Теорія Родіона Раскольникова і її катастрофа. Роман "Злочин і кара" був задуманий Достоєвським ще на каторзі. Тоді він називався "П'яненькі", але поступово задум роману трансформувався в "психологічний звіт одного злочину". Сам Достоєвський у листі видавцю М. І. Каткову чітко перекаже сюжет майбутнього твору: "Молода людина, виключена зі студентів університету, яка живе у крайній бідності, ...піддавшись деяким дивним незакінченим ідеям..., зважився разом вийти з кепського свого становища, убивши й ограбувавши одну бабу..." При цьому гроші, отримані таким шляхом, студент хоче ужити на благі цілі: закінчити курс в університеті, допомогти матері і сестрі, виїхати за кордон і "потім усе життя бути чесним, твердим, неухильним у виконанні гуманного боргу до людства". У цьому висловленні Достоєвського хочеться особливо підкреслити дві фраз: "студент, що живе в крайній бідності" і "піддавшись деяким дивним незакінченим ідеям". Саме ці дві фрази є ключовими для розуміння причинно-наслідкового зв'язку роману. Що було раніш: тяжке становище героя, яке привело до хвороби і до хворобливої теорії, чи теорія, що стала причиною жахливого становища Раскольникова. Достоєвський у своєму романі зображує зіткнення теорії з логікою життя. На думку письменника, живий життєвий процес, тобто логіка життя, завжди спростовує, робить неспроможною будь-яку теорію - і найбільш передову, революційну, і найбільш злочинну. Виходить, робити життя по теорії не можна. і тому головна філософська думка роману розкривається не в системі логічних доказів і спростувань, а як зіткнення людини, одержимого вкрай злочинною теорією, з життєвими процесами, що спростовують цю теорію. Теорія Раскольникова побудована у своїй основі на нерівності людей, на вибраності одних і приниженні інших. І убивство баби задумане як життєва перевірка цієї теорії на приватному прикладі. Такий спосіб зображення убивства дуже яскраво виявляє авторську позицію: злочин, що зробив Раскольников, - це низька, підла справа, з погляду самого Раскольникова. Але він зробив його свідомо, переступив через свою людську натуру, переступаючи через самого себе. Своїм злочином Раскольников викреслив себе з розряду людей, став знедоленим, ізгоєм. "Я не бабу убив, я себе убив", - зізнався він Соні Мармеладовій. Ця відрізаність від людей заважає Раскольникову жити. Його людська натура не приймає цього відчуження від людей. Виявляється, людина не може жити без спілкування з людьми, навіть така горда людина, як Раскольников. Тому щиросердечна боротьба героя стає усе напруженіше, вона йде по безлічі напрямків, і кожний приводить у тупик. Раскольников як і раніше вірить у непогрішність своєї ідеї і нехтує себе за слабість, за бездарність; раз у раз називає себе негідником. Але в той же час він страждає від неможливості спілкування з матір'ю і сестрою, думаючи про них так само болісно, як думає про убивство Лизаветы. І він намагається не думати, тому що якщо почне думати, те неодмінно повинен буде вирішити питання, куди ж їх віднести по своїй теорії - до якого розряду людей. По логіці його теорії вони повинні бути віднесені до "нижчого" розряду і, отже, сокира іншого Раскольникова може обрушитися на їхні голови, і на голови Соні, Полечки, Катерини Іванівни. Раскольников повинен, по своїй теорії, відступитися від тих, за кого страждає. Повинен нехтувати, ненавидіти, убивати тих, кого любить, він не може цього пережити. Йому нестерпна думка про те, що його теорія подібна теоріям Лужина і Свидригайлова, він ненавидить їх, але не має права на цю ненависть. "Мати, сестра, як люблю я їх! Відчого тепер я їх ненавиджу?" Людська натура його тут найбільше гостро зіткнулася з його нелюдською теорією. Але теорія перемогла. І тому Достоєвський як би приходить на допомогу людській натурі свого героя. Відразу ж після цього монологу він дає третій сон Раскольникова: той знову убиває бабу, а вона над ним сміється. Сон, у якому автор виносить злочин Раскольникова на суд народний. Ця сцена оголює весь жах діяння Раскольникова. Достоєвський не показує морального відродження свого героя, тому що його роман не про те. Завдання письменника полягало в тому, щоб показати, яку владу над людиною може мати ідея і якою страшної може бути ця ідея, якою злочинною. Ідея героя про право сильного на злочин виявилася абсурдною. Життя перемогло теорію.
