...Так скаже Андрій Малишко про Володимира - Булаєнка, коли ознайомиться з його поезією.
Народився поет 8 червня 1918 р. на Поділлі — село Сорокодуби
Краси-лівського району. Звернімо увагу на назви села, району—Скородуби,
Кра-силів. У них — краса, сила.
Красива й сильна поезія Володимира Булаєнка. Красива неповторністю художнього слова. Сильна правдою життя.
Бог дав талант. Та не поталанило йому в житті. На дитинство випадуть
роки соціальних потрясінь — насильницька колективізація, голодомор.
Овдовіє матір. Із п'ятьох діток виживе тільки двоє.
Навперекір чорній нужді хлопчик тягнувся до знань, до навчання. Ось що
розповість Ганна Костянтинівна — мати поета (з фонограми 1968 р.):
“Йому було шість років 8 іюня. І так осінню не дає мені жити: в школу! Повстрічала я вчителя і говорю:
— Михаїле ІвановичуІ Ну що мені робити з Володею, так в школу ходити хоче.
— Скільки йому років?
— В іюні шість.
— Зарано в школу йти. Далекувато. Та й батька у вас немає. Дитина добре не вдягнена, не взута.
Кажу, так воно і є, хай ще цю зиму побуде вдома.
Другого дня десь дитина пішла, аж увечері приходить. І завтра так. Я
думаю, що він у сусідів з хлопчиками грається, а він пішов у школу і
став у кутку в класі.
Вчитель питає:
— Володю, чого ти хочеш?
— В школу ходити.
— Сідай.—Дав йому букваря. То він не знав, як в ту хату увійти, тішився тим, що вже його вчитель прийняв і дав букваря.
А тоді так воно під піст — свято Тараса Шевченка. Я ще тоді була
молода. Ідуть жінки на свято, і я пішла. От підходить той вчитель до
мене. І як він Володею хвалиться, як він розказує! Який же дорогий
учень. Хто не знає задачі, що там зробити, то Володя скаже, як
поділити, помножити. І так він з року в рік переходив. А потім схотів в
університет...”
Мати поета була безграмотною сільською жінкою. Вроджений талант сина
першими запримітять і підтримають педагоги. За щирою батьківською
порадою вчителя української мови й літератури Сави Денисовича Притули
Володя після десятирічки поступить на філфак Дніпропетровського
університету. Щоб “вивести в люди” сина, мати продасть останню
корівчину — годувальницю сім'ї.
Про цей час згадує рідний брат Володі (по матері) Віктор Якович
Крачковський: “Жили ми—бодай не згадувати. Зимою вода в хаті замерзала,
палити нічим, їсти нічого. Про одяг і взуття уже мовчу. Однієї дуже
важкої зими мама не мала чим сплатити податок. Володя вже був на
першому курсі університету. І ось “пожалувала” до нас сама голова
сільради Нижник (не наша була, якась приїжджа). Ходила в шкіряному
пальті. Грізна, пихата.
— Чого не платиш налог?— гнівно спитала у матері.
— Ні копійки в хаті,— мовила мати.— Бачите, як живу? Старший син
учиться, менший он слабий.—(Я лежав на печі, укритий периною, хворів на
кір).
Тоді голова розпорядилася підігнати до наших воріт запряжені кіньми
сани. Забрали з хати ліжко, подушки, стіл, відро. Навіть перину з мене
стягнули. Хоч як мати просила-благала, даремно...
А тут саме Володя приїхав на зимові канікули. Зайшов до хати, та так і вчляк на порозі.
— Мамо, що це? А мама в плач...”
...Навчання в університеті перервала війна. Студент-третьокурсник пішов
добровільно на фронт. Після поранення були полон і втеча з полону. Ледь
добрався додому. Одужавши, з часом знову у діючій армії. 19 серпня 1944
року в бою з фашистами за визволення литовського міста Бауска
Володимира Буласнка було смертельно поранено.
Передчувало серце юнака... Коли йшов на фронт у рідній домівці з
віршами залишив записку: “Якщо я ніколи не повернуся додому, прошу
переслати ці книжки заказною бандероллю в Київ комусь із поетів. Може
бути, придасться до друку. При цьому зазначити, що автора немає в
живих...”
Першого повоєнного року мати поета добереться до Києва, аби показати
саморобні книжечки-зшиточки із віршами загиблого сина. Вони потраплять
до рук Андрія Малишка, головного редактора журналу “Дніпро”. Саме тоді,
прочитавши їх, він захоплено вигукне: “Це — поет від Бога” і видру-кус
частину доробку.
Потім вірші вийдуть окремою збіркою. Поезія знайде теплий відгук у
серцях широкого читацького загалу. З особливою любов'ю її зустрінуть на
рідному Поділлі. На знак визнання і глибокої поваги до пам'яті
загиблого поета земляки назвуть його іменем колгосп, вулицю, обласну
молодіжну літературну премію. Буде встановлено меморіальну дошку на
Дніпропетровському університеті, в якому навчався Володимир Булаєнко.
Робили все, аби належно вшанувати пам'ять загиблого поета. Робили
чуйні, безкорисливі люди. Але знайшлися і їхні антиподи — людиська
(саме так називають подібних на Поділлі). Натхненні чорною заздрістю,
ці напишуть до “високої інстанції”, що вшанову-вують пам'ять В.
Буласнка незаслуже-но, адже він був у німецькому полоні. “Інстанція”
відреагує блискавично і стане на бік трьох недремних інформаторів, які
підписали листа (один із них — рідний дядько поета, назвемо його
ім'я—Лукіян. Він цього “заслуговує”).
Було це в ювілейному році (В. Бу-лаєнкові тоді виповнилося б 50). За
вказівкою “згори” анулювали назви колгоспе, вулиці, премії, зняли
меморіальну дошку з університету, потрощили погруддя поета, з бібліотек
вилучили його книжки.
Свавілля вкоротить віку матері поета. Залишиться пусткою хата—на одинці
з трьома берізками, з якими виростав Володя. Але й вони втримаються
недовго. Берізки зрубають, хату зрівняють із землею.
Аж з перебудовою, з духовним відродженням незалежно? України на місці,'
де стояла хата поета, поставили меморіальний знак. На колишньому
подсір'ї посадили молоді берізки. А в цьому році (до 75-річчя від дня
народження) в Сорокодубах відкрили меморіальний музей Володимира
Бу-лаєнка, пам'ятник-погруддя, іменем поета назвали одну із вулиць
Красило-ва, новозбудовану Кошелівську середню школу, відновили обласну
літературну премію ім. В. Булаєнка (цьогорічним лауреатом її став
поет-хмель-ниччанин Микола Мачківський). За ініціативою голови обласної
письменницької організації Миколи Федунця започаткували книжкову серію
“Поетична Хмельниччина: давне і сучасне”. Серію відкрила книга поезій
Володимира Булаєнка. Та ще з нагоди ювілею поета в його рідних
Сорокодубах відбулося велике свято. На нього приїхали письменники,
шанувальники таланту поета з різних куточків України—Києва,
Дніпропетровська, Одеси, Хмельницького,
Кам'янця-Подільсь-кого.
На святі було багатолюдне і по-справжньому святково. Літню сцену
заквітчали молодою зеленню (відзначення ювілею співпало із Зеленими
святами). Лунали вірші поета, спогади про нього, пісні. На людських
обличчях—радість: торжествувала справедливість. Бракувало тільки
святкового церковного дзвону. Як болючий докір учорашньому дневі поруч
клубу стояла сумна, півзруйнована церква. В ній колись хрестили
маленького Володю — майбутнього “поета від Бога”— Володимира Буласнка,
чия творчість сьогодні стала окрасою української літератури.
Епілог.
“Поезія Булаєнка, передовсім документ воєнних літ, але документ
художній, по-філософському осмислений, поетично трансформований... Так,
Володимир Булаєнко зробив небагато, але без його мужнього голосу,
голосу покоління переможців, молода українська радянська поезія була б
біднішою”.
Б. Олійник
Література
1.Українська мова і література в школі / Журнал 11’ 1993.
