Українська календарна обрядовість літнього циклу у системі національного виховання сучасної початкової школи (Частина 2)
І. 2. Проблеми національного виховання в творчій спадщині вітчизняних педагогів.
Внаслідок відсутності власної державності школа в Україні на початку XX ст. була не засобом просвіти народу, а урядовою інституцією, здійснювала "політику рабського виховання" (С. Русова), освітня система побудована "на спотворених, суперечливих природі людини, вигаданих принципах" (Я. Чепіга), а мета, завдання, зміст і методи освіти, навчання і виховання не відповідали запитам особливості української дитини, потребам українського народу про що стверджує Б. Грінченко в "Громадській думці", "Новій громаді", М. Грушевський в "Літературно-науковому віснику", "Новій школі" , "Селі", Т. Шерстюк, С. Русова, Я. Чепіга, С. Черкасенко, В. Прокопович і С. Паляничка у "Світлі", С Русова, Я. Чепіга та інші в "Народном учителе".
Свого часу К. Ушинський писав, що, нерідна українській дитині школа не розвиває, а псує її душу, вона "чужа й непривітна", "безсила", бо не спирається на єдино плідний грунт — рідну мову навчання й народні почуття, і, нарешті, "непотрібна" українському народові. Б.Грінченко, як і К.Ушинський, на конкретних прикладах і фактах показав, що "московська школа в українському селі нижча від народу, безсила й некорисна, доброго сліду не кине, бо спиняє в дитини розвиток, душу ж не розвиває, а псує, огидний жаргон, що вона виробля, здатний хіба що ябеду скласти, ця школа замалим не пекло дитині". [49; 244]
М.Грушевський, проаналізувавши історію освітньої справи від найдавніших часів до початку XX ст. і стан тогочасної освіти в Україні, відзначав, що "між різними краями Росії Україна., належить до найгірших, найменш освічених", "Україна стала однією з найтемніших сторін. Книжок, газет між народом розходиться незвичайно мало. Люди не мають поняття ні про що". Український народ відчужували від національного життя —"мовчи, не розсуждай, що прикажуть — сповняй", привчали забувати й зневажати своє, близьке, рідне.
Ідеї й думки Б.Грінченка і М.Грушевського розвивали видавці й дописувачі журналу «Світло», які переконливо обґрунтовували тезу про те, що російськомовна школа в Україні не задовольняла потреби як окремо взятої особистості, так і всього українського народу, а навпаки, шкодила нації, вела її до деградації, занепаду і виродження. "Є школи і на Україні, — писав Я.Чепіга, — а справжньої освіти український народ од них не має. Не світ вони сіють в нашім народі, а темряву... В сучасній школі все, весь устрій, вся система, починаючи од читання шкодливо одбивається на освіті дитини, а через неї на всьому українському народові. Такий стан освіти не може заспокоїти наших культурно-національних змаганій і турбот".[54; 20]
1905—1914 рр. українські педагоги, письменники, освітні й культурні діячі сформулювали і виклали на сторінках преси основні теоретико-методологічні засади української національної школи. Свідченням цього є, зокрема, і проекти української національної школи та освіти, розроблені С.Русовою, Я.Чепігою, С.Сірополком, І.Ющишиним, редакційними комітетами журналів "Світло", "Учитель" (Львів), "Народньїй учитель", "Украинская жизнь" і доповнені резолюціями і вимогами різноманітних з'їздів, курсів, сходів, зібрань тощо. Аналіз цих проектів дає змогу зробити висновок про те, що в них чітко визначено мету, завдання, принципи, зміст і методи навчання і виховання в новій українській національній школі, її організаційну структуру, шляхи і способи підготовки нового вчителя, ряд інших важливих теоретичних і практичних питань. Головне, що об'єднувало названі проекти, — це відображення в них ідеї народності виховання, яка в методологічному плані виступає найважливішою закономірністю розвитку освіти і школи в Україні.
Мету та завдання виховання автори проектів визначали, спираючись на передовий вітчизняний і зарубіжний педагогічний досвід, виходячи з історичної, економічної, соціокультурної і національної обумовленості процесу виховання, врахування об'єктивних законів і закономірностей розвитку природи, суспільства, людини і людського мислення.
В узагальненому вигляді мету виховання розробники і прихильники концепції української національної школи вбачали у формуванні всебічно і гармонійно розвиненої особистості, розвитку кращих її природних здібностей, можливостей і талантів, людини соціальне зрілої, високоморальної, розумове розвиненої, працелюбної, патріота України. Так, Б.Грінченко метою виховання вважав формування таких рис майбутнього громадянина України, як глибокий патріотизм, гуманність, добропорядність у взаєминах між людьми усіх націй і народностей. Він виділяв розумове, моральне, естетичне, фізичне і трудове виховання. Головне завдання народної школи вбачав у підготовці дітей до майбутнього трудового життя. Педагог наголошував, що "виховання конче мусить бути національне, система виховання повинна бути така, щоб у ній народність мала відповідне місце".
М.Грушевський мету виховання вбачав у "підготовці будущих кадрів суспільності", від яких життя вимагає "все більшої орієнтації, здібності, зручності, пристосування...".
У педагогічній концепції С.Русової мета виховання виражена з особливим гуманізмом — "допомогти вільній еволюції духовних і фізичних сил дитини", забезпечити "культ особи дитини, яка вільно виявляє усі свої творчі сили".
Я. Чепіга відзначав, що головна мета "правдивої освіти і правдивого виховання" — "не перетворювати людську природу, а складати найпожиточніші умови для всебічного розвитку людської душі, у згоді з психофізичною природою індивідуума і рівняти шлях до широкої творчості і самодіяльності духа".
Головним завданням розумового виховання розробники проектів нової української школи вважали засвоєння учнями знань про природу, суспільство, людину, оволодіння основними мислительними операціями, формування інтелектуальних умінь і світогляду. Як відзначала С.Русова, розумове виховання слугує основою для всебічного розвитку особистості. Високий розум сприяє прогресу науки, техніки, культури, мистецтва, розвитку економічних і соціально-політичних умов життя суспільства; розум формує активну думку, конструктивну критику, яка стимулює пошук істини, нових знань про природу, людину, суспільство. [38; 115]
Ось чому нова українська школа повинна звернути "велику увагу на формування розуму, на дисциплінувався розумових сил, не на накидання в голові учня різноманітного знання, а на вироблення самого розуму й активної думки". Вчена дала багато конкретних практичних порад щодо формування інтелектуальних умінь учнів, зокрема таких, як уміння читати, слухати, писати, працювати з книжкою, звертала увагу на необхідність дотримання режиму розумової праці (чітка організація, правила гігієни, вироблення вміння есе робити правильно і охайно, чергувати розумову працю з фізичною, вибір зручного для роботи часу дня, доби, тижня, пори року та ін.). Особливий наголос вона робила на необхідності вироблення в учнів уміння працювати самостійно: "самостійна праця скрізь".
У розв'язанні проблем розумового виховання українські педагоги намагалися творчо використати ідеї, думки, положення і висновки тих учених-педагогів, які в основу розумового виховання покладали принцип засвоєння учнями знань, що виробило людство в процесі навчання (Коменський, Локк, Гербарт, Пирогов та ін.), і тих, які виходили з положення, що розум дитини розвивається насамперед у процесі її вільної природної самостійної діяльності (Руссо та його послідовники). Моральне виховання розглядалося як цілісний процес формування у дітей моральних уявлень, почуттів, моральної свідомості і поведінки. Головне завдання морального виховання Я.Чепіга вбачав у тому, щоб "зберегти цілість і чистоту людської природи в дитині", "зберегти душу дитини незіпсованою", допомогти "добрим почуттям пробитись з-під намулу оточіння", "розвинуть в душах дітей зерна гарних людських почуттів", забезпечити розвиток у дітей кращих моральних засад, їх систематичне й цілеспрямоване моральне вдосконалення". Важливим джерелом морального виховання є сім'я, національна і соціокультурна сфери, що оточують дитину.
Найважливішими методами морального виховання називалися особистий приклад вихователя, роз'яснення моральних норм і правил поведінки, формування моральної свідомості, залучення учнів до безпосередньої участі у добрих і корисних справах тощо.
Під естетичним вихованням автори українських часописів 1905—1914 рр. розуміли систему комплексного й послідовного впливу на учнів з боку соціальних інституцій з метою формування естетичної свідомості, вироблення здатності сприймати, відчувати й оцінювати красу в навколишньому світі, розвитку художньо-творчих здібностей, прагнень, здатності і потреби нести красу в навколишнє середовище, поведінку. Провідною естетичною категорією виступала категорія прекрасного в комплексі з такими поняттями, як естетичне ставлення, почуття, естетична свідомість, норма, оцінка, естетичний смак, ідеал тощо. Найважливішими джерелами естетичного виховання називалися природа, події суспільного життя, література, мистецтво, "безпосередній вплив учителя" (С.Русова), найважливішими ланками — сім'я, дитячий садок, школа тощо.
Головні завдання в галузі трудового виховання розробники концепції української національної школи 1905—1914 рр. вбачали в тому, щоб виховати в учнів любов до праці і людей праці, ознайомити з основами промислового і сільськогосподарського виробництва, сформувати певні трудові вміння і навички, сприяти усвідомленому вибору виду майбутньої трудової діяльності. Фізичне виховання, на їхню думку, покликане сприяти фізичному розвиткові дитини, формувати інтерес і потребу до занять фізичною культурою і спортом задля зміцнення здоров'я, створювати умови для посилення впливу на розумове, моральне, естетичне і трудове виховання. В цілеспрямованому навчально-виховному процесі всі ці завдання розглядалися у тісному взаємозв'язку, нерозривній взаємообумовленості, узгодженості, взаємодії.
Розділ II. Специфіка використання української календарної обрядовості літнього циклу у педагогічному процесі школи І ступеня.
II. 1. Українознавство в педагогічному процесі сучасної початкової школи.
Початок демократизації в країні знаменував собою період бурхливого національного відродження народів (етносів). Уроки культу особи і застою гальмувався, а нерідко і заборонявся багатогранний процес розвитку національної духовності, культури, освіти. Штучно створювалися численні перешкоди в справі навчання і виховання підростаючих поколінь, що призвело до глибокої кризи в розвитку школи і педагогіки. Виникла гостра потреба в глибокому і всебічному дослідженні причин цієї кризи та накресленні науково обґрунтованих шляхів виходу з неї.
Магістральним шляхом розвитку школи і освіти підтвердженим історією розвитку усіх народів світу вітчизняним багатовіковим розвитком, є цілеспрямоване і систематичне виховання підростаючих поколінь на культурно-історичних традиціях рідного народу з творчим використанням елементів національних систем виховання інших народів.
Українська нація, як і всі нації світової співдружності, має свою самобутню історію, глибоко гуманістичну ідеологію, власну філософію буття, оригінальну національну систему виховання. Світоглядні ідеї національного єднання, міцної дружби, товариської взаємодопомоги і милосердя, звеличення людини проймають усі сфери творчої праці, природно-історичного життя українців: державно-політичну діяльність, право, мораль, економіку, культуру мистецтво, національні традиції і звичаї виховання підростаючих поколінь. Перевірені багатовіковим досвідом надбання народної мудрості становлять ідейно-моральну основу виховання, яке має національні та загальнолюдські аспекти.
(Освіта і виховання є найважливішими компонентами культури, яка й усьому світі розвивається національними шляхами. Виховання — це насамперед "вбирання" в себе кожною особистістю духовності культури рідного народу, його національного духу, буття. Відтворюючи себе з покоління в покоління (фізично і духовно) і турбуючись про свою вічність буття в дружнім колі народів світу, кожна нація (етнос) піклується про виховання дітей, щоб вони продовжували у віках культурно-історичні традиції батьків, дідів і прадідів. Наука доводить, що справжнє виховання є глибоко національним за сутністю, змістом, характером та історичним покликанням. Адже нація — це насамперед система різноманітних природних (біологічних, зокрема анатомічних, фізіологічних), психічних, історично обумовлених ознак "тіла, душі й розуму" (К. Д. Ушинський), тобто психології, характеру, інтелекту певної культурно-історичної спільності людей. Закономірно, що різні ознаки, якості людей в залежності від національної приналежності потрібно виховувати не однаковими, уніфікованими для багатьох народів, націй, а навпаки, різним змістом, засобами, методами виховної роботи, які виробилися в кожній нації протягом віків і які є складовою та невід'ємною часткою її самобутньої матеріальної і духовної культури.
Видатні філософи, етнографи, психологи і педагоги світу здавна визнавали, що виховання має яскраво виражений національний характер. Як немає людини взагалі (абстрактної, безликої, без конкретної національної приналежності, а є людина-українець, росіянин, молдаванин...), так немає і виховання взагалі, а є, як зазначив ще К. Д. Ушинський, російське виховання, англійське виховання, німецьке виховання тощо. Він твердив: "Ставши одним із елементів державного і народного життя, громадське виховання пішло в кожного народу своїм особливим шляхом, і тепер кожен європейський народ має свою окрему характеристичну систему виховання. Будучи українцем, К. Д. Ушинський пишався своєю національною приналежністю, написав фундаментальну працю з українського народознавства, яка ще не надрукована ні російською, ні українською мовами. Він палко відстоював природне право кожного народу мати національну школу, національну систему виховання. [49; 244]
Важливі положення про національне виховання містять праці П.П. Блонського. Він зазначав, що російська школа "повинна виховувати маленьких росіян". П. П. Блонський підкреслював: "Поскільки слово "нація" має значення "народ" ми могли б назвати таке виховання глибоко національним". Відомий український педагог С. Русова стверджувала: "Національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли його творчі сили не будуть покалічені, а, навпаки, дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдського поступу: воно через пошану до свого народу виховує в дітях пошану до інших народів...".
В. О. Сухомлинський обґрунтовував теорію національного самовизначення учнів у процесі навчання і виховання. Глибоко досліджуючи і розвиваючи українську національну педагогічну спадщину, В. О. Сухомлинський досяг вершин світової педагогіки, ставши, на думку багатьох учених, одним із найбільших педагогів XX століття.
На кожному етапі свого розвитку українське національне виховання інтегровано збирало в себе кращі здобутки світової культури, які акумулювалися у народних традиціях і звичаях, що стверджують добро, любов, красу, справедливість й усіх сферах життя, зокрема в справі плекання молодого покоління.
Результати світовідчуття і світорозуміння, світоглядні висновки і узагальнення українців надзвичайно цінні тим, що вони сформувалися на основі своєрідного національного буття, яке внесло в світову цивілізацію багато самобутнього, неповторного. Це яскраво позначилося і на системі виховання підростаючих поколінь українців. На цій основі сформувалися самобутня українська система виховання, її серцевина - національний тип народного ідеалу людини Справжнє виховання не може існувати в якомусь "чистому" вигляді, бути нейтральним по підношенню до нації, єдиним для всіх людей планети. Виховання у всі віки було і буде глибоко національним за сутністю, змістом, характером і засобами його реалізації. Тому пріоритетним напрямом розвитку сучасної педагогічної теорії і практики має стати утвердження національної системи виховання як провідного, системоутворюючого фактору культурно-національного відродження.
Правильно організоване національне виховання формує повноцінну цілісну особистість, суверенну індивідуальність, яка щиро цінує свою громадянську, національну і особистісну гідність, совість і честь. "Завдяки національному вихованню у дітей найповніше враховуються природні задатки, формуються національний склад мислення, психіки, національний характер і свідогляд. Отже, йдеться про необхідність систематичного і цілеспрямованого виховання національного типу особистості, формування в неї національної свідомості і самосвідомості, чим досягається духовна єдність поколінь, наступність національної культури і безсмертя нації.
Національне виховання — це виховання дітей на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах багатовіковій виховній мудрості, духовності. Національне виховання є конкретно-історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання. Таке виховання забезпечує етнізацію дітей, як необхідний і невід’ємний склад їх соціалізації.
Національне виховання духовно відтворює в дітях рідний народ, увічнює в підростаючих поколіннях як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське, спільне для всіх націй світу. Українське виховання формує з дітей типових носіїв національної культури, творців історичного шляху рідного народу, вірних продовжувачів справ, заповітів батьків і дідів.
Постійно розвиваючись, національне виховання поглиблюється, збагачується новим змістом, формами і методами впливу на підростаючі покоління. Однак не все те, що виникає в процесі розвитку національного виховання, входить до його системи. Національна система виховання включає в себе ті компоненти, які відповідають культурно-історичним здобуткам нації, її перспективам розвитку, матеріальним і духовним цінностям і характеризуються єдністю, цілісністю, взаємозалежністю і взаємозв'язком всіх своїх складових. Провідні ідеї буття українського народу проймають всю національну систему виховання, інтегрують її компоненти в культурно-історичне ціле, цілісну систему.
Національна система виховання—це історично обумовлена і створена самим народом система родинних цінностей, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, навчально-виховних осередків, закладів та інших форм соціальної практики, спрямованої на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, виховання їх у дусі природно-історичного розвитку матеріальної 1 духовної культури нації. Система виховання грунтується на ідеях національного світогляду, філософії, ідеології, а не на ідеях якогось вчення чи якоїсь партії, громадсько-політичної організації. Національна система виховання грунтується на засадах родинного виховання, народної педагогіки, наукової педагогічної думки, що увібрали в себе надбання національної виховної мудрості, досягнення світової культури. Вона охоплює ідейне багатство народу, його морально-естетичні цінності, трансформовані в засобах народної педагогіки, народознавства, принципах, формах і методах організації виховного впливу на молодь (теоретичний аспект), а також постійну і систематичну виховну діяльність сім'ї, державних і громадських навчально-виховних закладів, осередків (практичний аспект).
Кожне нове покоління включається у вже існуючу національну систему виховання, яка відображає історичні, географічні, економічні, етнографічні і психологічні особливості даного народу та адекватна його світосприйманню і свігорозумінню, самобутньому культурно-історичному шляху розвитку. Концептуальне осмислення цілей і завдань, змісту освіти 1 характеру, національної школи і виховання переконує в тому, що сутність національної системи виховання розкривається в основних наукових поняттях: національне виховання, національна система освіти, етнопедагогіка, національна наукова педагогіка, національна свідомість і самосвідомість, національний світогляд, національна філософія, національна ідеологія, народознавство, національні педагогічні кадри та ін.
Національне виховання ґрунтується на таких фундаментальних принципах, як природовідповідність, народність, культуровідповідність, етнізація виховання, гуманізм, демократизм, зв'язок виховання з життям, трудовою діяльністю народу, поєднання педагогічного керівництва з самодіяльністю учнів, реалізація народознавчого, людинознавчого і особистісного підходів у процесі навчання і виховання та ін.
Нині, в період бурхливого національного відродження, школа, педагогічні колективи покликані творчо осмислити уроки минулого, суть сучасних суспільних процесів і на цій основі підготувати міцний фундамент для відродження і утвердження української та інших національних систем виховання народів (етносів), які живуть на території України.
Народознавство в одному з варіантів навчального плану шкільної освіти виділене як окремий предмет. Розробка такого курсу допомагає цілісно і системно подати зміст народознавства як галузі знань про культуру та побут народів світу, їхню схожість і відмінність; забезпечує наступність і перспективність між початковою і наступними ланками освіти.
Мета цього курсу — ознайомити дітей з багатствами господарсько-культурної спадщини українського народу, народними традиціями і на цій основі формувати в них етнічну самосвідомість, кращі якості національного характеру, прагнення до відродження національної культури..
У народознавстві виділяються такі компоненти змісту:
1. Етнічна історія українців (виникнення і формування народу, нації) та етнічні ознаки (мова, територія, елементи традиційно-побутової культури).
2. Позитивні народні традиції, звичаї, культурні цінності, народне мистецтво.
3. Розвиток національних традицій у сучасній культурно-побутовій сфері.
4. Етнічні процеси взаємодії, взаємовпливу в традиційно-побутовій сфері українців та інших народів, що живуть на території України або межують з її кордонами.
Кожний елемент традиційно-побутової культури, що складає основу народознавчого змісту (традиційні види господарства, домашні промисли і ремесла, народне житло, одяг, кулінарія, транспорт, громадський і сімейний побут, світоглядні уявлення і вірування, народні знання, фольклор, народне мистецтво), вимагає висвітлення рис, притаманних саме українському народу. Для цього слід вдаватися до порівняльних характеристик, наводити відомості про елементи культури народів, що жили в різних історико-етнографічних регіонах України. Водночас намагатися показати національну цілісність культури нашого народу, його культурно-історичну єдність з народами світу, значення здобутків української народної культури.
Реалізуючи виділений зміст на рівні конкретного навчального матеріалу, необхідно показати зв'язки між історією своєї місцевості та історією України, взаємодію минулого, сучасного і майбутнього. Важливо в інтерпретації фактів забезпечити особистісне ставлення дитини до глибокої давнини, відобразити досвід минулого в потребах, інтересах, цінностях сьогоднішнього дня, в мотиваційній сфері життєдіяльності учня. Це сприятиме розумінню дитиною сучасних етнічних процесів, виходу у широкий багатонаціональний і полі культури й й світ.
Актуалізація одержуваних знань досягається за рахунок систематизації навчального матеріалу навколо життєво важливих для дитини знань, які зумовлять накопичення і розвиток його соціального досвіду.
У програмах виділяються такі теми:
1. "Твоя світлиця — рідний дім",
2. "Рід, родина, рідня",
3. "Де ти з'явився на світ",
4. "Твій рідний край",
5. "Твоя країна — Україна".
З метою підготовки учнів до вивчення систематичного курсу народознавства в середній ланці школи тематична організація змісту адаптована до перспективних потреб.
У програмах важливе місце відводиться створенню передумов для розвитку в дітей активного ставлення до історичного пізнання, включенню їх у різноманітну практичну діяльність, пов'язану з пошуком і переробкою інформації.
У школах доцільно створювати етнографічні музеї — світлиці, української хати, народного одягу, ремесел і промислів, писанок, вишивок, народної казки тощо; організовувати етнографічні і фольклорні розвідки, практикувати проведення календарних і родинних обрядів, свят за участю представників старших поколінь.
Обсяг програм дає змогу використовувати їх і в групі продовженого дня, а також у процесі вивчення інших предметів навчального плану.
II. 2. Календарна обрядовість українців - важливий змістовний фактор національного виховання учнів молодшого шкільного віку.
Традиційними видами господарської діяльності українського народу з давніх-давен були скотарство, рибальство, мисливство, бджільництво. Однак найголовнішим завжди залишалося землеробство. Українці — нація зі стародавньою високорозвиненою землеробською культурою. Населення займалося тут мотичним землеробством ще в епоху неоліту — VI—IV тисячоліття до н. е. Сприятливі кліматичні умови: помірно холодна зима, літо з достатньою кількістю як теплих сонячних днів, так і дощів; родючі ґрунти — переважно чорноземи — з великою місткістю поживних речовин; давні землеробські традиції, культурно-господарські контакти з сусідніми народами — все це зумовило досягнення українців у розвитку традиційної агротехніки, значну варіативність їхніх землеробських знарядь.
Землеробство поділяється на три основні галузі: хліборобство, городництво та садівництво. За циклічністю землеробських робіт протягом року розрізняються обробіток грунту та посів; догляд за рослинами; збирання врожаю та його переробка. За змістом і засобами діяльності у землеробстві виділяються дві основні складові: землеробська техніка (знаряддя праці), котра, як елемент продуктивних сил, є найбільш рухливою й чутливою щодо змін; агротехнічні знання — народний досвід, традиції й навички вирощування тих чи інших рослин. Важливим елементом агротехнічних знань, як і землеробської культури в цілому, є системи землеробства.
В Україні було відомо кілька систем землеробства. Найбільш давньою, яка до початку XX ст. траплялася лише подекуди в Карпатах і на Поліссі, була вирубно-вогнева система. На обраній під посів у лісі ділянці (підсіці) восени або взимку рубали ліс і кущі, залишаючи їх на місці. Навесні їх палили і після цього без оранки сіяли просо або льон.
У наступні роки на підсіці висівали жито або інші зернові культури. Через три-чотири роки урожайність такого лану різко знижувалась і його залишали незасіяним — «відпочивати», «лежати». Вирубно-вогнева система характеризувалася вкрай низькою продуктивністю праці.
Призначення народних літніх урочистостей, фольклорно-календарної обрядовості — уславлення, поетизація розквіту і краси природи, збирання врожаю, турбота про його збереження, побажання і оспівування добробуту людини, її вільної праці.
Велике виховне значення мають звичаї та обряди, пов'язані з "зеленим святом" (інші назви — клечальна неділя, трійця), а також із святом Івана Купала. Скільки життєвостверджуючих і високопоетичних пісень, легенд, переказів оживають у народній пам'яті в дні підготовки і відзначення цих свят! Скільки дотепності і кмітливості, винахідливості, одним словом, творчості проявляється в процесі виконання обрядів на честь цих свят!
На "зелене свято" заквітчують свою домівку (хату, кімнату) квітами, підлогу встеляють рутою — м'ятою, духмяним чебрецем, іншим зелом. Клечальна неділя — це вшанування царств рослин, "зеленого дому", в якому живе людина. Завдяки цьому святу учні глибше усвідомлюють і відчувають свою єдність із природою, красою рідного краю.
Необхідно залучати дітей до вирощування рослин, які застосову- ються у процесі святкування цієї дати, щоб не збіднювати флору рідної місцевості. Активна участь учнів у святі виховує в них бережливе ставлення до природи, її краси. На власному досвіді вони глибше відчувають, що затишок, зручність, краса і гармонійність життя залежать від того, якою мірою зберігається природа — наш "зелений дім".
Високої естетики і моралі, глибокого ліризму і життєвого оптимізму сповнене свято Івана Купала. Готуючись до нього, учні дізнаються, що наші далекі предки відзначали це свято в день літнього сонцестояння, коли природа у своєму розвитку сягала апогею.
Це свято чарівної краси, добра, невичерпної фантазії, дотепів, жартів, легенд, пошуку щастя, віри в майбутнє, через яке червоною ниткою проходить народна пісня, що торкається потаємних схованок серця, душ всіх учасників.
Співаючи, дівчата збирають квіти і плетуть вінки (з нагідок, ромашок, сокирок, м'яти та ін). У цей час хлопці приносять велику і красиву гілку верби, встановлюють її. Дівчата прикрашають гілку квітами, різнокольоровими стрічками, цукерками. Усі танцюють навколо Купала, водять, хороводи, співають. Хлопці готують хмиз, дрова, розпалюють багаття. Лунають жарти, сміх. Міцно взявшись за руки, з жартами і примовками, хлопці та дівчата парами стрибають через купальське вогнище. Під час стрибка руки не можна розмикати: за народним повір'ям у такому разі дівчина восени не вийде заміж, а .хлопець не жениться.
Потім з піснями дівчата ідуть до річки. Кожна з них запалює свічку, закріплює її на своєму віночку. Настає один із найбільш утаємничених і "доленосних" моментів: кожна дівчина обережно, з внутрішнім тремтінням опускає свій віночок на воду і, затамувавши подих, стежить, що буде далі. З цією миттю пов'язано багато народних повір'їв. Так, якщо хлопець, який любить дівчину, попливе і серед інших зуміє вибрати вінок саме своєї обраниці, він може надіятися, що вона вийде за нього заміж. Якщо ж свічка погасне чи вінок попаде в вир і потоне, дівчина впадає в зажуру: адже це погана прикмета...
Цього дня, увечері і вночі розповідають один одному і .в гурті різні прикмети, повір'я, перекази, легенди, бувальщини, пригоди, так чи інакше пов'язані з святом Івана Купала. Учні дізнаються, що в минулому дівчата і жінки збирали в ніч на Купала цілющі трави, а найбільш заповзятливі і відважні, не боячись ніяких страхів, темної ночі йшли в ліс шукати опоетизований народом цвіт папороті. За повір'ям папороть цвіте лише в ніч на Івана Купала, і хто знайде цей чарівний цвіт, той буде щасливий в коханні, у житті.
У процесі підготовки і проведення цього свята учні глибше пізнають духовність попередніх поколінь, дізнаються про їхні надії і сподівання, побут і дозвілля, глибше розуміють творчі основи народного життя. Учні переконуються в тому, що наші предки любили красиве в житті, множили добро, утверджували високу мораль.
Одними з найважливіших віх народного календаря є трудові свята, пов'язані з жнивами. Жнива — найвідповідальніший період у житті рідного народу, який здавна в усьому світі називають Народ-Хлібороб.
Найефективнішим з виховної точки зору в цьому світі є активна участь дітей разом із батьками, вчителями. Іншими краянами в жнивах, в тому числі в зажинках і обжинках. Свята зажинок і обжинок естетично обрамляють жнива як найвідповідальнішу подію народного календаря.
Батьки і вчителі мають сприяти, тому, щоб учні брали активну практичну участь у зажинках і обжинках. Крім цього, на уроках і позакласній роботі школи має широко реалізовуватися програма зажинкових і обжинкових пісень, хороводів та інших компонентів цих традиційних обрядів.
Практична участь учнів у жнивах, зажинках і обжинках, у від повідних звичаях і обрядах залишає глибокий слід v душі вихованців.
За народним календарем закінчення літа знаменує день Маковея, "Першого Спаса", (14 серпня). У цей день можна було востаннє робити хліборобські толоки. За народними спостереженнями, починається відліт у вирій ранніх птахів. У храмах освячують воду, квіти, голівки маку. 19 серпня починається другий, або "Великий Спас". Це одне з найбільших народних землеробських свят. Зібрані овочі, фрукти, ягоди, гриби, мед тощо несуть освячувати до храмів. Це і день, поминання померлих родичів.
У таких звичаях кінця літа -- гідність господаря землі, гордість за високі врожаї. Народ освячує, поетизує нелегку хліборобську працю і, як дорогоцінну естафету, передає свою працелюбність, хазяйновитість, творчу підприємливість у спадок підростаючим поколінням. Участь учнів, у таких традиціях, звичаях формує в них пошану до важкої хліборобської праці, вчить розуміти її високу красу.
Народний календар виконує життєво важливу функцію прогностика погоди, інших явищ, природи, видів трудової діяльності людини, поведінки. Календар втілює в собі відомості про походження українських, в тому числі регіональних назв місяців, а також пов'язані з ними крилаті вирази, жанри фольклору.
Кожна людина-трудівник, яка не відірвалася від рідного народу постійно використовує прогностичні функції народного календаря, щоб краще організувати своє життя, господарську діяльність, побут і дозвілля. Тим більше це стосується молоді, у, якої обмаль життєвого досвіду. Тому пізнання народного календаря як прогностика вкрай необхідне для учнів. Вивчаючи прогностичні функції народного календаря, учні вчаться творчому мисленню: вони аналізують, зіставляв географічні, біологічні, метеорологічні і астрономічні фактори, відшукують між ними взаємозв'язки і взаємозалежності, роблять узагальнення, доходять самостійних висновків, які збігаються з народними спостереженнями, прикметами.
У житті часто бувають нестандартні, а то й екстремальні ситуації (в лісі, на воді, вночі тощо), тому глибоке пізнання учнями народного прогнозування, методів і прийомів орієнтації в будь-яких драматичних обставинах сприяє зміцненню здоров'я, попередженню трагічних випадків.
Продовжуючи традиції народного передбачення, учні переконуються в тому, що люди праці проводили постійні спостереження за сонцем, місяцем, небом, хмарами, вітром, рослинами і тваринами, відкриваючи певні закономірності і фіксували їх у прислів'ях, приказках, прикметах. Народ помічав за народним календарем закінчення літа знаменує день Маковея, "Першого Спаса", (14 серпня). У цей день можна було востаннє робити хліборобські толоки. За народними спостереженнями, починається відліт у вирій ранніх птахів. У храмах освячують воду, квіти, голівки маку. 19 серпня починається другий, або "Великий Спас". Це одне з найбільших народних землеробських свят. Зібрані овочі, фрукти, ягоди, гриби, мед тощо несуть освячувати до храмів. Це і день, поминання померлих родичів.
У таких звичаях кінця літа -- гідність господаря землі, гордість за високі врожаї. Народ освячує, поетизує нелегку хліборобську працю і, як дорогоцінну естафету, передає свою працелюбність, хазяйновитість, творчу підприємливість у спадок підростаючим поколінням. Участь учнів, у таких традиціях, звичаях формує в них пошану до важкої хліборобської праці, вчить розуміти її високу красу.
Народний календар виконує життєво важливу функцію прогностика погоди, інших явищ, природи, видів трудової діяльності людини, поведінки. Календар втілює в собі відомості про походження українських, в тому числі регіональних назв місяців, а також пов'язані з ними крилаті вирази, жанри фольклору.
Кожна людина-трудівник, яка не відірвалася від рідного народу постійно використовує прогностичні функції народного календаря, щоб краще організувати своє життя, господарську діяльність, побут і дозвілля. Тим більше це стосується молоді, у, якої обмаль життєвого досвіду. Тому пізнання народного календаря як прогностика вкрай необхідне для учнів. Вивчаючи прогностичні функції народного календаря, учні вчаться творчому мисленню: вони аналізують, зіставляв географічні, біологічні, метеорологічні і астрономічні фактори, відшукують між ними взаємозв'язки і взаємозалежності, роблять узагальнення, доходять самостійних висновків, які збігаються з народними спостереженнями, прикметами.
У житті часто бувають нестандартні, а то й екстремальні ситуації (в лісі, на воді, вночі тощо), тому глибоке пізнання учнями народного прогнозування, методів і прийомів орієнтації в
