Врахування особливостей підліткового віку в роботі класного керівника (Частина 2)
Проблема етики спілкування вчителя з учнями.
Одна з найважливіших гуманістичних ідей педагогічної спадщини В. Сухомлинського – визнання безумовної цінності людської особистості, її індивідуальності, неповторності внутрішнього світу. Як справедливо зауважує педагог, не можна пізнати дитину, не люблячи, не поважаючи її гідності. Тільки та школа має майбутнє, яка поважає в дитині Людину. Не випадково в багатьох працях видатний педагог знов і знову повертався до розгляду завжди актуального питання педагогічної етики, етики спілкування вчителя з учнями.
Розмірковуючи над складним питанням про те, що ж означає хороший вчитель, В. Сухомлинський писав: “Це насамперед людина, яка любить дітей, знаходить радість у спілкуванні з ними, вірить у те, що кожна дитина може стати доброю людиною, вміє дружити з дітьми, бере близько до серця дитячі радощі і прикрощі, знає душу дитини, ніколи не забуває, що й сам був дитиною” (Сухомлинський В.О. Вибр. твори. У 5 Т. – К., 1977. – Т.4 – с.49). Іншою важливою відмінністю справжнього педагога, на думку видатного вчителя є розуміння і відчуття, що “без знання науки про виховання працювати з дітьми неможливо”.
Василь Олександрович вважав, що виховання – це не викорінення недоліків, а зміцнення в дитині всього найкращого. Виховання здійснюється у взаємостосунках, в основі яких мають бути не влада і підкорення, а тільки повага і любов. Вихователь і вихованець пов’язані між собою: вихованець бажанням стати кращим, а вихователь – бачити вихованця кращим, ніж він є тепер. Створюючи радість для інших, людна відчуває гордість за себе, що і є найважливішим стимулом виховання. Щоб виховати гуманну людину, ставитися до дітей вихователь має гуманно.
Доброта педагога – почуття великої відповідальності за сьогодення і майбутнє дитини. Гуманізм Сухомлинський визначав як справедливість, як поєднання поваги з відповідальністю. Справжня доброта не принижує гідності, а стверджує прагнення бути добрим.
Суть виховання – вміння викликати в дитини оцінку своїх вчинків, в яких відображається ставлення до інших, до себе. На думку в. Сухомлинського, головне завдання вчителя – створити в класі атмосферу доброти й відвертості, товариськості, взаєморозуміння й взаємодопомоги, чуйності.
Ідея взаємодії в педагогічному колективі втілилась у роздумах вченого над змістом, формами та засобами організації діяльності вчителя і його взаємин з дітьми.
Видатний педагог вважав педагогічно доцільним такі основні вимоги до організації взаємостосунків між вчителем та його учнями, як духовність, духовна культура, взаємоповага доброзичливість, взаємна довіра.
Доброзичливість – одна із складових взаємин вчителя з дітьми, азбука педагогічної культури, підкреслював Сухомлинський. Це взаємне бажання добра, розумна доброта. Доброзичливий вчитель ставиться до учня, як до власної дитини, його серце завжди переповнене турботою про дитину. Адже учень – не просто номер у класному журналі, не абстрактний об’єкт виховання, а неповторна особистість.
Взаємоповага, за Сухомлинським, передбачає: об’єктивне ставлення вчителя до наслідків у роботі учня (його досягнень або упущень), урахування прав один стосовно одного, увагу до переконань і прагнень, чутливість, делікатність, об’єктивність під час оцінювання якостей один одного і на цій основі – високу вимогливість.
В. Сухомлинський запропонував вчителям теоретично обґрунтовані, апробовані на практиці методичні рекомендації щодо врахування індивідуальних і вікових особливостей школярів під час встановлення з ними емоційно-інтелектуальних взаємин, нетрадиційних взаємин через урок-мислення, урок-гру.
Повсякденне спілкування вчителя з учнем, їхню співпрацю у навчально-виховній роботі він найперше ставив у залежність від ділових якостей вчителя, спрямованості його інтересів, оцінкових орієнтацій, від його емоційного і психічного стану. В багатьох своїх працях В. Сухомлинський розробляв психологічно обґрунтовані вимоги до комунікативних навичок і умінь шкільного вчителя, а саме: вміння оперативно і правильно оцінювати педагогічну ситуацію, проникати у внутрішній світ дітей і орієнтуватися у зовнішніх виявах їхнього психічного стану, ефективно використовувати слово як засіб переконання, вміло керувати своїми емоціями.
Значний інтерес для сучасної педагогіки як у теоретичному, так і в практичному плані викликає розроблена вченим у працях “Засоби виховного впливу вчителя на учнів” та “Етюди про виховання” психологічно обґрунтована класифікація засобів виховного впливу. Ним були виділені дві групи засобів впливу, якими користується педагог: засоби підтримки, захисту та стимулювання внутрішніх духовних сил дитини і засоби підкорення.
І сьогодні, коли головною метою нашого суспільства, яке перебудовується, стає людина, розвиток її творчості, актуальними залишаються слова В. Сухомлинського про те, що виховання без покарань – це не тільки вузькошкільна справа, а й важлива проблема перебудови суспільства особливо таких його сфер, як людська свідомість, поведінка, взаємини.
У своїй праці “Сто порад вчителеві” видатний педагог – гуманіст стверджував: “Учительська професія – це людинознавство, постійне проникнення у складний духовний світ людини, яке ніколи не припиняється. Прекрасна риса – повсякчас відкривати в людині нове…” Ці проникливі слова – справжній заповіт Василя Олександровича майбутнім педагогам на шляху розв’язання актуальних проблем виховання школярів.
Психодіагностичне вивчення учнів.
Оптимальний розвиток особистості кожного школяра потребує стратегічного цілеспрямованого підходу як в педагогічній, так і психодіагностичній діяльності вчителя, спрямованої на вивчення індивідуальних особливостей дітей. Така робота передбачає поєднання діагностики особистості учня і педагогічне керівництво його подальшим психічним розвитком, що й забезпечує реалізацію педагогічної цілі. Психологічна діагностика – один із компонентів підходу до вивчення підлітків, передумова якого – всебічне вивчення і оцінка особливостей розвитку школяра.
Психодіагностичне вивчення учнів позбавляє вчителів від стихійності у навчанні й вихованні, дає змогу правильно керувати процесом навчання і виховання, чітко уявляти його перспективи, вносити корективи у свою роботу.
Психодіагностика, як у початковий, так і в наступні періоди навчання, допомагає вчителеві вирішувати різноманітні методичні завдання:
1. З метою об’єктивної оцінки результатів навчання, визначення впливу та ефективності методів засобів і змісту навчання на психічний розвиток вчитель проводить психологічні зрізи (заміри) і повторює їх через певні періоди з урахуванням вікових особливостей;
2. Виявивши рівень розумового розвитку школяра на початку навчання, вчитель пізніше може фіксувати зміни чи збереження цього початкового рівня наприкінці навчального року;
3. Результати психодіагностики дають змогу вчителю заздалегідь планувати форми, види навчальної роботи і впливати на успішність учнів, забезпечуючи індивідуальний і диференційований підхід.
Тільки конкретні дані про зміну рівня психічного розвитку за певний період дають змогу педагогу зробити висновки, чи було навчання розвиваючим. Регулярна психодіагностика допомагає класному керівнику об’єктивно оцінити свою роботу.
4. Оцінка результатів діагностики психічного розвитку того чи іншого учня має проводитися вчителем шляхом зіставлення результатів попередніх діагностичних оцінок за минулий віковий період;
5. Психодіагностика має виявляти не тільки наявний рівень розвитку учня, розкривати сильні і слабкі сторони його мислительної діяльності, а й враховувати перспективи розвитку, без чого не можлива продуктивна індивідуалізація навчання, корекційна робота з тими, хто цього потребує. Психодіагностика забезпечує вироблення єдиного підходу до навчально-виховної роботи з учнями середніх класів, дає змогу конкретніше планувати весь процес навчання і виховання;
6. Розв’язання системи діагностичних завдань, пов’язаних із дослідженням особистісного і розумового розвитку підлітків, забезпечує правильне прогнозування їхнього подальшого розвитку, визначає тип школи, в якій має навчатися школяр згідно з рівнем свого розвитку.
У педагогічній діяльності вчителя вирізняються три типи шкільної психодіагностики, що мають прямий зв’язок з етапами керування розвитку особистості й етапами роботи вчителя (за Каляшковою З.І., Більбухом Ю.З., Кочетовим О.І.): початкова; оперативна, поточна, коригуюча; довгострокова, узагальнююча, підсумкова.
На допомогу класним керівникам про психологічні особливості підліткового віку.
Цей період – час фізіологічної кризи. Звідси нетерпимість, упертість, непослух. Щось сталося! Не можна залишати дітей самих, хоча й вони хочуть бути незалежними, відкидають авторитети, не вірять досвіду інших, а лише своєму власному. Виникають складні стосунки з батьками, кажуть, що їм нічого не потрібно, а насправді потребують багато.
Вони не стали ще дорослішими, але вже й не діти. До них треба мати велике терпіння, ставитися з делікатністю, бути розважливим, треба заспокоювати їх, не принижувати! Вперті дорослі люди це знак того, що в юнацькому віці у них були проблеми, які вони не змогли розв’язати..
Водночас такі діти вміють аналізувати, оцінювати, аргументувати. У них сидить зло. Тому їм треба допомогти виявити довір’я до себе. Дитина пізнає світ і усвідомлює, що довкола теж багато зла. Тоді вона втрачає віру, певність, починає віддалятися від сім’ї, школи, шукає щось своє.
Юнак у цей час іде в життя, хоче бути самостійним, йому властива раптова зміна поведінки – втікає від молодших і старших і залишається з тим, хто його розуміє. Він часто помиляється і нічого не може пояснити. А дівчинка хоче, щоб на неї звернули увагу. Діти у цей період відчувають себе приниженими, зайвими. Треба мати велике і любляче серце, щоб допомогти їм знайти рівновагу, бо в той час вони різні: одні – сумні, замкнені, перестають вчитися, а інші – навпаки, всюди перші. Такі діти не знають, що з ними діється, тому не можна калічити душу такої дитини, не можна її карати, бо покарання ще більше шкодить. Треба ввійти у довір’я і стати їй приятелем.
Дівчинка дуже хоче бути гарною привабливою, і коли на неї не звертають уваги, це трагедія, а хлопчик, коли його ігнорувати, стає агресивним або дуже замкненим.
Дівчатка швидше проходять цей період і стають ніби на 2 роки старшими від хлопчиків.
Для дітей цього віку важливі ідеали, приятелі, авторитети, але нема витривалості. Тому їм потрібно пропонувати нові речі і коротко. А їхню працю треба визнати, похвалити. Важливо знати динаміку життя, щоб поміж тієї бурі організму вміти врівноважити сили, енергію, щоб допровадити їх до зрілості… Їм весь час потрібно ставити запитання до тем, вчити аналізувати, а до висновку вони мають доходити самі. Доцільно у цей час займатися спортом, щоб вихлюпнути енергію, засвоїти нові правила гри.
Наукові засади створення особистісно орієнтованих
виховних технологій
Останнім часом термін “виховна технологія” став широковживаним як у педагогічній науці, так і виховній практиці. Однак зміст його ще не має чіткої визначеності. То ж не дивно, що виховну технологію подекуди ототожнюють з тим чи іншим вживаним виховним методом, а то й взагалі вважають даниною моді. Звичайно, що практично – перетворювальна сила того чи іншого знання пропорційно залежить від рівня його науковості, зокрема, емпіричного чи теоретичного. Хоч останній і має свої якісні градації.
Це безпосередньо стосується і теорії виховання. Традиційні уявлення про його методи, тобто способи впливу на індивідів з метою їх виховання та розвитку, складалися експериментальною педагогікою.
Йдеться насамперед про психіку досліджуваних, про знання її експериментатором, врахування цих знань у побудові наукових узагальнень, та закономірностей. Логіка розміркування стосовно цієї проблеми дає підстави констатувати, що знання про природу психіки та закономірності її розвитку, які виникли в рамках експериментальної педагогіки, не відзначались науковою досконалістю. Проте й докоряти за такий стан цю педагогічну дисципліну немає підстав. Адже пізнання законів становлення психіки людини не її предмет. Цим має займатися психологічна наука, зокрема, педагогічна психологія. За таких умов психологічні знання були лише побічним продуктом розв’язку експериментальною педагогікою власних завдань; від цього безпосередньо залежала їх якість.
Для педагогіки виховання принциповим методологічним орієнтирам стало психологічне вирішення проблеми про співвідношення розвитку і виховання, оскільки саме від цього залежала своєрідність методичної організації виховного процесу.
Розвиток дитини відбувається в особливій діяльності привласнення суспільно заданих здібностей, такій, що з самого початку розгортається через спілкування дитини з дорослими, і якщо такому спілкуванню, діяльності привласнення у певних історичних умовах надається необхідна спрямованість, то виникає власне виховання як форма розвитку.
Виховання досягає своїх цілей, якщо вміє спрямувати власну діяльність дитини. Важливо, щоб вона, з одного боку, розумілася такою що виникає і формується у процесі виховання, а з іншого – представлялась у контексті самого дитинства. У цьому випадку певне врахування характеру і особливостей власної діяльності дитини виступає не як протиставлення розвитку і вихованню, а як введення у педагогічний процес важливішої умови реалізації його цілей.
У виховному завданні виділяється загальна мета дії вихователя, яка конкретизується стосовно певного етапу її розв’язку, тактика, спрямованість, зміст, спосіб подання та умови здійснення цієї дії, а також характер реагування вихованці. Слід пам’ятати, що керування у сфері виховання – це не сувора детермінація діяльності дитини. Спосіб керування (виховний вплив) лише задає, а не визначає однозначно діяльність вихованця. Тому розв’язання тим завдання, що спрямоване на виховання, психологічно виступає для нього вільний і творчий акт. Суть його розв’язку полягає в забезпеченні переходу від деякого вихідного стану системи особистісних смислів і соціально-моральних цінностей до передбачуваного стану цієї системи, причому цей перехід має бути здійснений за дотримання певних обмежень, які накладаються на часові параметри й організаційні форми процесу виховання і виховних дій.
Одна з особливостей завдання, спрямованого на виховання, полягає в тому, що воно не може бути розв’язане вчителем безвідносно до розв’язання завдання, яке сприяє вихованню. Процес його розв’язання розгортається як спільна діяльність і діяльне спілкування в системі “вчитель – учні”, їх співробітництво і співдружність у реальних і живих контактах. А це й складає те середовище, в якому виникає і розвивається особистість дитини і особистість дорослого як учителя.
Виходячи з розуміння виховання як керування виховною діяльністю, одним із центральних понять є спосіб управління, яке за своїм змістом збігається з поняттям “метод виховання”. У ньому доцільно виділити такі основні етапи:
а) розкриття змісту моральної вимоги;
б) формулювання завдання, яке сприяє вихованню;
в) керування процесом його розв’язання.
Особистісно орієнтовані виховні технології однаковою мірою звернені до вихованця і до вихователя, їх особливостей і схильностей. вихователь має щоразу ніби заново будувати свої стосунки з вихованцем, особистісний момент утворює центр таких технологій. Особистісна позиції вихователя полягає в людяності, неутилітарності ставлення не лише до вихованця, а й до самого себе як особистості.
Отже, ніяка найвитонченіша виховна техніка й інтуїція не врятують, якщо вчитель – людина аморальна, якщо його смислова сфера орієнтована на егоцентричні цінності. Хоч би якою методикою такий вчитель користувався, він сприятиме вихованню людей аморальних. Це необхідно твердо засвоїти, а не чекати від психологів та педагогів якогось алгоритму, системи порад, які самі собою творитимуть диво морального виховання.
Виховний процес, орієнтований на особистість, не може обійтися без звернення дитини на саму себе. Дитину слід навчити осмислювати свої спонуки, прогнозувати наслідки власних вчинків ля самої себе та інших людей, узгоджувати цілі власної поведінки із засобами їх досягнення.
Внутрішній світ людини складається із сукупності психічних процесів (відчуття, уявлення, емоції, потреби, мотиви, здібності, якості). Ці утворення відображаються у свідомості особистості. Аби їх пізнати, необхідно, щоб у суб’єкта сформувалось уявлення про власне “Я”. Але воно не усвідомлюється ним як первинна реальність, а формується у зв’язку з певними стосунками, в які вступає суб’єкт і від яких він залежить. Лише протиставляючи себе іншому, людина усвідомлює себе.
Практично втілюючи особистісно орієнтовані виховні технології, педагог у школі моделює майбутнє суспільство. Досягнення цієї мети безпосередньо пов’язане з його виховною позицією – синтезом професійних та індивідуальних рис особистості вчителя. В умовах демократизації суспільного життя відповідними характеристиками виховної позиції, на думку психолога А. Петровського, мають бути:
- мета: сприяння становленню і розвитку особистості вихованця;
- у спілкуванні з дітьми вчитель дотримується принципу: “Не поруч і не над, а разом”;
- основна лінія поведінки: не притягувати вихованця до деяких заздалегідь відомих стандартів, а координувати свої очікування і вимоги, максимально розгорнути можливості особистісного росту учня, що помічаються під час спілкування;
- способи спілкування: розуміння, визнання і прийняття іншого.
Особистісно орієнтовані виховні технології вбачають у дитині повноцінного партнера, допомагають їй знайти себе.
Поради психолога: ще не дорослі, але вже не діти.
Підлітковий вік – це той поріг, за яким починається самостійне життя. Цей період часто називають “філософським”. Характерна його риса – бурхливий розвиток самосвідомості. Іде процес поглибленого самоаналізу, оцінювання своїх здібностей і якостей, пошук відповіді на найважливіші та найскладніші питання життя.
Дорослі жадібно прагнуть осмислити не тільки світ зовнішній, а й, передусім по-новому й незвичайно починає звучати для них магічне слово “самовдосконалення”. І вони охоче, хоч і не завжди вміло, займаються самопізнанням та самовихованням. У цьому потрібна допомога дорослого. Надійного дорослого, який розуміє і якому хочеться вірити, якому цікаві вони як особистості.
Потрібні й ровесники, ці своєрідні психологічні дзеркала – правильні і спотворюючі, щоб, дивлячись у них, бачити себе.
Людині, щоб почувати себе впевнено, потрібні інші люди. Не випадково надзвичайно важливе місце в самовдосконаленні посідає опанування навичками спілкування. Іспити інколи спричинять стан постійного психофізичного напруження, що негативно впливає на здоров’я, щастя та успіхи учнів.
Ось кілька засобів подолання стресу, тривожності лише за 3 хвилини.
Кожен може навчитися керувати собою, оволодівати мистецтвом самодопомоги та витривалості у стресових ситуаціях.
Перший засіб. Чарівне слово.
Повторення простих тверджень дозволяє подолати емоційне напруження.
Ось наприклад:
- зараз я почуваю себе краще;
- я можу повністю розслабитися, а потім швидко зібратися;
- я можу керувати своїми внутрішніми почуттями;
- я подолаю напругу будь-коли, якщо забажаю;
- життя досить швидкоплинне, щоб витрачати його на хвилювання.
Придумайте свої особисті твердження. Вони повинні бути коротенькими і позитивними. Дуже важливим є повторення. Повторюйте їх щодня по кілька разів. Спробуйте використовувати різні твердження, зупиніться на тих які вам найбільше допомагають.
- Я намагаюсь жити в моральній чистоті й бути добрим до людей.
- Я став краще розуміти себе.
Напишіть цей перелік на аркуші паперу і завжди беріть його з собою. Коли ви почуваєте себе невпевнено, відкрийте аркуш та сконцентруйте увагу на своїх сильних якостях. Ще краще, якщо є можливість розповісти собі це вголос. Це значно посилить вашу впевненість у собі.
Третій засіб.
Приймати самого себе.
Приймати себе – це підтримувати, виявляти турботу та відкрито цінувати ту людину, якою ви є. Треба завжди дарувати любов собі, це обов’язково принесе позитивні наслідки.
Зупиніться на хвилину і подумайте про те, що ви повинні подобатися і собі теж. Скажіть уголос або подумайте: “Я турбуюся про себе, моє щастя дуже важливе для мене. Я хочу підтримати себе і зробити все якнайкраще. Я хочу для себе по-справжньому гарного життя. Я завжди можу собі допомогти.”
Почуття особистісної підтримки посилиться, якщо ви обіймете себе або просто стиснете руки, ніби підтверджуючи цим слова.
І ще один момент, на який хотілося б звернути увагу.
Чи багато людині потрібно для щастя? “Я народився – і цього достатньо”, - так вважав Альберт Ейнштейн. Але багатьом з нас треба більше. Інколи так багато, що щастя стає примарним. Ми ставимося до себе так, як ставляться до нас наші батьки. Якщо дитина відчуває, що любов батька і матері не безкорисна і дарується як нагорода за зразкову поведінку та успіхи у навчанні, то з часом вона і сама стає стосовно себе на позицію батьків Тоді “успіх і оплески” стають єдиною основою для самоповаги і любові до себе. І життя перетворюється на постійну боротьбу за те, щоб її досягнення визнали люди, суспільство. Проте повага і любов потрібні кожному, а не тільки відміннику та суперлюдині.
Є багато засобів, які дають змогу досягти внутрішньої рівноваги, не відчувати дискомфорту, не переживати стресових ситуацій, треба лише почати працювати над собою.
Для початку пропоную тест “Удосконалення”
Кожній людині хотілося б бачити себе та інших у чомусь досконалішими. Із психологічних якостей найчастіше потрібні зазначені далі в таблиці.
1. Уявіть, що у вас з’явилась унікальна можливість розвинути в собі будь-яку з цих якостей, але тільки одну. Обведіть її номер у лівій частині таблиці (собі).
2. Уявіть, що стало можливим розвинути будь-яку з цих якостей в інших людях, також лише одну. Що б ви хотіли додати навколишнім у першу чергу? позначте праворуч (іншим), дотримуючись початкової нумерації.
3. На перетині – найхарактерніший для вас тип психологічного вдосконалення. Наприклад: собі – 4 (сила волі), іншим – 6 (упевненість); ключова буква – А.
А – стати твердішим разом з усіма (зробити світ сильнішим).
Б – утвердитися самому в м’якшому оточенні.
В – пом’якшити свою вдачу, допомагаючи утвердитися іншим.
Г – стати м’якшим разом з усіма (зробити світ добрішим).
Витримка 1 А Б Б А Б А
Доброзичливість 2 В Г Г В Г В
Щирість 3 В Г Г В Г В
Сила волі 4 А Б Б А Б А
Співчуття 5 В Г Г В Г В
Упевненість 6 А Б Б А Б А
1 2 3 4 5 6
Сучасний підліток-школяр.
При всій важливості спілкування із ровесниками, вчителями та батьками все ж основу соціальної ситуації розвитку сучасного підлітка складає та проста і очевидна обставина, що він – школяр. Головна суспільна вимога до підлітка – заволодіти певною сумою знань, умінь та навичок, без якої неможлива його подальша участь в житті суспільства. Ця вимога, включена в більш широкий контекст культурної традиції з високою цінністю освіти взагалі, робить проблему навчання, навчальних досягнень, успішності, яка дуже важлива в цьому віці.
Спід успішності, який часто спостерігається в середніх класах школи може бути породженим самими різними причинами від незначних пробілів у знаннях, викликаних пропуском занять, чи зниження працездатності, зв’язаної з перебудовою організму. Встановити істинну причину невстигання в цьому віці часто буває дуже важко і це потребує участі професійного психолога. Якщо невстигання у дітей молодшого шкільного віку (не пов’язане якими-небудь органічними порушеннями) може бути в більшості випадків переможена в ході поглиблених занять з педагогом, причому підвищення встигання звичайно призводить і до покращення спілкування дитини з товаришами, підвищення його самооцінки, емоційного благополуччя і т.п., то в підлітковому віці все ніби міняється місцями. Не можна, “витягуючи” успішність, вирішити всі інші особисті проблеми підлітка, а можна зробити тільки навпаки.
Найбільш масовою причиною поганого засвоєння знань в середніх класах школи є відсутність адекватної мотивації навчання, чи просто, небажання вчитися. Якщо немає бажання вчитися, ніяка допомога, ніякі додаткові заняття не принесуть користі. Однак створення адекватної мотивації навчання у підлітків, особливо тоді, коли підліток вже загубив інтерес до навчання, - дуже важка справа, яка потребує тонкої психологічної інструментовки, індивідуального підходу до кожного підлітка.
З точки зору психологів, без глибокої впевненості в перспективності кожного підлітка, в принциповій можливості розвитку його здібностей, всій його особистості праця з ним, в тому числі психологічна, не може бути успішною. самим безпосереднім чином це відноситься і до проблеми навчання, успішності.
Другою по частоті згадування причиною складності в навчанні підлітки називають складність навчальної програми, окремих предметів. Старші підлітки вказують на цю причину рідше, ніж молодші.
Нарешті, третьою по значенню причиною, на думку підлітків, є професійна некомпетентність педагогів, які “не вміють пояснити”, “зразу ставлять двійки”, “кричать, тому зразу забуваєш все, що знаєш” і т.п. Кількість подібних виказувань виявилась максимальною у VIII класі.
Якщо порівняти ці виказування підлітків з виказуваннями їх вчителів про причини складностей в навчанні, то ми бачимо, що вчителі також рахують, що у всьому винні підлітки, притримуючись таким чином явно “звинувачуючої” позиції, свого роду “презумпції невинності”: школярі “без відповідальні”, “недобросовісні”, “ліниві”. В якості другої причини вони вказують на погану допомогу батьків, які не бажають і не вміють примусити дітей вчитися та пояснити їм завдання. На третьому місці йдуть складності програми.
Нарешті, батьки провідною причиною труднощів в навчанні рахують “недоступність програми”, “високі вимоги школи” і лише потім – здібності своїх дітей.
Ще одна важлива проблема, пов’язана із сферою навчання сучасних підлітків, стоїть у повному ігноруванні пізнавальної мотивації. Зупинимося на цьому детальніше.
Почнемо з того, що переживання по поводу навчання займають у молодших підлітків перше по значенню місце, а в старших – в VII класі – друге, а у VIII – п’яте. Іншими словами, ці переживання дуже важливі для підлітків. Але які ці переживання? Як показали досліди, переважна їх більшість пов’язана із шкільними відмітками – радість від хороших оцінок, сум – від поганих. Число відповідних виказувань становить від 88,7% в IV класі до 63,3% в VIII. Переживання підлітків, які зв’язані з пізнанням, відкриттям нового в ряді інших переживань займають останнє місце, а вчителями й зовсім не фіксуються як скільки-небудь значиме для підлітків. Чи потрібно говорити про те велике значення, яке має розвиток пізнавальної мотивації не тільки для формування повноцінної навчальної та пізнавальної діяльності, але й для становлення всієї особистості людини. Разом з тим для сучасної ситуації характерне зміщення акцентів з пізнавальної діяльності (успішності, оцінки і т.д.). Внаслідок цього відбувається нерозвинутість інтересу до самого процесу пізнання, надзвичайно важливого для продуктивного розвитку особистості підлітка.
Шкільний психолог і підліток: специфічність відносин.
Для молодшого школяра працюючий в школі психолог виступає найчастіше як ще один вчитель, взагалі дорослий, який може (має право) щось спитати, дати завдання і т. д. і т. п. Молодший школяр по суті ще не виступає безпосереднім заказником в системі шкільної психологічної служби; його потреби в психологічній допомозі опосередковуються вчителями, батьками, адміністрацією школи. Старший школяр, навпаки, прямо і безпосередньо звертається до психолога, як дорослий до дорослого, за допомогою, порадою. Цей перехід відбувається в середніх класах школи і представляє собою важливий момент в розвитку системи відносин між учнями і шкільним психологом. Проміжковою формою, характерною для підлітків, є групове звертання до психолога, коли, наприклад, приходять дві-три товаришки порадитись по якійсь спільній справі чи кожна по своїй, але хочуть “розмовляти” тільки всі разом. Треба сказати, що якщо проблема індивідуальної консультації достатньо добре відпрацьована в спеціальній літературі, то питання про такі “групові” консультації з підлітками не відпрацьоване зовсім. Справа в тому, що така форма звертання характерна для роботи психолога в школі і не зустрічається, скажемо, в спеціалізованих підліткових кабінетах при клініках, диспансерах чи міських консультаціях.
З точки зору психологів, в системі шкільної психологічної служби продуктивною є тальки глибоко добровільна зі сторони учня форма його спілкування та роботи з психологом. Це не означає, однак, що психолог проявляти активності в привертанні підлітків до корисних видів такої роботи. Важливим аргументом агітації служить сама поява в школі кабінету шкільної психологічної служби, де будь-який учень може знайти для себе потрібну книгу із психології, головоломку, простий тест, а найголовніше – самого психолога, до якого можна звернутися з будь-яким проханням чи просто порозмовляти. Не менше значення, як показує досвід, має поступово (часто досить повільно) виникаюча “громадська думка” в середовищі самих підлітків, для формування якої інколи буває корисніше допомогти якомусь одному школяреві, ніж провести масове і шумне, але безсмислове і некорисне з психологічної точки зору мироприємство.
Що ж відноситься до роботи з підлітком поза та незалежно від його особистого запиту (як це можливо із молодшими школярами), то форми такої роботи можуть бути використані тільки у виключних випадках. Я відмічаю цей момент тому, що досить часто адміністрація школи, вчителі та батьки звертаються до психолога з проханням терміново зайнятися якимось підлітком, у якого складні відносини із дорослими і який, звичайно в цій ситуації, не має найменшого бажання спілкуватися із ще одним дорослим – психологом. Форсування подій в такому випадку не призводить ні до чого доброго. Психолог спочатку повинен підготувати грунт до спілкування з підлітком, що часто буває дуже важко.
Досвід практичної роботи показує також, що психологічна корекція, різного виду розвиваючі програми найбільш ефективно реалізуються в групових формах роботи з підлітками, що пояснюється не тільки широко доказаною сьогодні продуктивністю цих форм психологічної роботи взагалі, але і тою особливою роллю, яку має спілкування із ровесниками в цьому віці. Важливість групових форм роботи не виключає можливості і в багатьох випадках необхідності проведення індивідуальної роботи з окремим учнем і, звичайно, не знімає принципу індивідуального підходу до кожного підлітка в процесі групової роботи.
Бачити в учневі особистість.
Створення коледжу як навчального закладу нового типу зумовлене закономірностями розвитку освіти в Україні на сучасному етапі. Одним із головних напрямів діяльності колежу є вдосконалення рівня навчально-виховного процесу щодо формування оптимально-сприятливих умов для самореалізації особистості, різнобічного розвитку учнів, демократизація шкільного життя, перехід до інтенсивної технології управління, раціональне використання можливостей нових економічних, соціальних і організаційних факторів, створення умов для реалізації здібностей кожним членом колективу з врахуванням його схильності, підготовки, індивідуальних особливостей.
Особисто орієнтований підхід до освіти створює умови, за яких позиція педагога полягає у гуманізмі, як меті і цінності, в неутилітарності його ставлення не лише до учня, а й до самого себе, в тому, щоб кожен вихованець поважав особисту гідність і гідність інших.
Особистісно орієнтоване навчання і виховання будується у формі співпраці вчителя з учнями, коли вони потрапляють у рівноправні умови: учень має змогу виявити самостійність думки, незалежність, здатність до вибору власної позиції. Забезпечується орієнтація на виявлення власних моделей учіння школяра, притаманних саме для його способів пізнавальної діяльності. Це досягається у процесі переорієнтації навчально-виховного процесу на активні методи навчання та виховання, залучення вчителів та учнів до пошуково-дослідницької діяльності, діагностики і педагогічної прогностики, засобами передбачення результатів педагогічного впливу, проектування розвитку особистості учнів:
· вчитель вводить учнів у різноманітні педагогічні ситуації (вибору, співпереживання, гарантованого успіху, авансової довіри, творчості тощо). Ці ситуації мають відповідати певним віковим особливостям учня, наприклад, потребі у неформальному дружньому спілкуванні. Вони з самого початку ставлять перед учнем зрозумілі та посильні вимоги. Це зумовлює необхідність у багатоваріантності, гнучкості форм. організації різних видів діяльності: індивідуальна, парна, групова, колективна;
· активно впроваджуються особистісно-орієнтоване спілкування (контакт з учителем, утвердження людської гідності, підтримання в учня бажання долучатися до світу людської культури, гармонізація “хочу” і “можу”);
· створюються умови для реалізації своєю людяності, індивідуальності і неповторності;
· спрямовується орієнтація на виявлення власних моделей учіння школяра, тобто найефективніших для нього способів пізнання діяльності. Це передбачає варіативність змісту, методів і форм навчання;
· культивуються діалогічні форми навчально-виховної взаємодії вчителя з учнями як домінуючого виду навчально-виховного спілкування, які спонукають до обміну думками, враженнями.
Особистісно-орієнтований підхід у навчання та вихованні здійснюється найбільш ефективно, якщо:
· в кожному учневі вчитель бачить особистість;
· педагог спирається на емоційну сферу дитини, розвиває її гуманістичні почуття;
Проектування навчально-виховної роботи, яка передбачає створення розвивальної взаємодії вчителя – виховання як системи компонентами якої є:
· психолого-педагогічна діагностика інтелектуального, фізичного, психологічного й духовного розвитку особистості учня;
· організація (самоорганізація) діяльності вихованців;
· дослідження динаміки рівнів соціальної активності учнів;
· аналіз і прогнозування виховних ситуацій міжсуб’єктної взаємодії на індивідуальному та груповому рівнях.
В центрі уваги – не якийсь середній учень, а кожен школяр, як особистість у своїй унікальності. Змінюється сам підхід: не від педагогічних впливів на учня, а від самого учня, який вибірково ставиться до цих впливів.
Визнання учня головною діючою фігурою всього навчально-виховного процесу є початком особистісно-орієнтованого навчання.
Але, щоб зробити учня дійсним суб’єктом навчально-виховного процесу, необхідно змінити всю технологію цього процесу.
Побудова навчання за інтегрованим типом відповідає завданням особистісно-орієнованого навчання, оскільки дає змогу виявити основні типи ставлення учні до навколишнього світу, який виступає для нього цілісно, багатосторонньо та динамічно.
