наступний період у ряді промислове розвинутих країн капіталу, де до влади прийшло консервативне керів¬ництво, є деяке ' послаблення державного втручання на національному рівні при одночасному посиленні державно-монополістичного регулювання на наднаціональному рівні, яке здійснюється у межах регіональних економічних об'єд¬нань, міжнародних економічних організацій. Остання тен¬денція ще більше посилюється на новому етапі НТР, з початком нового перевороту у межах технологічного способу виробництва, який матиме інтернаціональний ха¬рактер. Ці зміни у державному регулюванні економіки нанаціональному рівні проявляються у послабленні в анти¬трестівському законодавстві, у відмові від розроблених і ' застосованих на практиці протягом декількох десятиліть принципів державного ціноутворення у таких базових ка¬піталомістких галузях промисловості, як транспорт, елект¬роенергетика, можливості проникнення у галузі нових монополій.
Державне регулювання в Україні.

Через тернії кажуть, шлях лежить до… В усякому разі, не до поразки і втрат. Аде й тернії ми проходимо щось занадто довго.
За умов зруйнування Радянського Союзу різкий перехід до ринкових механізмів саморегулювання був цілком виправданим, а за тодішніх політичних умов, мабуть, єдино можливим кркком. Та ринок, з яяяким було покладено стільки надій, виявився дуже складною конструкцією. Вона не може скластся сама собою – тут потрібні значні зусилля держави протягом десятиліть.
А ми підняли занадто багато пилу на своєму життєвому шляху
І можна навіть зробити висновки відносно можливого розвитку подій у країні у разі, якщо не буде вжито рішучих заходів до посилення регулюючого впливу держави в потрібних напрямах
Слід визнати, що певних заходів в Україні вживали, але вони були якимись безцільними. А мудрі люди завжди вважали, що безцільне – це не тільки те, що не досягає цілі, а й те, що б’є через ціль, по своїх тилах.
Ось чому, на жаль, наші «незалежні» продуктивні сили продовжували йти в напрямі, протилежному тенденціям, характерним для розвинених держав, а також для деяких
Категория: Экономика | Добавил: goodref (29.05.2008)
Просмотров: 1455 | Рейтинг: 0.0/0 |

IXI - приятная реклама

IXI - приятная реклама

IXI - приятная реклама

IXI - приятная реклама
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Форма входа
Поиск
Друзья сайта

Статистика



Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Copyright MyCorp © 2024
Сайт управляется системой uCoz