ВИХОВАННЯ ОБДАРОВАНОЇ ДИТИНИ
Вступ.
Джерела здібностей і даровання дітей на кінчиках їхніх пальців. Від пальців … йдуть найтонші струмочки, які надувають джерело творчої думки. Чим більше впевненості і винахідливості в дитячій руці, тим тонша взаємодія із знаряддям праці, чим складніші рухи, тим глибше входить взаємодія руки з природою… в духовне життя дитини. Іншими словами: чим більше майстерності в дитячій руці, тим розумніша дитина.
В.О. Сухомлинський
Виховання творчої особистості, одне з найважливіших питань і завдань, які покликані розв’язувати усі ланки народної педагогіки і освіти.
Широкі можливості для проникнення школярів у творчий процес дає народне декоративно-ужиткове мистецтво. Сьогодні важко знайти людину, як б не милувалась чарівною красою нашого декоративного розпису та орнаментів. Мистецтво українського народу має визначення одного з найбагатших і найкращих в світі. Серед усіх видів народного декоративно-ужиткового мистецтва чільне місце займає писанкарство. Поруч із вишивкою та ткацтвом, гончарством, різьбою воно є невичерпним джерелом все нових шедеврів декоративного мистецтва.
Основне завдання вчителя полягає в тому, щоб доступно і зрозуміло повести дітей у чарівний світ писанки. Вчитель повинен збагачувати дитячий світогляд навчити бачити в лініях крапках, кругах і кривульках зовсім інше життя, сповнене неповторністю і красою.
Виховання обдарованої дитини.
Проблема виховання обдарованої дитини існує стільки скільки існує сама педагогіка.
Тему виховання обдарованої дитини розробляли всі педагоги і психологи різних часів. Попри солідні теоретичні і практичні наробки, у цьому напрямку вже існують численні прогалини, викликані складністю предмета дослідження.
Природні нахили яскраво виявляються в іграх дітей, відомо, що Т.Шевченко змалку любив ліпити з глини, малювати, пізніше – списувати вірші у саморобні, оздоблені візерунками книжечки. Можна замітити, що коли звичайній дитині запропонувати під час гри якусь іншу гру, то вона легко згодиться і забуде через декілька хвилин попередню гру. Обдарована ж дитина завжди впевнена, що робить важливу справу, схильна займатись нею регулярно, не дозволяє псувати наслідки своєї праці. В талановитої дитини відразу помітні тонка спостережливість, зосередженість, посидючість, вміння наполегливо переслідувати поставлену мету, самостійність, незалежність у діяльності. Обдаровані діти, як правило мимоволі привертають до себе увагу.
Важливим принципом виховання слід визначити також утилітаризм – озброєння дитини знаннями і вміннями, які становитимуть реальну користь у житті і допоможуть вихованцеві посісти достойне місце в суспільстві.
Хист реалізується лише за умови вміння індивіда трудитись. Слід зауважити, що якості обдарованості неможливо сформувати тільки шляхом зовнішнього впливу, тому виховання потрібно будувати так, щоб спонукати дитину до самовиховання.
Відповідно, мистецтво виховання – мистецтво пробудження у вихованця його власних сил.
Необхідно дитині давати не тільки свободу самодіяльності, а й можливість у певних межах обговорювати з дорослими своїми намірами.
Ознайомлення з різноманітною діяльністю, глибокі й помірно численні враження допомагають інтенсивному розвиткові природних завдатків людини. Потрібні для творчості фарби, звуки, руки обдаровані діти знаходять у спілкуванні із природою. Природа ж пробуджує мислення, уяву фантазію. Проте творча думка, творча уява розвивається також під впливом літератури.
Відомо, що видатні вчені були змалку схильні до читання наукових книжок. А майбутні поети – 9 літня А. Ахматова, М. Цвєтаєва, Л. Українка зачитувались серйозними (“дорослими”) творами.
Сучасні дослідження, проведені відомим психологом А. Барком, містять цікавий матеріал для доповнення рекомендацій батькам і педагогам з питань виховання обдарованої дитини, проте і не вказувати надмірних захоплень ї обдарованістю. Не можна перетворювати життя людини в інструмент захоплення батьківських амбіцій. слід створити всі умови для розвитку таланту, але не насаджувати дитині своїх захоплень, не культивувати необхідності будь-що досягти неперевершених результатів, не перевантажувати, не змушувати постійно займатись улюбленою справою. Все це може відбитись улюбленим предметом, може стати причиною неврозу, психічного захворювання або ж розвинути в дитини пихатість і притензійність.
Потрібно тактовно, делікатно розвивати в дитини інтерес, навчати терпіння і заохочувати працювати старанно, завершувати почате. Намагатись зменшити надмірну вразливість обдарованої дитини, вчити достойно програвати і не сприймати невдачу, як трагедію; володіти емоціями, робити все, щоб дитина не занижувала своєї самооцінки і водночас не виставляла напоказ свою обдарованість.
Обдарована дитина, як правило, сама заявляє про себе, ускладнюючи життя самовпевнених консервативних дорослих. В ідеалі ж, констатує теоретична педагогіка, кожна розумово повноцінна дитина по-своєму талановита, і вихователь повинен проникнути в внутрішній світ кожного вихованця. Недоцільно підганяти всіх дітей під одну мірку. Це призводить до духовного рабства. На думку Г. Песталоцці, навіть однакова любов до дітей не має заступати індивідуальностей.
Тому система орієнтована на виховання обдарованої дитини позитивно вплине на пробудження і розвиток природних задатків кожної дитини.
Розвиток педагогічної техніки вчителя:
актуальність та значущість.
Вчительська професія – одна з не багатьох, які можна назвати вічними. Ніхто і ніщо не може замінити вчителя – творчу особистість зі своїм неповторним учительським іміджем.
Найсучасніша техніка комп’ютери чи система “Інтернет” – лише добрі його помічники. З плином часу змінюється і статус учителя, його функціональні обов’язки та права і власне, навіть учительський образ. Незмінною ж залишається потреба в учителеві, бо без нього малоймовірним уявляється шлях до прогресу, нормального людського життя.
Нині в період національного відродження України, вчителю відводиться особлива роль і місце, що підкреслюється в основних нормативних та законодавчих документах про освіту. Вимоги до нього досить високі, що цілком закономірно. З огляду на це кожен учитель має бути не тільки прекрасним фахівцем, а й володіти високим мистецтвом навчати й виховувати. Досягнення висот педагогічної майстерності потребує максимальних особистих зусиль, енергії, природних нахилів і здібностей, великої працездатності і чи не найголовніше – безмежного бажання стати педагогом – майстром.
На цьому неодноразово акцентував увагу відомий педагог А.С. Макаренко. Він зауважував, що сам був звичайним, рядовим учителем, а майстром став завдяки гігантській праці над собою. Отож, щоб володіти в повному обсязі педагогічної майстерністю, щоб осягнути всі її грані необхідно постійно навчатися. Одна з них педагогічна техніка. яка по суті, і є той тонкий інструмент впливу на суб’єктів виховання, тобто учасників навчально-виховного процесу. Варто зазначити, що слово ВПЛИВ, за словником із психології, означає процес і результат зміни індивідом поведінки іншої людини, її установок, намірів, уявлень, під час взаємодії з ним.
Взаємодія вчителя і учня перш за все залежить від вчителя, його вправності, ступеня розвитку педагогічної майстерності, що виявляється у здатності управляти своїм психофізичним станом, розвитком особистості учня, створювати свою зовнішність відповідно до вчительської професії.
Перш за все вчитель повинен вміти активізувати клас адже не у всіх дітей є талант до науки та до декоративно-ужиткового мистецтва. Вчитель повинен знати, що виховувати дітей мистецтвом яке ще розвивалось в ті давні часи дуже важко. Йому слід би розповісти легенди, провести різні ігри, якими бавились ще наші прадіди. Слід зауважити, що перш ніж вчитель почне виховувати дитину, він повинен сам відчувати тонкість внутрішнього світу, благородство морально-емоційних відношень.
Слово вчителя – нічим не замінний інструмент дії на душу тієї людини, яку він вчить. І виховання вчителя дітей, потрібно знаходити раціональний підхід до кожного учня. Тому, що буває так, що в дитини бувають свої – малі і великі – тривоги, обіди, нещастя. Вчитель який володіє високою емоційною культурою, повинен зразу розібрати, що в дитини щось негаразд. Тому, що це видно перш за все по очах…
Зауваживши, що у дитини не все гаразд вчителеві не слід зразу ж допитуватись. Йому перш за все слід найти спосіб, щоб дитина змогла відкритись вчителеві і розповісти про своє горе.
В повсякденному житті ми можемо робити якісь необдумані поступки; бувають такі моменти що нами керують емоції а не думки. Є таке прислів’я:
“навчання і труд разом ідуть” і третій із важливих елементів виховання це те, щоб краса йшла разом із чоловічністю вчителя.
Відомий педагог Сухомлинський не агітує за естетичне виховання. Він показує, що без естетичного виховання ніякого виховання не може бути. Щоб вчитель міг подіяти на дитину, тобто щоб учень міг прислухатись до слів вчителя. Якщо методи виховання – крики погроза; вчитель “опираючись” на страх (покарання, виклик батьків) може добитись послухання, то таке виховання ускладнюється в великій степені.
Педагогіці відомий термін “рівень вихованості”. Роботи Сухомлинського дозволяють вести ще один близький, але не співпадаючий термін з першим терміном: “рівня вихованості” Всі діти піддаються вихованню в різній степені.
Сухомлинський показує, що педагог може внушати. Якщо дитина відстає, то потрібен шлях щоб розвивати його здібності, а потім вже навчати. Так само є в вихованні: якщо дитина не піддається слову вихователя, то потрібно підвищувати можливість слухати вчителя. Нема ніякого смислу упрікати дитину в тому, що вона не має почуття; потрібно терпеливо, прикладаючи всі доповнюючі зусилля розвивати його почуття і совість.
В теперішніх школах слід звертати увагу на красу, потрібно вчити дітей вміти відчувати красу, розуміти її, цінити, а саме головне – це творити її.
Відчувати, розуміти, цінити і творити. Ось головні критерії виховання дітей мистецтвом, яке переходить з покоління в покоління.
Вміти відчувати мистецтво – одна із самих великих радостей життя.
Мистецтво потрібно знати і розуміти, але цього мало. Мистецтво повинно приносити це й радість, і перша, сама трудніша задача вчителя – викликати у дітей відчуття насолоди, потрібність, любуватись природою і витворами мистецтва. Адже справжнє виховання – це виховання культури, духовних бажань. Виховати у дитини духовну потребу трудитись, потребу насолоджуватись мистецтвом, а з цієї дитини вийде прекрасний чоловік. Виховання дає духовні потреби, навчання дає можливість задовольнити їх.
Любування, насолодження прекрасним, звичайно переростає жити по законах краси – творити прекрасне, насолоджуватись прекрасним, яке ви зробили своїми руками. В приклад можна взяти вихованців Сухомлинського, адже вони не просто саджали дерева, працювали в саду. Сухомлинський старався, вони розуміли цю роботу не тільки як труд, а ще як труд для людей. “Потрібно не просто посадити квіти, а зробити з нього куточок краси, щоб всі могли милуватися”.
“Дитину віком 7-11 років, яка насолоджується красою природи дуже легко задіяти до активної праці… Діти люблять труд, в процесі якого виходить щось красиве, незвичайне”, - пише Сухомлинський. Естетичне виховання переростає в естетичну діяльність. Труд, люди і красота з’єднуються в єдине ціле, і це ціле дає дітям багато радості, тому, що це красиво, тому що їхня робота принесла комусь радість.
Так труд, відтворення краси, добра входять в духовний світ дитини: тільки разом – труд, розум, доброта, красота. Окремо їм в душу дитини не проникнути.
Але коли в поступках дитини з’єднуються труд, розум, бажання зробити добро і красоту, то діти починають цінити й труд і добро як щось красиве. Сухомлинський підводив до самого важливого: до розуміння красоти людини, людського життя, людських вчинків. Через красиве – до людського.
Пам’ятайте, що радість успіху – це могутня емоційна сила, від якої залежить бажання дитини бути хорошою. Турбуйтесь про те, щоб ця внутрішня сила дитини ніколи не вичерпувалася. Якщо її немає, не допоможуть ніякі педагогічні хитрощі”
(В. Сухомлинський)
Вже звичною стала думка проте, що кожна дитина – художник. Дійсно, маленька людина від найпершого свого слова поринає у процес творчості і ніби таким чином конструює своє уявлення про неосяжний і загадкових світ. Більше того, дитина просто не може не творити, адже це її органіка, самовираження, шлях до гармонії з довкіллям одночасно виникає питання: чи має бути дитяча творчість спонтанною задля найповнішого самовияву.
В основу творчості педагог має покласти високі духовні почуття. Творчість заради творчості є безплідною і нагадує примхливий візерунок на тлі порожнечі.
Творчість заради любові – ось шлях до особистісного самовдосконалення дітей, адже вчимо їх творити “не для того, щоб стати художниками, а для того, щоб ніхто не був рабом” (Дж. Родарі). Любов і творчість повсякчас сплітаються в один вінок.
Проблема етики спілкування
вчителя з учнями.
Одна з найважливіших гуманістичних ідей педагогічної спадщини В. Сухомлинського – визначення безумовної цінності людської особистості її індивідуальності неповторності внутрішнього світу. Як справедливо зауважує педагог, не можна пізнати дитину, не люблячи, не поважаючи її гідності. Тільки та школа має майбутнє, яка поважає в дитині людину Не випадково в багатьох працях видатний педагог знову і знову повертався до розгляду завжди актуального питання педагогічної етики, етики спілкування вчителя з учнями.
Особлива чутливість духовного світу вихованців потребує на думка В. Сухомлинського, високої педагогічної культури педагога, великої тонкості засобів виховного впливу. Василь Олександрович вважав чуйність важливим компонентом педагогічної й загальнолюдської культури і, навпаки “емоційна товстошкірість” педагога може призвести до негативних наслідків у взаєминах з дітьми. Розмірковуючи над складним питанням про те, що ж означає хороший учитель, В. Сухомлинський писав “Це на сам перед людина яка любить дітей, знаходить радість у спілкуванні з ними, вірить у те, що кожна дитина може стати доброю людиною, вміє дружити з дітьми, бере близько до серця дитячі радощі і прикрість знає душу дитини, ніколи не забуває, що сам був дитиною”.
Доброта педагога – почуття великої відповідальності за сьогодення і майбутнє дитини. Гуманізм В. Сухомлинський визначав як справедливість, як поєднання поваги з відповідальністю. Справжня доброта не принижує гідності, а стверджує прагнення бути добрим.
Суть виховання – вміння викликати в дитини оцінку своїх вчинків, в яких відображається ставлення до інших, до себе. В.О. Сухомлинський вважав, що саме у перші роки навчання дитини в школі треба вчити дітей співпереживати, виробляти у них уміння “перестраждати” стражданнями людськими. Важливо, щоб співпереживання втілювали у життя на думку В. Сухомлинського, головне завдання вчителя – створити в класі атмосферу доброти і відвертості, товариськості взаєморозуміння і взаємодопомоги, чуйності, вчинки школяра за власним внутрішнім спонуканням є своєрідним критерієм дитячої чуйності, культури почуттів.
Ідея взаємодії в педагогічному колективі втілилась у роздумах вченого над змістом, формами та засобами організації діяльності вчителя і його взаємин з дітьми. В. Сухомлинський визначав людське спілкування як “надзвичайно широке, багатогранне задоволення потреби людини в людині”. А терміни “взаємовідносини”, “взаємодія”, “стосунки” використовувалися ним як синонім до поняття “спілкування”.
Видатний педагог вважав педагогічно доцільним такі основні вимоги до організації взаємостосунків між учителями та його учнями, як духовність, духовна культура, взаємоповага, доброзичливість, взаємна довіра.
Доброзичливість – одна із складових взаємин учителя з дітьми, азбука педагогічної культури, підкреслював В. Сухомлинський. Це взаємне бажання добра, розумна доброта. Він наголошував, з одного боку, на важливості сприйнятливості дітей до доброзичливості вчителя, з іншого – на необхідності виховувати доброзичливий “стан душі” самого вихованця.
|
