У розділі II розглядаються течії українофільства, русофільства та русинофільства на Закарпатті, процес їх формування, напрямки діяльності та вплив на населення регіону.

В Розділі III досліджується ситуація в Закарпатті в умовах розбудови української держави.

У розділі IV розглядаються особливості Закарпатської області, які мають вплив при вирішенні проблем у цьому регіоні.

Вчені-карпатознаві мають різні точки зору на “русинську проблему”: деякі дослідники стверджують, що ця проблема існує і має місцеве підгрунтя, дехто вважає, що вона експортована ззовні. Так, відомий дослідник “русинської проблеми” Олекса Мишанич в багатьох своїх працях розкриває “антиукраїнську суть політичного русинства”, спрямованого, на його думку, на “відрив Закарпаття від України і штучне витворення із закарпатських українців нового народу”. Він вважає, що “ідеологи політичного русинства перебувають на службі імперських сил Москви, блокуються із світовими силами зла, які не сприйняли незалежної України і обстоюють в Українських Карпатах свої політичні і економічні інтереси”. О. Мишанич бачить виникнення проблеми політичного русинства на Закарпатті в часи Першої Світової війни. Дійсно, після Першої Світової війни і розпаду Австро-Угорщини постало питання про Закарпаття: до складу якої країни воно належатиме? Але корені проблеми русинства значно глибше – в національній самосвідомості, ідентифікації себе з тим чи іншим етносом, історичних коренях і культурних традиціях. Отже, треба дослідити всю історію Закарпаття, процес формування етносу в цьому регіоні, суспільні відносини народностей між собою та з сусідніми країнами.

Розділ I. Процес формування етносу в Закарпатті:

Багатовіковий процес формування етносу в Закарпатті відбувався під великим впливом і в тісному зв"язку з розвитком суспільних відносин в сусідніх країнах і регіонах, зокрема в Словаччині, Угорщині, на Балканах, у Прикрпатті, Подністров"ї та на Волині.
1. На Закарпаття проникали і тривлий час проживали тут різні європейські племена. Іван Гранчак вважає, що особливо важливим етапом етнічної історії Закарпаття були середина і друга половина першого тисячоліття н.е., коли внаслідок великого переселення народів тут з"явились нові, багаті на культурні традиції племена – склавіни й анти, які витіснили дако-ілірійців. В цей приблизно час Верхнє Потисся заселили білі хорвати. Саме тоді в цих краях і було закладено основи формування слов"янського етносу.
Слов"янське переселення у Верхнє Потисся ще більше зростає наприкінці I і початку II тисячоліття, за часів розквіту Київської Русі. Із переселенням сюди племен із Руської землі – сородичів хорватів – в"ятичів, бужан, дулебів, древлян, кривичів, уличів та інших, тут поширились назви "руські племена", "Русь", "русин". Ці етноніми швидко утвердилися. Згодом на весь регіон поширилася назва "Карпатська Русь".
Отже, русини своїм походженням пов"язані зі східним слов"янством. Уже їх рання культура мала багато спільного з кульутрою населення Прикарпаття, Подністров"я, Волині. Водночас в культурі русинів простежувалися і впливи культури племен Балкан, країн Центральної і навіть Західної Європи. Цьому сприяло, зокрема, входження Верхнього Потисся до складу Першого Болгарського царства, а згодом – Великоморавської держави.
Закарпаття майже півтора століття було пограниччям великих держав – Київської Русі, Польщі, Угорщини і Чехії. Природно, що найбільше тяжіло Закарпаття до Русі,значення якою мало багато спільних рис як у веденні господарства, так і в культурі, але до її складу не входило. Саме в XX – XI століттях закладається, з одного боку основа спільності і спорідненості Київської Русі та Карпатської Русі, а з другого – визначалися ті головні риси, які стали притаманні русинам як одному значення субeтносів східного слов'янства.
Розвиток етнічних процесів прискорився і ускладнився в період феодалізму, котрий на Закарпатті, як і в Угорщині, до якої воно входило обіймає великий період від XX до XVIII століття. В умовах становлення і розвитку феодалізму відбувався процес формування народностей – руської, угорської, румунської та інших. Угорці підкорили Карпатську русь на межі XI – XII століть і перетворили її на "Руську марку". Отже, назва "Русь" тут була міцно укорінена ще в ті часи.
Після монгольсько-татарського нашестя (середина XIII століття) на Закарпатті зросла кількість переселенців – німців, волохів, угорців.
Зміцнювався і слов'янський елемент. Постійним джерелом його поповнення було переселення русинів значення Галицько-волинського князівства. Чимало слов’янського населення прибуло на Закарпаття в кінці XIV століття з подільським князем Ф. Корятовичем.
У Наддніпрянщині, як відомо, поступово утверджувався етнонім "Україна", "українець", а на Закарпатті, всупереч волі угорської влади, яка насаджувала назву "Фелвідек" ("Верхній край"), а населення називала златенізованим словом "рутени", утверджується як в письмових пам’ятках, так і в народній мові назва "Карпатьська Русь", "русини". Це свідчило про те, що слов'янське населення Закарпаття вважао себе генетично пов'язаним з Руссю, зі східними слов'янами. Русини розвивалися як вітка слов'янського народу, близька до українського, але в той же час не тотожна з ним.

2. Етнічний розвиток на Закарпатті в XIX та на початку XX століття істотно відрізнявся від аналогічних процесів в Галичині та Наддніпрянській Україні. В той час, коли в Наддніпрянщині та на Галичині населення поступово проймалося ідеєю українства, усвідомлювало себе українцями, в Закарпатті хоч і жила ідея єднання зі східними братами, але тільки окремі діячі пропагували ідею єдності з "малоросами і Малоросією" тоді як більшість представників інтелігенції орієнтувалася на Росію. В літературі дедалі частіше вживалася назва "Венгерская Русь", "венгерские русские", "карпаторосы".
Етнічне усвідомлення на Закарпатті в першій половині XIX століття відставало порівняно з сусідніи народами, наприклад словаками, внаслідок відсталості краю, нерозвиненості соціальних і політичних відносин.
Друга половина XIX - початок XX століття пройшли на Закарпатті під знаком розширення зв'язків з сусідніми народами: словаками, румунами, угорцями і особливо з українцями Галичини та Буковини. Але в цей же час посилювався й наступ угорської влади на права русинів. Закривалися школи з рідною мовою навчання, заборонялися періодичні видання, перейменовувались міста і села на угорський лад і т.д. Угорська пропаганда доводила: рутени є окремим народом, котрий не має нічого спільного ні з українцями, ні з росіянами. Одночасно значна частина інтелектуалів виступала провідником політики мадяризації русинів. До неї в першу чергу належало уніатське духівництво.
Але протиставити закарпатців їхнім братам на Сході не вдавалося. Саме в цей період на Закарпатті поширювалася ідея українізації, висловлювалася думка, що русини - це ті ж українці, а Закарпаття - українька земля. Проте орієнтація також поширювалася на Росію. Але це можна розглядати і як позитивний фактор у боротьбі проти мадяризації, що сприяло утвердженню ідеї єдності Карпатської Русі з центром слов'янського світу.

3. Після Першої Світової війни і розпаду Австро-Угорщини постало питання про Закарпаття: до складу якої країни воно належитиме? Відносно цього сформувалися три течії: до України, до Угорщини, до Чехословаччини. Слід сказати, що ідея українства значно зросла в роки світової війни. Багато закарпатців - русини, угорці, румуни, словаки - була на Україні як солдати, зустрічалися з українцями. Це обумовило потяг русинів до України. В містах і селах виникали Ради, які вимагали воз"єднання з Україною, що підтвердив і Всезакарпатський з"їзд 21 січня 1919 року в Хусті. Треба підкреслити, що населення вважало себе русинами, але бажало об"єднатися з братами українцями. Як свідчать дослідження, етнічна свідомість населення Закарпаття не виходила за межі русинізму. У роки Першої Світової війни близько 300 тисяч жителів із східних регіонів Австро-угорщини перебували в полоні в Італії. З них мало хто називав себе українцями. На запитання. Хто вони такі, більшість заявляли, що є «австрійцями», «рутенами», «руськими», «русинами», «руснаками». Звичайно, етноніми «русини», «руські», «Карпатська Русь» та наявність «Угорська Русь» вказують на усвідомлення населенням Закарпаття, як і на Галичині та Буковині їх тісних зв'язків з Руссю, в першу чергу з Київською Руссю, з українським народом.
Широко обговорювлося питання про залишення Закарпаття в складі нової, демократичної Угорщини, яка утворилася на руїнах монархії Габсбургів. Цю ідею підтримувало угорське населення Закарпаття та змадяризована частина русинської інтелигенції. Та врешті перемогла ідея приєднання до Чехословаччини (рішення Центральної Руської народної Ради від 8 травня 1919 року), яку підтримали і громадські організації закарпатської діаспори. У складі Чехословацької республіки Закарпаття одержало нову назву - Підкарпатська Русь.
В умовах демократичної Чехословаччини відбулося справжнє національне відродження русинів: зростання шкіл, видавничої та бібліотечної справи, можливість навчання дітей навіть з нижчих станів у вузах Чехословаччини, - все це прискорило підвищення культурного рівня всього населення.
Розділ II. Течії українофільства, русофільства та русинофільства на Закарпатті.

Саме в 20-30-х роках, коли Закарпаття перебувало у складі Чехословаччини, розпочалася цілеспрямована пропаганда українофільства серед різних різних верств населення. Її успіхам сприяла не тільки матеріальна допомога уряду Чехословаччини, але й його позиція щодо русинів Підкарпатської Русі. Як президент Т. Масарик, так і його однодумець Е. Бенеш неодноразово заявляли, що русини є частиною малоруського, тобто українського народу, а опікунство над Підкарпатською Руссю є лише тимчасовим - поки український народ не стане національно об'єднаним. Провідні вчені-мовознавці Чехословаччини розглядали русинську мову як один із діалектів української мови. Все це сприяло українофілам, і їх громадсько-політичний рух зростав з кожним днем. 1930 р. у своєму відомому нарисі "Земля без імені " чеський письменник Іван Ольбрахт відзначив, що " підкарпатський люд ще не є народом, а лише етнографічною масою", що тут йде боротьба, яка "повинна згуртувати етнографічну масу русинського населення в народ і дати йому імя". Таким іменем, стверджує Олекса Мишанич, стало їмя України, до якого дійшли закарпатці ще до встановлення тут радянської влади. У своїх виступах О. Мишанич спирається на історичну, культурну, релігійну традицію, доказує, що українство на Закарпаття принесла не радянська Армія на багнетах у 1944 році, а що воно є наслідком природного процесу перетворення етнічної маси в народ. Живучи тривалий час на Закарпатті у 1930-х роках, І. Ольбрахт помітив, що "русини і українці не що інше , як дві назви одного й того ж народу. Лемки,бойки й гуцули – це українці". Тому він твердо заявив:"Підкарпатська Русь стане українською".
Пропаганда українофільства була в центрі уваги створеної в 1920 році в Ужгороді громадсько-культурноі організації "Просвіта". Вона об'єднала всю проукраїнську частину інтелігенції Закарпаття, провела плідну роботу по вивченню історії Закарпатя, організувала масові заходи культурно-громадського характеру.
Ідеологію українофілів утверджувала також крайова Комуністична організація Закарпаття, яка мала значний вплив у народі. У пресі, в науковій літературі комуністи доводили, що русини є українцями, і вимагали воз'єднання Закарпаття з Радянською Україною.
Повною протилежністю концепції українофілів була точка зору тієї частини інтелегенції, як закарпатської, так і емігрантів з Росії, яка гуртувалась навколо культурно-освітнього товариства імені О. Духновича, створеного 1923 року. Вони вважали русинів карпаторосами і закликали слов'янське населення Закарпаття "почувствовать свою глубокую внутреннюю связь с русским народом, с Россией".
Громадсько-політична течія русинофілів поширила свій вплив у 20-30-х роках. На їх боці була більшість корінного слов'янського населення Закарпаття, яке вважало себе русинами і стояло осторонь від ідеологічних зіткнень, які мали місце між українофілами і русофілами.
Успіхи русинофілських кіл були зумовленні загальним зростанням культурного рівня населення Закарпаття в 20 - 30-х роках. Висунуті в XIX - на початку XX століття ідеї етнічної ідентичності русинів у нових історичних умовах ще більше вкорінювалися серед населення. Пропаганда спадщини русинів, їх взаємини із західними і східними слов'янами все більше переконували в тому, що вони не є рутенами, ні карпаторосами, тим більше вони не росіяни, а просто корінне населення Підкарпатської Русі, яке усвідомлює себе русинами. Так його офіційно називали і в урядових актах Чехословаччини, включаючи й конституцію, схвалену на початку 1920 року. Причому русинів поряд з чехами та словаками вважали державотворчою нацією.
Важливо підкреслити що етнонім "русини" проростав із глибокого народного корення. Які назви не нав'язували русинам іноземні ідеологи, жителі Південнокарпатського краю називали себе русинами, русинаками, руськими. На сторінках русинофільських видань широко пропагандувалися традиції єднання русинів по обидва боки Карпат, їх зв'язки з українцями Наддніпрянщини, але ніколи не ставився знак рівності між русинами та українцями. Русинофільська течія не мала таких організаційних форм і наукових видань, як українофіли і русофіли, але русинська етнічна свідомість дедалі зміцнювалася.
Аналіз історичних джерел і наукової літератури дає підстави стверджувати, що проукраїнська пропаганда, боротьба за ведення в школах навчання українською мовою не занходили широкої підтримки, а вважалися продуктом ідеологічного імпорту. Мало сполітизоване населення Закарпаття часто ототожнювало українську ідею з концепціями інтегральних українських націоналістів, які не визнавали прав інших національностей.
Зростання впливу русинофілів значною мірою було зумовлене підтримкою з боку греко-католицької церкви. Авторитет і вплив греко-католиків як провідної конфесії зростав, а православ'я яке сповідувала переважна більшість українофілів та русофілів, підупало. За даними переписів 1921 і 1930 років, кількість православних не тільки не зросла, але в ряді районів, зокрема в містах, навіть скоротилася.
У виданнях греко-католицької церкви проповідувалися концепції русинофільства, розвитку русинів як окремої частини східного слов'янства, рання поява у них державності (князівство Лаборця), поширення християнства, письменності й культури з Великої Моравії та Болгарії, наявність елементів державності у формі різних автономій у складі Угорщини і Чехословаччини тощо.
На сторінках цих виданнь значно перебільшувалися зв'язки русинів з народами Західної та Східної Європи, а східні орієнтації недооцінювалися. Це сприяло формуванню ідеології русинофільства, точки зору, що русини хоч і мали тісні зв'язки із Сходом і Заходом, але формувалися як окремий етнос.
Солідних наукових досліджень, у яких би ідея окремішності знайшла обгрунтування, у 20-30-х роках не з'явилося, але русинофіли сильно проявили себе в етнографії, а особливо в образотворчому мистецтві. Проте русинська мова так і не була кодифікована як одна з слов'янських літературних мов.
Формуванню концепції русинофільства сприяло й те, що керівники міжнародної конференції в Парижі у 1918-1919 роках визнали русинів за окрему націю, прийняли в Лігу поневолених народів, а чехословацький уряд також кодифікував русинство як окремий етнос.

Становище кардинально змінилося в період угорської окупації 1939-1944 років. Офіційні власті всіляко підтримували проугорський рух, а український був оголошений антидержавним і суворо переслідувався.
Визволення Закарпаття в жовтні 1944 року створило якісно нову обстановку. На авансцену вийшли україністи, з ними співробітничали частково русофіли. Мета була одна: возз'єднати Закарпаття з Радянською Україною. Домінуючою була думка, що Закарпаття є Україною, а русини - українцями. Русофільський напрям не мав впливу. Лише окремі інтелигенти вимагали приєднання Закарпаття до Кримської області в складі Російської Федерації.
З’їзд Народних комітетів 26 листопада 1944 року, утворення і діяльність Народної Ради Закарпатської України проходили під знаком суцільної українізації. Поступово слово "русин" виходило з ужитку. Спочатку видавали тимчасові паспорти, в яких зазначалася національність "русин" , а в 1946-1947 роках іх замінили на на постійні, де національність у русинів стала українською.
Проблема русинства в умовах радянської влади не була розв'язана, а штучно придушена. Всі відразу стали говорити, що на Закарпатті завжди жили українці, що край завжди був українським. Все, пов'язане з русинством, із вивченням самобутності народу Закарпаття, відходило на задній план, а частиною інтелігенції навіть засуджувалося. Витлумачувалася одна думка: русини були відсталі, нічого не мали, все принесли брати зі Сходу.
За часів радянської влади Закарпаття дійсно відродилося. Незважаючи на репресії та роки застою, як економіка, так і культура Закарпаття прогресували в деяких аспектах швидше ніж в східних регіонах україни (приміром, культура села, міський побут і т. д.).
В умовах демократизації суспільства, що почалася в другій половині 80-х років, поряд з іншими громадськими течіями і рухами відродилосья русинофільство. Громадськість сприйняла це по-різному. Хтось побачив в ньому відродження історичної пам'яті, хтось - можливість узаконити етнічну відмінність закарпатців від населення інших регіонів України, а дехто, особливо з табору войовничих україністів, - загрозу державній незалежності України.

Розділ III. Ситуація в Закарпатті в умовах розбудови української держави.

В умовах розбудови української держави українофільська течія за допомогою державних інституцій, і особливо громадсько-культурних організацій, прагне перебрати на себе в Закарпатті асиміляторські функції. Діє вона при цьому без врахування специфічних особливостей краю, що значною мірою стримує природний процес добровільної поступової українізації місцевого населення і змушує його (принаймні певну частину) згадувати про сової відмінності від жителів інших регіонів України, звертатися до ідеї "карпаторусинства". В цьому плані і "політичне русинство", котре дійсно заслуговує на критику й засудження, є мабуть, не чим іншим, як антагоністичним, альтернативним дітищем "політичного українофільства", його націоналістично-радикальної течії, успадкувавши від останнього екстремістські методи дій та національну нетерпимість.
Слід також зазначити, що русинство в Закарпатті, як і в деяких інших країнах (Словаччині, Польщі, республіках колишньої Югославії) - не однорідне явище: є русини, які себе вважають частиною українського народу і визнають своєю батьківщиною Україну. Є й такі, що вважають себе представниками окремого слов’янського народу. Але і перші, і другі не протиставляють себе українцям. Тому твердження, що русинський рух в Закарпатті є "антиукраїнською провокацією", проявом "агресивної українофобії" чи "закарпатського сепаратизму" не мають під собою серйозних підстав. Ідеї культурно-етнічної самобутності і навіть автономії, особливо якщо врахувати, що Закарпаття практично ніколи в минулому в повній мірі не мало своєї адміністративної, культурно-національної, а тим більше державно-політичної визначеності, ніколи не мали і не мають нічого спільного з державним сепаратизмом (закарпатські русини-українці, до речі, завжди з повагою ставилися до основ державності). Інша річ, вважає степан віднянський, що в керівництві Товариства підкарпатських русинів дійсно є люди, що виношують ідеї перегляд кордонів України шляхом проголошення, зокрема, суверенної Підкарпатської Русі. Але представників цієї течії в русинізмі - одииці: вони навряд чи становлять серйозну небезпеку для нашої держави, позаяк не мають практично ніякого соціального чи політичного підгрунтя в краї і їх наміри є справою абсолютно безперспективною.
Особливістю політичної ситуації в Закарпатті є й те, що паралельно з відродженням русинського руху розпочався процес національного пробудження й інших національних груп.
На сьогодні в області діє дев"ять національно-культурних товариств (НКТ): Товариство української мови ім. Т. Шевченка "Просвіта", Товариство підкарпатських русинів, Карпатське угорське культурне товариство, Товариство румунів Закарпаття імені Г. Кожбука, Товариство німців "Відродження", Товариство російської культури "Русский дом", Товариство циган "Рома", Товариство словаків імені Л. Штура, Товариство євреїв "Мінора", 1991 року створено Лігу національностей Закарпаття.
Більшість НКТ, поставивши перед собою насамперед культурно-освітні завдання, зіграла позитивну роль в консолідації національних меншин і підтримала незалежність України. Однак штучні затримки у вирішенні культурно-національних проблем регіонального самоврядування, загострення політичної боротьби, звинувачення НКТ у націонал-сепаратизмі та й особисті амбіції окремих їх лідерів призвели фактично до вступу руху національних меншостей вже в етап національно-політичної боротьби. В деяких НКТ (угорському, німецькому, румунському) сформувалися національно-радикальні угрупування, які розпочали боротьбу за лідерство в організаціях, висувають жорсткі вимоги щодо задоволення потреб своїх нацменшостей, звертаються навіть до офіційних кіл сусідніх "материнських" держав з проханням допомогти у розвитку і збереженні індивідуальності і неповторності тієї чи іншої нації в Закарпатті.
На особливу увагу в цьому відношенні заслуговує діяльність керівників Товариства підкарпатських русинів, створеного 20 лютого 1990 року як культурно-освітнє товариство. Використовуючи прихильність значної частини місцевого українського населення до назви "русини", спираючись (щоправда, не завжди обєктивно) на історичні традиції боротьби закарпатців за автономні права в складі різних держав і, не останню чергу, спровоковане агресивними і неаргументованими виступами преси проти "неорусинства", вони вдалися до радикальних дій. Це сприяло загостренню протистояння серед населення Закарпаття, де вперше в новітній час розпочався розподіл на "своїх, місцевих, корінних" і на "чужих, зайд, галичан", і виникає непорозуміння між закарпатськими русинами-українцями і українцями інших регіонів.
До таких дій належать, зокрема, прийняття у вересні 1990 року "Декларації Товариства закарпатських русинів про повернення Закарпатській області статусу автономної республіки". Суть "декларації" зводилася до того, що голослівно заперечується правильність і законність усіх законодавчих актів Верховних рад СРСР і УРСР 1945 –1946 рр. про воззєднання закарпатської України з Радянською Україною і єдино законни і чинним сьогодні визнається Мюнхенсьек рішення (популярно "мюнхенська змова") Німеччини, Італії, Франції й Англії від 29-30 вересня 1938 року, про розчленування Чехословацької Республіки і створення внаслідок цього 8 жовтня 1938 року автономної Підкарпатської Русі у складі тієї ж Чехословаччини. Загалом же Карпатоукраїнська держава 1938-1939 років для ідеологів політичного русинства не існувала, вони вважали. що її створили галичани і українські емігранти. Галичофобія і українофобія стали наріжним каменем в ідеології і практичній роботі політичного русинства. Керівників Товариства підкарпатських русинів підтримали представники інших національно-культурних товариств Закарпаття (спеціальну декларацію прийнято в січні 1991 року). За словами одного з керівників Товариства угорської культури Закарпаття Д. Кевера, треба виходити зтого, що "не вчені, не політики мають визначати хто до якої нації належить. Це може визначати лише той, хто має на це право - сама людина, сам субєкт. Якщо є певна кількість людей, які визнають себе русинами, ми свято визнаємо за ними це право... Якщо... політикани не визнають права русинів, то можливо, черга дійде і до нас (угорців)". Із "Декларацією про автономний статус Закарпаття" виступило також 17 липня 1991 року Товариство угорської культури Закарпаття, яке зібралося у с. Вилок на відзначення традиційного свята памяті Ференца Ракаці II. Цей інтерфронт по-закарпатськи і шоу з автономією закінчилися тим, що лідери Товариства підкарпатсьикх русинів влітку 1993 р. підпільно створили й проголосили свій уряд – "Временное правительство Подкарпатской Руси", до якого крім громадян України ввійшли також громадяни Словаччини й Угорщини. Олекса Мишанич заявляє, що "місцеве москвоцентристське керівництво області напрочуд добре порозумілося з новим "временным правительством", співпрацює зним і навіть виділило для Премєр-Міністра автомашину марки "Таврія". Різні "декларації", "заяви", "протести", "звернення" лідерів Товариства Підкарпатських Русинів, премєра та міністрів "Временного правительства Подкарпатской Руси" до папи римського, генерального секретаря ООН, Президентів Клінтона, Гавела, Ковача, Генца, Єльцина, Кравчука, Кучми та інших заполонили сторінки газети "Подкарпатська Русь". Проти України висуваютьяс несусвітні звинувачення, вимоги і претензії: повернути Закарпаттю статус автономної республіки, визнати закарпатців окремим народом – русинами, відмовитися від української літературної мови, створити кілька окремих русинських мов тощо.

На першому етапі своєї діяльності "Общество Подкарпатских Русинов" хилилося до Чехо-Словаччини, виношувало задум про повернення історії на рівень 1938 р. Після тривалої дискусії в пресі газета "Закарпатська Правда" від 28 грудня 1990 р. відзначила, що кінцевою метою цього товариства є "повернення колишньої Підкарпатської Русі, тобто нинішньої Закарпатської області УРСР до складу Чехословаччини". Голова Республіканської партії Чехо-Словаччини доктор Мирослав Сладек, перебуваючи на Закарпатті у березні 1992 р., заявив: "Це не Україна, а частина Чехо-Словацької Республіки". Після розпаду Чехо-Словаччини ця орієнтація відійшла на другий план. Та все ж у Словаччині діють сили на підтримку політичного русинаства на Закарпатті. Громадянин Словаччини Тібор Ондик єміністром закордонних справ "Временного правительства Подкарпатской Руси", а премєр і міністри цього "правительства" користуються послугами послугами братиславського і кошицького телебачення і радіо для роздування антиукраїнської пропаганди. У грудні 1994 р. Тібор Ондик офіційно звернувся до Президента Російської Федерації Б.М.Єльцина із заявою скаувати договір між СРСР і Чехословаччиною від 29 червня 1945 р. про воззєднання Закарпаття з Україною. Органи Закарпатської області цього "документа" не помітили.
На думку О. Мишанича, за чеською, словацькою і угорською ширмами ховаються справжні і більш потужні сили, зацікавлені не стільки у відновленні Підкарпатської Русі і створенні нового, четвертого східнословянського народу, скільки у розвалі всієї України і в перекроюванні політичної карти Європи.

Розділ IV.Особливості Закарпатської області, які мають вплив при вирішенні проблем у цьому регіоні.

На відміну від інших західних областей, які в цілому є моноетнічними, Закарпатська область вирізняється багатоетнічністю. Крім того, автохтонне населення області зберігає не тільки загальноукраїнську самосвідомість, а й місцеву русинську. Особливість українців-русинів у тому, що вони тривалий ча були відірвані від свого національного ядра, а потрапивши у 1945 р. до складу України зазнали тяжких економічних, соіальних, культурних утисків. Причому навязування закараптському населенню тоталітарного радянського способу життя здійснювалося через українізацію, яка офіційно проголошувалося як наближення закарпатських українців до основного масиву національної культури. Однак через насильницький характер українізації вона нерідко викликала внутрішній опір і прагнення зберігти локальну ідентичність. На перекрученнях радянської національної політики намагалися зіграти деякі місцеві політики.
Сьогодні принаймні представники чотирьох національностей Закарпаття підпадають під міжнародне право інституту захисту національних меншин: угорці - 155 711 чоловік (12,5 відсотка населення області), росіяни - 49 458 (4 відсотки), румуни - 28 458 (2,4 відсотка), цигани - 12 131 (1 відсоток). На це претендують також словаки (0,6 відсотка), німці (0,3 відсотка), євреї (0,2 відсотка).
Наявність таких національних меншин (груп), що живуть до того ж компактно на території невеликої області і підтримують тісні звязки з країнами основного проживання своєї нації - Угорщиною, Румунією, Словаччиною - зумовлює необхідність застосувати до цього регіону особливий підхід. Звичайно, немає підстав для утворення політичної, адміністративно-територіальної або національно-культурної автономії з усієї території Закарпаття, позаяк за даними останнього перепису населання, 78,4 відсотка мешканців області становлять українці.Але ситуація може змінитися, якщо відповідно до "Закону України про національні меншини в Україні" (стаття 11)і прийнятої 22 червня 1992 року сесією Закарпатської обласної ради постанови про право населення відновлення і зміну своєї національності за своїм бажанням, вагома частина з 977 тисяч українців Закарпаття залише в паспорті національність "русин". Тоді не тільки відтвориться історична назва автохтонного населення краю, але й зявиться нова словянська нація, яка хоч і не вважається у нас національною меншиною (в Словаччині і Югославії її як таку визнають: наприклад, за даними перепису населення в ЧСФР у 1991 році 20654 громадян записалися українцями і 18648 - русинами), але, маючи свою історичну, етнічну територію, може претендувати на здійснення свого права на самовизначення.
Чи станеться оформлення русинської меншини в Закарпатті? Навряд, адже на сьогодні всього кілька десятків закарпатців змінило свою національність на "русинів", хоча прихильність, особливо серед міського (національно змішаного), населення, до цієї самоназви є досить відчутною. Але так чи інакше в краї зміцнюється впевненість про необхідність надання Закарпаттю статусу особливої території в складі України, який максимально врахував би специфічні національні, етнічні, географічні, економічні та історичні обставини його розвитку. 1 грудня 1991 року, разом з підтримкою Акту про незалежність України, 78 відсотків закарпатців одночасно висловились за самоврядування в складі незалежної України. На жаль, у Києві тоді залишили це поза увагою. Зволікання ж з прийняттям Закону про національні меншини, Конституції України, реалізацією законодавчо-адміністративних заходів по втіленню в життя місцевого самоврядування призвели до посилення суспільно-політичної напруги в області, вкрай політизували рухи національних меншин.
Державна національна політика стосовно Закарпаття повинна, на думку С. Віднянського, враховувати такі особливості регіону:
- економічні:
після розпаду централізованої планової економіки, в якій область була жорстко прив"язана до внутрішніх партнерів і виконувала роль додатку до всесоюзних концертів-монополістів; сьогодні економікаи зареістровані учасниками зовнішньоекономічних зв"язків, діють декілька СП з іноземними партнерами, кілька комерційних банків в тому числі такий авторитетний як "Лісбанк", біржі, одна з яких - лісова - загально державного значення. Найбільш перспективний напрямок розвитку економіки області, на думку її керівників і населення, - утворення зони спільного підприємництва або вільної економічної зони, яка, крім всього, сприяла б значному скороченню незайнятості населення, підвищенню його добробуту адже закарпатці звикли порівнювати свій життєвий рівень не з мешканцями інших регіонів України, а з сусідами на Заході (першим кроком на шляху до реалізації співробітництва між Україною, Польщею та Угорщиною було створення у люттому 1993 р. Асоціації "Карпатський Єврорегіон" );
- військово-політичні:
Закарпаття за своїм геополітичним й стратегічним становищем продовжуватиме відігравати дуже важливу роль у справі оборони країни, а також слугуватиме своєрідним мостом для інтеграції України в Європу, зміцнення стовунків з сусідніми державами. І тут дуже важливим є ставлення України до національних меншин в регіоні, зокрема й до русинів. Бо саме на прикладі цього найзахіднішого регіону України європейське співтовариство судитиме про рівень демократичності процесів, що відбуваються в нашій молодій державі;

- географічні:
прикордонне положення, специфічні природні умови значно вплинули на формування народногосподарського комплексу областіі його місця у загальнодержавному і міждержавному розподілу праці. Кордони,біля яких розташоване Закарпаття можна охарактеризувати як інтеграційні, тобто такі, що виникли в результаті воззєднання народів. Але в певній частині ці кордони мають і "накладений" характер, тобто вони виникли після формування окремих соціально-культурних спільнот.

Територія області - 12,8 тисяч квадратних кілометрів, або 2,1 відсотка території України, населення (на 1989 рік) - 1252 тисячі чоловік - 2,3 ввідсотка населення України. Область відноситься до слабо урбанізованих, густонаселених. Щільність населення - майже 100 чоловік на 1 квадратний кілометр. Закарпаття праценадлишкова область: близько 100 тисяч чоловік щороку виїжджають на роботи у східні області України, до Росії, а тепер і до країн Східної Європи. Питома вага у народному господарстві України - 1,3 відсотка. Наявність широкої мережі екосистем, що перетинають державні кордони - особливість регіону, що зумовлює спільність екологічних проблем з сусідніми державами;
історико-політичні, національно-етнічні і соціально-психологічні особливості:
про них вже говорилося вище, але варто ще раз підкреслити, що саме ними багато в чому пояснюється не надто відчутний внесок закарпатських українців в могутній загальноукраїнський імпульс національно-державної консолідації після проголошення незалежності України.
Перелічені специфічні особливості Закарпаття показують, що політико-етнічні процеси, які там відбуваються, обумовлені цілим комплексомрізних факторів, історично детерміновані, а тому до них необхідно ставитися спокійно і виважено. Слід розуміти, що переважно більшість закарпатців, в тому числі й ті, хто називає себе "русин" або "русин-українець", глибоко усвідомлює спільність історичного походження, свою спорідненість з українським народом, вважає себе у крайньому випаду західною галузкою української нації, бачить своє майбуття у складі незалежної і демократично