На межі століть коли Україна була поділена між різними державами-сусідами 14 червня 1891 р. в галицько-українському селі Зашкові поблизу Львова, народився Євген Коновалець. В сім'ї галицької інтелегенції, де дід о.Михайло Коновалець був довгі роки греко-католицьким парохом, а батько Михайло був управителем місцевої народної школи, Євген Коновалець отримав з молоком матері любов до України, яка на той час перебувала під окупацією. Мати Євгена, Марія, походила з українського священичого роду Венгриновських. Брат Євгенового батька, о. Володимир Коновалець, який брав дуже активну участь в українському громадському і політичному житті і мав великий вплив на Євгена, був парохом села Малехів, а другий стрий Євгена, о. Орест Коновалець, був парохом села Страдче.
У своєму рідному селі Зашків закінчив Євген Коновалець в 1901 р. народню школу. По закінчені народньої школи Євген переїзжає до Львова, де він навчається українській Академічній гімназії, яку він закінчив 1909 р. В науці Євген був весь час одним із найкращих учнів. Як повторював нераз Євген Коновалець своїм товаришам гімназистам, - «Українці, мусять бути добрими учнями, мусять засвоїти собі знання якнайкраще, якнайосновніше, якнайбільше, щоб надолужити те, що нам пограбувала неволя».
Але в вимогах супроти себе самого й супроти своїх товаришів Євген Коновалець не спиняється на конечності належного засвоєння собі шкільної науки. Він звертає увагу на те, що сучасне політичне положення українського народу зобов'язує морально теж кожного українського студента, а то вже й гімназиста, бути активним працівником на народній ниві; суспільно-політичні ж українські діячі не сміють бути дилетантами, неуками; вони мусять мати належні підстави політичної освіти.
А тому вже в сьомій гімназійній бере Євген Коновалець активну участь у праці таємних студентських гуртків, ціллю яких було ширити політичну свідомість й політичну освіту.
Модним були в той час як в Галичині так й великій Україні соціалістичні кличі. Але в Євгена Коновальця не викликали вони захоплення ніколи. Соціалістична доктрина «класової боротьби» була зовсім чужою українській духовності і могла тільки штучно насаджуватись серед українців при допомозі демагогії. Не писання Драгоманова, Маркса, Енгельса, але політичні поеми Тараса Шевченка, ідеологічно-програмову брошуру «Самостійна Україна» та політичні видання наддніпрянської Української Народньої Партії, що друкувались у Львові, вивчав Євген Коновалець сам і доручав вивчати, як підстави політичного знання українського інтелеґента.
Склавши матуру, Євген Коновалець стає секретарем львівської філії «Просвіти» і поширює просвітницьку роботу, яку він в своєму рідному селі Зашкові. В 1909 р. по закінчені гімназії Євген записується на студії права до Львівського університету, які він закінчив в 1914 р. Вибух війни в 1914 р. не дали йому можливості довчитися в університеті і отримати диплом доктора права. Під час навчання він завжди активно брав участь громадсько-політичному політичному житті. Дуже великий вплив на молодого Коновальця мали праці Дмитра Донцова, який в той час перебував в Галичині, на еміграції.
В 1912 р. покликано Євгена Коновальця до військової служби в австрійській армії. Як студент відслужив він однорічну військову службу в старшинській школі у Львові та із ступенем четаря («лейтенант») повернувся до «цивіля» кінчати перервані студії.
Військова служба звернула Євгенові Коновальцеві увагу на те, що українській молоді конечно мати теж військову підготовку: можливість вибуху війни між Австрією й Росією ставала все більш реальною, а в випадку війни українці мусять мати свої військові частини. Тому ініціює він зорганізування окремого студентського товариства для військового вишколу його членів, під назвою «Січові Стрільці» Його ініціативу підхоплюють швидко спортово-руханкові товариства «Січ» і «Сокіл», які творять такі ж відділи для військового вишколу під назвою «Січові Стрільці» як секції січових і сокільських гнізд і в скорому часі вся Галичина вкривається сіткою військово-вишкільних організацій «Січових Стрільців». Євген Коновалець не зайняв формально-провідного посту в ні одній із цих формацій; а однак всі «Січові Стрільці» визнавали його, Євгена Коновальця, душею цього руху і своїм ідейним провідником.
Та не на терені галицької України, а в золотоверхому Києві призначила доля Євгенові Коновальцеві відіграти важливу в історії всієї української нації ролю. Тому туди, на схід, повела його доля своїми дивними шляхами.
З вибухом війни між Австрією й Росією покликано Євгена Коновальця до військової служби в 35-тому полку «Крайової Оборони» («Ляндвери»). Перебуваючи перший місяць із своєю частиною у Львові, він був наочним свідком формування із вишколюваних у відділах «Січових Стрільців», але перейти з загально-австрійської «Крайової Оборони» до українського легіону УСС, як цього він бажав, військове командування йому не дозволело.
Вже в першому місяці війни прийшлось Є. Коновальцеві пережити перший важкий удар: австрійська, а точніше польська поліція заарештувала його батька Михайла та стрия о. Володимира Коновальця і, хоч оба вони були загально відомими ворогами москофільства й самої Росії, відставила обох їх до табору інтернованих у Талергофі як непевних щодо їхнього австрійського патріотизму.
В вересні 1914 р. австрійські війська відступили зі Львова в Карпати. Під час того відступу, та в час боїв у Карпатах, доводилось Євгенові Коновальцеві бачити трагедію галицьких українців, що падали жертвою польсько-мадярського шовінізму: на підставі злобних доносів місцевих польських шовіністів мадярська військова жандармерія арештувала свідоміших українських селян і зараз же їх, мужчин, жінок, а то й дітей - вішали як... російських шпигунів.
Наприкінці квітня 1915 р., під час боїв за гору Маківку у Карпатах, він попав у російський полон і опинився в таборі воєннополонених біля м. Царицин, над Волгою.
Після вибуху Російської революції, українські полонені почали одинцем втікати з табору в Царицині і їхати до Києва, в надії, що їх приймуть до Української армії. Великим прихильником служби в Українській армії був Євген Коновалець і він навіть писав у цій справі до Української Центральної Ради. Врешті отримавши відпустку, він поїхав до Києва на початку липня 1917 р., щоб отримати згоду на створення військової частини з полонених українців-галичан. Свій плян у цій справі він вручив С. Петлюрі і повернувся до табору в Царицині.
У вересні 1917 р. Є.Коновалець знову поїхав до Києва, щоб домагатися створення військової частини з галичан. Щойно 12 листопада 1917 р. С. Петлюра передав Галицько-Буковинському Комітетові згоду Генерального Секретаріату Центральної Ради на створення такої військової частини. Поволі почався набір добровольців. Євген Коновалець вступив у курінь Січових Стрільців звичайним вояком. Уже в грудні 1917 р. курінь мав біля 500 чоловік. Туди записалося багато колишніх вояків і старших Українських Січових Стрільців, що були також у полоні.
Існування куреня (батальйону) не було певним, появилися «солдатські ради» (совєти), на загальному зібранні (вічу) куреня 19-го січня 1918 р. було рішено усунути «солдатські ради», обрано «стрілецьку раду» і замінено команданта курення (Ол. Лисенка). Новим командантом обрано Євгена Коновальця. Зразу після того у курені заведено порядок, дисципліну. Курінь Січових Стрільців став одною з головних військових частин, які, з допомогою гайдамаків С. Петлюри, зуміли взяти «Арсенал» і розгромити січневе більшовицьке повстання в Києві.
Із того часу ім'я Коновальця тісно пов'язане з куренем, потім дивізією Січових Стрільців, яка розвинулася в корпус, що його деколи називали «Осадчим корпусом отамана Коновальця». Ранґу полковника отримав він від української влади.
Ми ж будемо зупинятися на подальшій долі Корпусу Січових Стрільців, який був роззброєний поляками у грудні 1919 р. Для нашої теми важливо ствердити, що увесь цей час Є. Коновалець був у контакті з численними офіцерами і підофіцерами Січових Стрільців, як галичан так і наддніпрянців, які були справжніми патріотами та самостійниками.
Роззброєння корпусу Січових Стрільців було більше формальною справою, бо український уряд рішив ліквідувати регулярну армію і перейти до партизанської форми боротьби. Тому на нараді старшин Корпусу Січових Стрільців - ще перед розброєнням була прийнята постанова про формальне розв'язанням Корпусом. Його члени - офіцери і солдати - опинилися в таборі інтернованих б. Луцька. За якийсь час не лише офіцери, але і вояки були звільнені з табору інтернованих і багато з них виїхало до Чехо-Словаччини. До Чехо-Словаччини виїхав також Євген Коновалець та члени Стрілецької Ради. Їх не покидала ідея дальше боротися за визволення і незалежність України.
На останньому засіданні Стрілецької Ради, котре відбулося в Празі в липні 1920 р. під проводом Полк. Є. Коновальця обговорено конкретний плян дальшої боротьби. Полк. Коновалець об'єктивно з'ясував ситуацію і можливості боротьби в обставинах польської і радянської окупації. Він запропонував створити таємну підпільну військову організацію, метою якої було мобілізувати народ до боротьби за його права.
Так прийшло до створення Української Військової Організації (УВО). Основою структури цієї організації були члени командантського складу Корпусу Січових Стрільців. З них Коновалець оформлював групи активістів, які в Україні мали творити ядро підпільної діяльності відповідно на обставини.
Командири і вояки почали повертатися на Рідні Землі. У червні 1921 р. також і полк. Є. Коновалець повернувся до Галичини і віддав всі свої сили, щоб поширити і зміцнити структуру УВО.
УВО, як знаємо, ініціювала бойкот польської влади і польських виборів у Галичині на початку 1920-их років. Вона розгорнула також збройну боротьбу проти представників польської влади на українській території. УВО теж присвятила багато уваги організації «Просвіта», «Рідна Школа» та таких товариств як «Сокіл», «Січ», «Пласт». УВО допомагала покласти зародки господарського піднесення Галичини.
УВО під проводом Є. Коновальця діяла також у напрямі усунення різниць між галичанами і придніпрянцями та утвердження ідеї соборности усіх земель.
Але діяльність УВО не одобрювали еміграційні уряди - уряд УНР і уряд ЗУНР. Почались непорозуміння і конфлікти. Уряд УНР не міг одобрювати діяльність проти його союзника - Польської держави. Уряд ЗУНР вимагав, щоб УВО була підпорядкована йому.
Восени 1922 р. Є. Коновалець виїхав за кордон, щоб вияснити справу з головою уряду ЗУНР д-ром Є. Петрушкевичем. Коли ж не дійшло до згоди, Є. Коновалець відійшов від УВО у грудні 1923 р., а обов'язки Верховної Команди УВО перейшли до військового міністерства уряду ЗУНР, а крайовим командантом УВО став полк. А. Мельник.
У червні 1924 р., коли керівники УВО погодилися на принцип повної незалежности УВО від Є. Петрушкевича, Є. Коновалець знову перебрав пост головного команданта УВО.
Тим часом на західних землях України і на еміграції виникли націоналістичні організації молоді. Є. Коновалець рішився довести до об'єднання УВО із цими організаціями, щоб створити потужний рух визвольного-революційного націоналізму.
Унаслідок перших переговорів, для успішного завершення об'єднання усіх націоналістичних сил, на першій конференції українських націоналістів 3-7 листопада 1927 р. було постановлено: «Створити єдину організацію українських націоналістів. До часу створення такої організації, рахуватись із потребами хвилини, що вимагає опанування стихійного руху та координації різних організованих його виявів, покликати до життя й чину Провід Українських Націоналістів».
Головою Проводу обрано одноголосно полк. Є. Коновальця. Перший Конґрес Націоналістів, як знаємо, відбувся від 29 січня до 3 лютого 1929 р. у Відні. На ньому створено спільну об'єднану Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Головою Проводу цієї організації обрано полк. Є. Коновальця.
Немає потреби описувати обставини створення ОУН. Нагадаємо лише, що в 1929р. в ОУН об'єдналися декілька націоналістичних організацій, які існували в Україні і за кордоном. В ОУН влилася також Українська Військова Організація (УВО), яка ще в 1920 р. підняла підпільну боротьбу проти окупантів. На чолі цієї організації стояв якраз Євген Коновалець, який засвоїв військову службу в австрійській армії.
ОУН скоро стала найпотужнішою підпільною революційною силою. Її численні клітини розгортали діяльність не лише на західних землях України, під Польщею, але і на еміграції. Полк. Коновалець відвідав у 1929 р. (квітень, липень) українські поселення у США і Канаді, з метою з'ясувати важливість і конечність боротьби за визволення України, за те щоб ставити українське питання як міжнародне питання, яке має отримати позитивну розв'язку. Члени клітин ОУН, симпатики і українське громадянство стали від тоді відданими і постійними постачальниками фінансових засобів для діяльності ОУН в Європі.
Під керівництвом Є. Коновальця ОУН повела широку діяльність на багатьох ділянках. Звичайно думають, що ОУН вела тільки збройну діяльність проти поляків на західних українських землях (атентати, сутички, тобто, це, що називають терористичною діяльністю). Так воно не було. Члени ОУН відданно і безкорисно працюючи серед народу, намагалися підносити рівень його націоналістичної ідеологічної свідомості. Робили це працюючи в читальнях «Просвіти», в інших організаціях, а також у товаристві «Рідна Школа», заохочували селян давати дітей до українських приватних шкіл, народних і середніх - тобто здобувати в них знання.
Далі, допомагали підносити добробут населення, підтримували і працювали в різних господарських й товарних підприємствах і організаціях («Сільський Господар», Центросоюз, Маслосоюз і т.д.).
ОУН розбудовувала пресово-інформаційну ділянку, публікуючи журнали, бюлетені та брошури, в яких говорилося про українську визвольну боротьбу. Крім публікацій українською мовою, вона видавала подібні публікації чужими мовами з метою приєднувати прихильників для української справи. Для цього були створені осередки ОУН у Берліні, Лондоні, в Америці.
У 1929 р. - отже це перед приходом Гітлера до влади - Є. Коновалець покинув Берлін і виїхав на постійний побут до Женеви. Звідтам він спрямовував основну активність на Велику Британію з допомогою представника ОУН у Лондоні, інж. Є. Ляховича. Це нормально, бо ж Лондон у 1927 р. був зірвав усі дипломатичні й економічні зв'язки з Москвою і щойно почав їх відновлювати. Є. Коновалець намагався знайти друзів для української справи теж серед членів делегацій деяких держав у Лізі Націй, якої осідок був у Женеві.
Сім'ю він перевіз до Женеви на початку березня 1930 р. Та вже прикінці цього ж року польський уряд почав домагатися його видалення зі Швейцарії, представлення його як «небезпечного терориста». У наслідок цих польських заходів, Є. Коновалець отримав на початку квітня 1932 р. офіційне повідомлення що він має негайно покинути Швейцарію.
З допомогою генерального консула Литви, Є. Коновалець міг переконати федеральну прокуратуру Швейцарії, що він не загрожує безпеці держави, і федеральна прокуратура скасувала наказ видалення у вересні 1932 р.
Та це був лише початок труднощів Голови Проводу ОУН. Зрештою, ним, як і Організацією Українських Націоналістів, цікавилася не тільки Варшава.
Москва добре поінформована про діяльність ОУН, розпочала безпосередньо боротьбу проти неї.
Та заки приступимо до цього питання, треба сказати, що полк. Є. Коновалець робив зусилля, щоб створити пункти опору, осередки націоналістичних однодумців у совєтській Україні. Цю діяльність він повністю засекретив. Про неї не говорив практично з ніким, з огляду на безпеку людей.
Для встановлення контактів з совєтською Україною і для передавання інструкцій і порад щодо осередків і мережі він уживав або спирався на колишніх членів Корпусу Січових Стрільців.
Це запевнило в якійсь мірі безпеку діяння, але це була також помилка. Бо можна було здогадатися, що Є. Коновалець діє через особисті знайомства чи через членів Корпусу Січових Стрільців.
Про такий спосіб проникання ОУН на територію совєтської України легко здогадалися аґенти безпеки Москви.
Цього рода діяльність можлива лише завдяки постійному зв'язку між центром на еміграції і людьми в краю. Аґенти безпеки Москви це знали. Вони також знали, що зможуть паралізувати діяльність національних клітин, чи осіб, чи ОУН у совєтській Україні лише тоді, коли перехоплять, опанують зв'язок між Україною і еміграцією. І в цьому напрямі Москва зосередила свою діяльність.
Мета була єдина: боротися проти українського націоналізму.
Щоб вірно зрозуміти дійсність треба розглянути міжнародну ситуацію Москви. У травні 1927 р. після серйозних інцендентів у Китаї та Лондоні, Лондон зірвав усі взаємини з Москвою. Цю міжнародню кризу Москва інтерпретувала як загрозу зовнішньої інтервенції проти союзу. Тоді Комісар військових справ Ворошилов виступив проти «англійських імперіялістичних провокацій», якими, мовляв, хочуть втягнути СССР у війну. Західний імперіялізм, за його словами, надіється послабити західні кордони СССР та інтригує, щоб сусіди СССР повели операції проти України та Білорусії, очевидно, з метою їх відірвати.
У серпні1927 р. ЦК Компартії твердив, що Лондон «підтримує контреволюційні групи, зокрема в Грузії та на Україні».
Москва рішається поробити заходи, щоб відхилити зовнішню небезпеку і усунути внутрішню небезпеку.
Перебільшуючи небезпеку зовнішньої агресії, Москва мобілізує західні комуністичні партії і рухи та скликає світовий конґрес приятелів СССР. В резолюції конґрес заявляє, що «війна проти СССР означає війну проти робітників цілого світу».
В середині основним ворогом проголошено націоналізм, тобто націоналізм неросійських народів, як також і опозицію в середині партії (Троцького викинули з Союзу в 1929 р.).
Москва боїться зокрема за Україну, яка тоді була головною і необхідною економічно-індустрійною базою Союзу: 80% виробництва вугілля, 85% залізної руди, 70% металів, 82% цукру, 28% виробництва зернових і т.д.
У грудні 1927 р. з'їзд Компартії прийняв рішення реалізувати 1-ий п'ятилітній план з допомогою «індустріалізації і колективізації». Індустріалізацію було переведено, для побудови другої індустрійної бази далеко від кордону, а колективізацію використано, як знаємо, для того щоб спаралізувати терором і голодом головну масу населення України - українське селянство.
Від 1927 р. головним ворогом в Україні проголошено український націоналізм - «націоналістичний ухил», який уважався перешкодою до повної інтеграції України в СССР і одночасно небезпекою у випадку зовнішньої інтервенції, внутрініх заворушень чи просто внутрішньої опозиції.
Ось тут головна причина завзятої боротьби спочатку проти УВО, потім зокрема проти ОУН, але також проти того чи іншого ухилу в партії.
Москва постановила паралізувати проникання ОУН на територію совєтської України. Для цього треба було мати інформацію про плани і діяльність проводу Українських Націоналістів, а також бодай частково самого Є. Коновальця, і одночасно створювати труднощі у праці як Коновальцеві так і Проводу. Ці намагання Москва посилила з початком тридцятих років, а головно з приходом Гітлера до влади.
У цей час польська і совєтська пропаганда щораз частіше писали про те, що німці підтримують ОУН, і Берлін фінансує Коновальця. Москва почала посилати на Захід своїх аґентів, щоб збирати інформацію і проникнути в провід.
На думку члена ПУН Дм. Андрієвського, більшовики почали посилати на Захід своїх аґентів до Бельгії вже на початку 30-тих років. У Бельгії мешкали два члени ПУН, Андрієвський і Сціборський, туди приїздив також Коновалець. У серпні 1933 р. знову з'явився у Бельгії новий «втікач» з України, Василь Хом'як, колишній старшина УСС і Корпусу Січових Стрільців, який, ніби, добре знав полк. Р. Сушка. Він увійшов у контакт з Дм. Андрієвським, у якого тоді жив М. Сціборський. Хом'як залишився більше як рік у Брюселі.
В. Хом'як зробив усе, щоб члени ПУН і Є. Коновалець мали до нього довір'я як до патріота і націоналіста. І це довір'я він собі здобув. Врешті в жовтні 1934 р. він повернувся нелегально до СССР через станицю ОУН у Гельсінках. Він їхав з Бельгії через Берлін і Данціґ. В Берліні йому дали трохи грошей і паспорт члена ОУН Ґабрусевича (Іртена). Так він приїхав до станиці ОУН у Гельсінках, звідки його переправили нелегально через болота на радянський бік.
Ніхто не здогадувався, що В. Хом'як був агентом Москви. Щойно після вбивства Є. Коновальця виникли в членів ПУН серйозні сумніви щодо цієї особи.
Сьогодні справа з Хом'яком вияснюється. Про нього пише член КҐБ, ген. Павло Судоплатов. Він називає його, тим прізвищем, під яким він, Хом'як, діяв у ҐПУ як «агент Лебедь».
Судоплатов твердить, що його - Судоплатова - вислали в першу закордонну «командіровку» в супроводі Лебедя, «головного представника» ОУН в Україні а в дійсності нашого тайного агента від багатьох років». Судоплатов каже, що Лебедь був з Коновальцем у таборі полонених під Царицином від 1915 до 1918 років.
Дальше Судоплатов уже вигадує, бо каже, що Лебедь командував дивізією піхоти і був заступником Коновальця. Василь Хом'як не був ні одним ні другим.
Він додає, що в 1920 р. Коновалець вислав Хом'яка в Україну «для організації підпільної сітки ОУН». Очевидно, в 1920 р. ОУН ще не існувала, але існувала УВО. Лебедя в Україні арештували і дали вибір: «або працювати для нас, або тобі смерть». Лебедь вибрав працю на користь радянської влади і органів безпеки.
Коли в Брюселі перебував В. Хом'як, до Миколи Сціборського, який переїхав жити до Парижу, зголосився більшовицький чиновник Іван Іванович, який робив на нього моральний тиск і пропонував повернутися в Україну. Це діялося в січні і лютому 1934 р. Є. Коновалець оцінив заходи Івана Івановича як «чергову спробу розложити організацію» і здискредитувати Провід. Він порадив М. Сціборському покинути Париж і поселитися в іншому місті.
Після атентату на польського міністра внутрішніх справ Броніслава П'єрацького (15 червня 1934 р.) польські урядові чинники повели нову акцію в Швейцарії проти Є. Коновальця, мовляв, він був духовним спричинником цього атентату і готує атентат на міністра закордонних справ Бека. Президент женевського кантону видав у січні 1935 р. рішення його видалити зі Швейцарії. Коновалець покинув Швейцарію у червні 1936 р. переїхав із сім'єю до Риму однак він опротестовував перед судейською владою таке рішення і справа затягнулася аж до червня 1937 р. Хоч суд остаточно скасував рішення видалення, однак йому відмовлено право на постійне перебування у Швейцарії.
Швейцарська преса була розгорнула широку компанію проти Є. Коновальця. Вона змінила тон щойно у червні 1936 р. коли виникла справа арештування групи більшовицьких агентів, в тому числі шефа більшовицької розвідки Коваль-Петер Норман, який давав доручення слідкувати за Є. Коновальцем і готував на нього атентат, щоб його вбити. Норман заявив слідчому судді, що його завдання «були намічені в інтересах комуністичної справи» (від 45 днів до 18 місяців ув'язнення).
У березні 1935 р. Василь Хом'як, який переписувався з Дм. Андрієвським, зголосив свій приїзд до Фінляндії, до Гельсінкі, тим же шляхом, яким, завдяки ОУН, нелегально повернувся до Союзу і в Україну.
Станицею ОУН у Гельсінках керував Бараневський член ОУН, який у квітні 1935р. виїхав до Буенос-Айресу і там загинув під колесами локомотиву в обставинах, які викликають думку, що мабуть його кинули під поїзд, щоб не повертався до Гельсінок.
Станицю ОУН у Гельсінках перебрав член ОУН, «втікач» з Союзу, з Соловецьких островів, К. Полуведько, у час коли Хом'як мав приїхати, тобто в липні 1935 р. Станицю ОУН і перехід через кордон були у руках Полуведька, який, як це потвердили пізніші події і Судоплатов у своїх споминах, був агентом Москви.
На зустріч з Хом'яком поїхав Дм. Андрієвський, а потім О. Сеник-Грибівський.
Та Хом'як не приїхав сам. Він привіз на організаційний зв'язок молодого чоловіка, про якого Хом'як розказував «колишній комсомолець», сирота, вихований ним Хом'яком, який «розчарувавшись у комунізмі, шукав виходу в націоналізмі». Молодий чоловік мав радянський паспорт на прізвище Павло Грищенко і Андрієвський назвав його «Павлусь». Його інші псевда Вельмуд- Норберт, Яценко, а після вбивства Є. Коновальця-Валюх.
А правдиве його прізвище Павло Судоплатов, визначний агент Москви. Тому кілька років перед смертю він опублікував свої спомини, і в них описав обставини його співпраці з ПУН і вбивства полк. Є. Коновальця.
Хом'як представив молодого Судоплатова як післанця від Організації в Україні, який приїхав навчитися, як працювати в підпіллі і т.п. Судоплатов прекрасно грав ролю патріота, націоналіста і не викликував жодного підозріння на Заході від липня 1935 р. до вересня 1936 р.
Судоплатов відвідав центри ОУН у Берліні, Відні, Парижі, познайомився практично з усіма членами ПУН, бачився часто з полк. Є. Коновальцем, з яким перед поворотом в СССР, переписувався в справах організації. Він переписувався також з полк. Р. Сушком. В одному листі до Р. Сушка, перед виїздом в Україну, він, між іншим, писав: «(Є. Коновалець) - символ прапор боротьби, її практичний організатор. Разом з ним - ви (Сушко), канцлер (Сеник-Грибівський) та інші старші товариші тепер є для мене втіленням того кращого, що залишило нам наше славне, недавнє минуле із збройної боротьби за державність... Слава Україні! Цей клич несемо в своєму серці... з цим кличем ми неминуче переможемо!».
Судоплатов повернувся до Москви у вересні 1936 р. Там його нагородили орденом Червоного прапору. Рік пізніше він прибув кораблем до Бельгії. Бачився із Яр. Барановським і Дм. Андрієвським, з кожним окремо, мав розмову телефоном з Є. Коновальцем.
Третій раз Судоплатов приїхав кораблем у лютому 1938 р. Про приїзд телефонічно повідомив Є. Коновальця. На зустріч поїхав Яр. Барановський потім приїхав Є. Коновалець.
Наступна зустріч Є. Коновальця з Судоплатовим відбулася 23 травня 1938 р. у Роттердамі, куди Є. Коновалець прибув сам. Яр. Барановський взяв літак у Відні але приїхав запізно. Цього дня Судоплатов передав Коновальцеві бомбу у формі коробки з цукерками, яка, після того, як він вийшов з кав'ярні, розірвала його на вулиці.
Щодо причин вбивства голови ОУН П. Судоплатов пише, що Сталін мав сказати, що Коновалець представляє реальну небезпеку тому, що він активно готується взяти участь у війні німців проти Союзу. Петровський, який приїхав з Києва, сказав, що в Україні Коновалець заочно засуджений на смерть за злочин проти «українського пролетаріяту» бо він боровся «проти революційних робітників Київського «Арсеналу» в січні 1918 р.».
Сталін на це відповів, що не йдеться про помсту: «Наша мета - обезголовити український фашистський рух напередодні війни і змусити цих бандитів, щоб себе взаїмно винищували у боротьбі за владу».
Дм. Андрієвський у статті «Навколо Роттердаму» писав, що «цілі і наміри совєтів та їхніх агентів видаються дуже ясними нині, при світлі акту в Роттердамі. Але вони не були і не мали бути такими ні для кого, крім самих Совєтів, перед актом в Роттердамі. Перегляд способу підступність і провокації, що їх вони вживали, аби піймати в свої сіті полковника, вказує на складність гри. Та гра вимагала рафінованости і часу. Вона тривала коло восьми років, поки могла дати наслідки, потрібні Совєтам. Але навіть знищивши Голову ПУН, Совєти не зуміли знищити самої Організації, і це вони відчули під час Другої світової війни, коли націоналісти розгорнули свою діяльність як політичну, так і військову. Тож можна ставити під знак запиту, чи справді Совєти осягнули основну ціль, яку ставили собі щодо ОУН?».
До думок Дм. Андрієвського, які для нас будуть заключними, додамо: «Москва боялася українського націоналізму і її провідника Є. Коновальця. Її метою було не лише не допустити до виникнення і поширення мережі ОУН у совєтській Україні. Вона хотіла зламати, знищити ОУН і націоналістичний рух взагалі, не лише на випадок, але і тому, що в ньому бачили основну небезпеку для московсько-совєтського панування в Україні».
Треба додати, що ОУН під проводом Степана Бандери і Романа Шухевича діяла в Україні до п'ятдесятих років, що УПА згідно з наказом влилася в мережу ОУН в другій половині 1946 р., а останній бій з органами КҐБ, видно з того, що сказали каґебісти Левкові Лук'яненкові, відбувся 1956 р.
