Класифікація і характеристика методів валютного регулювання
Основними методами валютного регулювання, якими користу¬ються центральні банки, є: валютні інтервенції; девальвація та ревальвація валют; дисконтна (облікова) політика; управління валютними резервами (диверсифікація); валютні обмеження. Валютна інтервенція — це пряме втручання центрального банку країни у функціонування валютного ринку через купівлю-продаж іноземної валюти з метою впливу на курс національної грошо¬вої одиниці. Банк скуповує іноземну валюту, коли існує надлишкова пропозиція і валютний курс перебуває на достатньо низькому рівні, та продає її, коли пропозиція іноземної валюти недостатня і валют¬ний курс високий. При цьому відбувається урівноваження попиту та пропозиції на іноземну валюту та обмежуються рівні коливань кур¬су національної грошової одиниці. Валютна інтервенція як засіб державного втручання у валютну сферу почала широко застосовуватися в 30-ті роки після краху золо¬того стандарту. За Бреттон-вудської системи валютні інтервенції були інструментом підтримання фіксованих валютних паритетів та курсів. За плаваючих курсів валютні інтервенції використовуються для згладжування коливань курсу національної грошової одиниці. Вибір валюти, що її використовують під час валютної інтервен¬ції, залежить від мети інтервенції, інституціонального середовища, в межах якого вона проводиться, та від ролі валюти, яку використо¬вують для інтервенції, в міжнародній або регіональній валютній си¬стемі. Так, долар США традиційно використовується для цього в багатьох країнах світу, водночас в європейських державах інтервен¬ційною валютою є німецька марка. Центральні банки, як правило, проводять інтервенції на валют¬ному ринку у готівковій формі, що забезпечує прямий та ефектив¬ний вплив на валютний курс. Форвардні угоди використовуються лише у разі необхідності конфіденційності угоди, щоб відстрочи¬ти її вплив на внутрішню ліквідність. Похідні фінансові інструменти— «деривативи» (фьючерси та опціони) використовуються дуже рідко. Використання валютних інтервенцій має певні межі, адже вони ефективні лише за незначної неврівноваженості платіжних балансів, яка характеризується періодичною зміною активного та пасивного сальдо. Через обмеженість розмірів офіційних валютних резервів продаж іноземної валюти має чергуватися з її купівлею, бо інакше резерви можуть бути вичерпані. У зв'язку з цим країни, які мають хронічний дефіцит платіжного балансу (зокрема Україна), нерідко замість валютних інтервенцій застосовують різні форми валютних обмежень. Однак можливе паралельне використання валютних ін¬тервенцій та валютних обмежень. В умовах фіксованого валютного курсу проведення валютних ін-тервенцій обмежене інфляційним знеціненням національної грошо¬вої одиниці. У разі значного падіння курсу валюти внаслідок інфля¬ції проведення валютної інтервенції передбачає девальвацію валюти цієї країни або ревальвацію валют інших держав. Досить часто валютні інтервенції використовуються не тільки з метою забезпечення стабільності валютного курсу, а й для підтри¬мування його на штучно заниженому рівні з метою підвищення кон-курентоспроможності експорту. Це дає змогу експортерам отриму¬вати від центрального банку в обмін на іноземну валюту більшу кількість національної валюти та зберігати попередню норму при¬бутку, продаючи товари за демпінговими цінами. Недостатня ефективність регулювання валютних курсів засобами валютних інтервенцій може викликати валютні кризи. Девальвація — офіційне зниження курсу національної грошової одиниці відносно іноземних валют або міжнародних розрахункових одиниць. За умов золотого стандарту, коли законодавчо фіксувався золотий вміст валют та був прямий чи опосередкований їх обмін на золото, девальвація виявлялася в зменшенні їхнього золотого вмісту та зростанні ціни на золото. Девальвація може відбуватися стихійно або проводитися ціле-спрямовано як елемент валютної політики держави з метою впливу на розвиток економіки, передусім на розвиток зовнішньоекономіч¬них відносин через підвищення конкурентоспроможності експорту та поліпшення стану платіжного балансу. Ревальвація — офіційне підвищення курсу національної грошової одиниці відносно іноземних валют та міжнародних розрахункових одиниць. В умовах золотого стандарту ревальвація виявлялася в збільшенні офіційного золотого вмісту грошової одиниці. З відмо¬вою від золотого стандарту ревальвація стала виявлятися в підви¬щенні курсу національної грошової одиниці відносно іноземних чи міжнародних валют. Ревальвація вигідна для імпортерів та кредиторів, проте не вигід¬на для експортерів. Після ревальвації імпортер може купити на вну¬трішньому ринку необхідну для оплати імпорту суму іноземної ва¬люти за меншу кількість національної валюти. Якщо він продасть ввезені товари за попередніми цінами, то його прибутки зростуть відповідно до ревальвації. Кредитори, що надають позики інозем¬цям у національній валюті, після її ревальвації одержують погашен¬ня на ту саму суму, а ринкова її ціна в іноземній валюті зростатиме у міру ревальвації. Експортер, продаючи після ревальвації свою продукцію в інших країнах за попередніми цінами в іноземній валюті, за одержану суму зможе купити меншу суму національної валюти, і його прибутки знизяться відповідно до ревальвації. Щоб не допустити цього, він змушений буде підвищувати ціни на експортну продукцію в інозем¬ній валюті, що негативно впливає на його конкурентоспроможність. Дисконтна політика є традиційним інструментом централь¬ного банку для регулювання валютного курсу та для збереження ва¬лютних резервів. Регулювання рівня ставки рефінансування (обліко¬вої ставки) центрального банку належить до ринкових інструментів і здійснюється з метою впливу на міжнародний рух капіталу, дина¬міку внутрішніх кредитів, структуру грошової маси, рівень цін. Змінюючи розмір облікової ставки, центральний банк здійснює певний вплив на приплив чи відплив капіталів, а відтак і на валют¬ний курс. Підвищення ставки сприяє підтриманню курсу, оскільки стимулює попит на дану валюту, а її зниження призводить до по¬слаблення валюти. Умовою ефективності дисконтної політики є переміщення капі¬талів між країнами, яке викликане пошуком найприбутковішого їх розміщення. Якщо відплив капіталів зумовлений економічною та політичною нестабільністю, то підвищення облікової ставки не мо¬же навіть призупинити цю втечу капіталів, не говорячи вже про сприяння новому їхньому припливу в країну. У зв'язку з цим даний інструмент далеко не завжди є ефективним. Негативним моментом використання дисконтної політики за цієї умови є також збільшення вартості кредитів у самій країні внаслідок підвищення облікової ставки, що негативно впливає на розвиток виробництва. Важливим методом валютного регулювання є управління офіцій¬ними валютними резервами. Валютні резерви — це запаси резерв¬них активів, які перебувають на рахунках у центральному банку та в банках за кордоном і використовуються для сплати боргових зобов'язань, а також, уразі необхідності, для проведення валютних інтервен¬цій з метою регулювання курсу національної грошової одиниці. Офіційні валютні резерви складаються із золота, іноземних ва¬лют, спеціальних прав запозичення (СПЗ), а також із внеску країни до капіталу Міжнародного валютного фонду, тобто з її квоти. Рівень офіційних валютних резервів залежить від таких факторів: стану зовнішньої торгівлі. За сприятливої кон'юнктури на світових ринках, яка зумовлює зростання прибутків від експорту та падіння цін на імпорт, а відповідно і падіння імпортних витрат, спо-стерігається збільшення обсягу офіційних валютних резервів країни. За протилежної ситуації, коли знижуються ціни на експорт, відпові¬дно дорожчає імпорт та з'являється негативне сальдо торговельного балансу, що призводить до скорочення валютних резервів через не-обхідність витрачати значні кошти в іноземній валюті для фінансу¬вання імпорту; урівноваженості платіжного балансу. Погіршення платіж¬ного балансу призводить до падіння курсу національної грошової одиниці, збільшення потреб країни у валютних резервах, які вико-ристовуються для регулювання курсу; режиму валютних обмежень. В окремих країнах обмін наці¬ональної грошової одиниці на іноземну валюту без обмежень може призводити до зменшення обсягів валютних резервів; інвестиційного клімату. За сприятливого інвестиційного клі¬мату спостерігається приплив у країну іноземного капіталу та зрос¬тання масштабів купівлі національної валюти за іноземну, що сприяє збільшенню валютних резервів; характеру політики інтервенцій. З метою стримування па¬діння або зростання курсу національної грошової одиниці централь¬ ний банк може здійснювати значні валютні інтервенції, що призво¬дить до скорочення обсягів валютних резервів; режиму валютних курсів (плаваючий, фіксований). Плаваю¬ чий валютний курс зменшує потребу країни у валютних резервах, тому що вільні коливання курсу автоматично ліквідують дисбаланси платежів та перешкоджають рухові спекулятивних потоків капіта¬лів. Фіксований курс може стати причиною підвищення потреби країни у валютних резервах, оскільки його підтримування на певно¬ му рівні потребує значних коштів в іноземній валюті на проведення валютних інтервенцій. Управління валютними резервами включає формування їхньої оптимальної структури та раціональне розміщення активів країни за кордоном, зокрема через визначення строкової структури валютних резервів та валютного кошика, з чим пов'язаний вибір інструмента¬рію. Будь-який центральний банк, оцінюючи інструментарій управ¬ління валютними резервами, керується такими основними критерія¬ми: ліквідність, наявність державних гарантій, рентабельність. Під час розміщення валютних резервів центральні банки, як пра-вило, використовують такі форми: розміщення валютних коштів у депозити в закордонних банках; здійснення валютообмінних (форексних) операцій; розміщення вільних валютних коштів у цінні папери. Вибір стратегічних напрямів управління валютними резервами залежить від конкретної економічної ситуації та цілого ряду факто¬рів: напрямів грошово-кредитної політики, рівня інфляції, стану державної заборгованості тощо. Валютні обмеження являють собою сукупність заходів та нор-мативних правил, установлених у законодавчому або адміністра¬тивному порядку та спрямованих на досягнення рівноваги в пла¬тіжному балансі, підтримання стабільності курсу національної грошової одиниці та досягнення інших цілей. Валютні обмеження застосовуються, зокрема, за умов хронічних і досить великих дефі¬цитів торговельних балансів, що характерне на даний час для України. За таких умов країна змушена вводити певні валютні об¬меження з метою досягнення збалансованості зовнішніх платежів та надходжень. Форми валютних обмежень досить різноманітні. Вони виявля¬ються у встановленні певного розміру продажу валютних надхо¬джень експортерів, іноді в ліцензуванні продажу іноземної валюти імпортерам, а також у формі заборони на ввіз та вивіз валютних цінностей без спеціальних дозволів, в обмеженні прав фізичних осіб на володіння та розпорядження іноземною валютою. У сфері руху капіталів та кредитів регулюванню підлягають іноземні інвестиції, вивіз прибутків, а також залучення приватними компаніями зовніш¬ніх позик і кредитів, переведення останніх у національну валюту. Одним із методів валютного регулювання є обов'язковий продаж валютних надходжень резидентів від здійснення експортних операцій. Вимога обов'язкового продажу валютних надходжень резиден¬тами — одна із форм організації валютного ринку, яка значною мі¬рою залежить від рівня розвитку ринкових відносин та форм органі¬зації валютного ринку країни і має на меті підтримати стабільність обмінного курсу національної грошової одиниці та захистити офі¬ційні золотовалютні резерви. Правила обов'язкового продажу валютних надходжень на ко¬ристь резидентів тісно пов'язані з механізмом курсоутворення та є однією зі складових системи валютних обмежень. Період реформу¬вання економіки України за обмежених ресурсів держави, створення ефективного й керованого валютного ринку потребує на певному етапі збереження системи валютних обмежень, які б виконували функції інструментів для впливу на стан валютного ринку. Обов'язковий продаж валюти може мати різний вплив на стан валютного ринку залежно від застосування того чи іншого режиму валютних курсів на різних етапах розвитку економіки. Оптимальний рівень обов'язкового продажу валютних надходжень для створення ефективного валютного ринку має відповідати в кожний певний пе¬ріод часу рівновазі між готовністю експортерів продавати валюту і готовністю імпортерів її купувати. Валютна політика, що проводиться в Україні, базується на поєд¬нанні часткової лібералізації валютних операцій зі збереженням певних валютних обмежень. Ця політика передбачає: обмеження (навіть заборону) надання резидентами комерцій¬ них кредитів іноземним клієнтам; заборону на фінансові позики, які надаються за кордон. Кон¬кретно це передбачає (стосується і комерційних кредитів) заборону надавати позики в національній валюті, одержані банком за рахунок вітчизняних ресурсів. Банки повинні позичати за кордоном всю іно¬земну валюту, яку хочуть надавати в інші країни; контроль за прямими інвестиціями, тобто дотримання суворої рівноваги між прямими інвестиціями, здійсненими резидентами (купівля підприємств у інших країнах), і прямими інвестиціями іноземців у країну (купівля вітчизняних підприємств нерезидентами); дотримання валютної позиції банків-резидентів. Валютна по¬зиція банку — це співвідношення між вартістю активів та пасивів, які формують вимоги та зобов'язання у кожній іноземній валюті (з урахуванням позабалансових вимог та зобов'язань за незаверше¬ними операціями). Відкрита валютна позиція — різниця між варті¬стю залишків коштів в іноземній валюті, що формують активи та пасиви (з урахуванням позабалансових вимог та зобов'язань за неза-вершеними операціями) у будь-якій іноземній валюті, внаслідок якої з'являється можливість отримання додаткових прибутків або ризик додаткових збитків у результаті зміни обмінних курсів валют. Стан валютної позиції є головним фактором валютного ризику. Центральний банк установлює для уповноваженого банку ліміт від¬критої валютної позиції з метою мінімізації валютних ризиків кож¬ного з банків, а також банківської системи загалом та запобігання спекулятивного тиску на валютний курс.
