Слід відмітити, що знакову природу, а відповідно й спроможність бути культурними феноменам, набувають не тільки творіння РУК людини, але й природні явища, коли вони стають предметами її духовної діяльності. Задіюючи їх у свій духовний світ, люди наділяють їх «людським» (моральним, естетичним, релігійним) змістом. Такими стають образи хитрої лисиці, чи боязливого зайця у народних казках, постійні описування веселки чи заходу сонця, містичні інтерпретації затемнень, комет тощо. Виверження вулкана — природне явище, і як таке воно лежить поза сферою культури. Але коли воно усвідомлюється як прояв гніву богів або як трагедія людського безсилля перед загрозливою стихією («Останній день Помпеї» К.П. Брюлова), то стає знаком, символом, у якому люди усвідомлюють особливий «позаприродний смисл». І це надає йому значення явища культури. Символами, носіями особливого смислу стають і самі люди. Коли вони виступають один для одного не просто як живі істоти, а як кінозірки, письменники, політичні діячі, представниками тієї чи іншої професії, гуру тощо, тоді це є не що інше ж культурний феномен (наприклад хвороблива людина, яка проголошена монархом чи папою, стає могутньою і священною «величністю» чи святістю. Якщо ж вона повалена, вона втрачає свою соціокультурну цінність і її могутність, функції, соціальний стан і особистість докорінно міняються. Із величності чи святості вона може стати презирливою чи ненависною людиною).
