Загальне поняття інституту власності. Приватна власність
Вступ
У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Серед численних нормативних актів в Україні щодо питань власності важливе місце займають Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. та Цивільний кодекс України (розділ 11). Радикальні економічні й політичні перетворення в суверенній і незалежній Україні мають на меті побудувати нову модель господарської системи. Її фундамент складають різноманітні форми власності відповідних суб'єктів, їх рівноправність і змагальність. Над-звичайно важливим елементом нового господарського механізму є ринок, який повинен перетворитися в поєднанні з державним регулюванням в активний інструмент, що сприяв би ефективній діяльності учасників суспільного виробництва. Серед основоположних нормативних актів, які складатимуть основу нової господарської системи, вирішальне значення належить цивільно-правовим законам, що передбачають нову систему видів і форм власності. яка відображає плюралізм відносин власності.
2. Загальне поняття власності і права власності
Існування людини забезпечується головним чином зав-дяки суспільному виробництву, в процесі якого створю-ються необхідні для неї матеріальні блага (за винятком благ, безпосередньо створених природою). Звичайно ж функціонування такого виробництва неможливе без повної взаємодії людей. Тобто заради досягнення тих чи інших цілей суспільного виробництва і задоволення таким чином своїх потреб вони змушені вступати у відповідні взаємовідносини (суспільні відносини) між собою, які набувають насамперед виробничого забарвлення.
Суспільне виробництво формує відповідну спрямованість взаємовідносин, сутність якої полягає у привласненні людиною (колективом людей) предметів природи і продуктів суспільного виробництва, що дає можливість індивіду ста-витися до них «як до своїх, до власних». Цілком логічно, що коли для одного індивіда (суб'єкта) привласнене майно є «своє», то для іншого воно має бути «чуже» '. Однак привласнення, як правило, не може бути без відчуження. Тому варто погодитись з авторами, які вважають, що «власність одних людей чи їх колективів на майно невіддільно пов'язана з відчуженням даного майна від інших людей»'. Водночас подібне твердження не може бути в такій же мірі прийнятним, коли індивід привласнює результати власної праці. У такому разі привласнення майна одним індивідом не супроводжується відчуженням його від іншого індивіда.
У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, приналежності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною силою суспільного виробництва, є його сутністю. Для того, щоб було що привласнювати необхідно насамперед належним чином підготувати предмети природи, створити нові матеріальні блага. Така діяльність людини стає ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише в умовах певної самоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда привласнення такого значення не має, оскільки він позбавлений як можливості так і необхідності вступати у відносини з іншими індивідами йому подібними. Отже, поза сумнівами твердження: власність можлива лише в людському суспільстві, яке до того ж знаходиться на певному ступені свого розвитку. Про досягнення суспільством такого ступеню може свідчити здатність людей вступати у виробничий процес з метою привласнювати засоби виробництва, продукти праці та задовольняти свої потреби в кінцевому результаті. Тому не можна не погодитись з основоположниками марксизму-ленінізму втому, що «всяке виробництво є привласнення індивідом предметів природи в рамках певної форми суспільства і через неї»'.
В своїй історії, як загальновідомо, суспільство пройшло кілька ступенів розвитку розподілу праці: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний типи виробничих відносин. Кожному з перерахованих типів виробничих відносин відповідає відповідна форма власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і соціалістична.
Першооснову усіх наведених форм власності становлять економічні відносини привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому власність у такому значенні є її економічним розумінням. Міжтим економічні відносини власності, які існують в цілому помимо волі і свідомості людей, можуть бути об'єктом правового регулювання, одержуючи відповідне оформлення в нормах права. У такому разі проявляється юридичний зміст власності. Закріплення відносин власності правовими засобами здійснюється під впливом волі суспільних груп, які прийнято називати класами. В.І. Ленін неодноразово наголошував, що класи — це великі групи людей, становище яких визначається їх відношенням до засобів виробництва'. Звичайно ж класики марксизму-ленінізму мали на увазі, що регулювання відносин власності здійснюється за волею пануючого класу. Однак, на наш погляд, історичний розвиток суспільних відносин свідчить, що в сучасних умовах відбувається процес нівелювання класового впливу на формування відносин власності і посилення на них впливу тих суспільних груп, які домінують в суспільстві, об'єднуючись між собою заради суспільно-прогресивної ідеї (наприклад, досягнення високого добробуту на демократичних засадах суспільного життя).
Важливо, що суспільство не обмежується правовим закріпленням засобів виробництва і продуктів праці за конкретними особами чи їх колективами. Відносини власності одержу-ють також, що не менш важливо, необхідну регламентацію і примусовий захист. У такому разі врегульовані правовими нормами економічні відносини власності набувають ознак якісно нових відносин — відносин права власності.
Безперечно, що відносини права власності є похідними відносно економічних відносин власності, які є складовою частиною виробничих відносин. Саме власність є умовою функціонування організованого виробництва в межах загального комплексу виробничих відносин, а відтак і їх головною складовою частиною. Роль економічних відносин власності полягає у закріпленні стану приналежності матеріальних благ індивідам, віддзеркалюючи статичний момент того чи іншого способу суспільного виробництва.
В юридичній науці радянського періоду на базі марксистських положень про власність сформувалася в цілому правильна уява про статичний характер економічних відносин власності. Так, це питання особливо грунтовно дослідив С.Н. Братусь. Він відзначив, що власність як стан привласненості матеріальних благ відтворює статичні моменти, які характеризують даний спосіб виробництва, і що вона віддзеркалює виробництво не як процес, не як динаміку відносин, а як «момент статичний, як результат процесу розподілу» засобів виробництва'. В радянській юридичній літературі така думка стала панівною', а також одержала підтримку в Україні в умовах переходу до ринкової економіки'.
В ході привласнення суспільство обертає в свою користь багатства природи, створює нові матеріальні блага. Однак цього недостатньо для існування членів суспільства, оскільки вони повинні одержати для вчасних потреб ці матеріальні блага. Тому не менш важливою є завіршувальна стадія привласнення — розподіл матеріальних благ між членами суспільства. Власність обумовлює необхідність суспільного роз-витку, виробництва. Водночас без виробництва неможливе існування власності, оскільки не можна привласнити те, чого не існує. Привласнення не є самоціллю суспільства. В кінцевому випадку здобуті чи створені матеріальні блага використовуються для відновлення процесу виробництва та безпосередньо споживаються членами суспільства. Отже, економічні відносини власності включають наступні визначальні стадії їх реалізації:
а) заволодіння багатствами природи та створення нових матеріальних благ;
б) розподіл матеріальних благ між членами суспільства та їх колективами;
в) виробниче та особисте споживання матеріальних благ. Зазначені стадії економічних відносин здійснюються безпосередньо учасниками (суб'єктами) цих відносин, які мають бути наділені для цього відповідними повноваженнями, а саме — повноваженнями «господаря» (власника). Таким чином, господарю надається можливість панувати над належними йому речами. Однак таке «панування» над речами може бути ефективним лише тоді, коли воно закріплюється певними правилами (правовими нормами), обов'язковими для усіх індивідів суспільства, як власників так і невласників.
Як уже відзначалося, виробничі відносини, в тому числі і відносини власності, розвиваються і існують незалежно від волі конкретних індивідів, оскільки такі відносини уявляють собою об'єктивний результат діяльності людей та їх утворень. Під таку діяльність підпадають численні акти вольової поведінки людей, які в своїй сукупності утворюють особливу категорію економічних відносин власності, а саме — майнових відносин. Таким чином, майнові відносини як реально існуюча форма проявлення та реалізації виробничих відносин, формуються завдяки вольовим актам людей та їх колективів, що робить можливим розповсюдження на них відповідного правового регулювання. При цьому майнові відносини поділяються на відносини статики і динаміки. Перші з них утверджують приналежність матеріальних благ власникам, другі — перехід матеріальних благ від одних до інших суб'єктів.
Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого утверджується панування власника над належними йому речами та його повноваження по володінню, користуванню та розпорядженню цими речами. Перераховані повноваження власника є для нього найбільш значимими і в своїй сукупності складають зміст економічних відносин власності. Право власності регулює лише статику майнових відносин власності, тобто визначає стан приналежності матеріальних благ індивідам. Що ж до відносин по розподілу матеріальних благ індивідам та їх переходу від одних осіб до інших (тобто їх динаміка), то їх регулювання здійснюється іншими правовими нормами (наприклад, зобов'язальноправовими).
В цивільноправовій науці право власності має два значення: в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють приналежність матеріальних благ конкретним суб'єктам (в тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ). Подібна сукупність норм в цілому утворює цивільноправовий інститут права власності. Варто, однак, зауважити, що норми інституту права власності містяться як в цивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства (конституційному, земельному, пенсійному, сімейному та ін). Тому такий правовий інститут є всі підстави вважати комплексним (багатогалузевим) інститутом права. Ним регулюються, як правило, лише ті відносини власності, які набувають форму товарно-грошових відносин. Інші ж майнові відносини щодо власності є предметом регулювання чи захисту інших галузей права (кримінального, адміністративного та ін.). Деякі автори певну частину таких норм схильні розглядати як складові частини загальноправового, комплексного інституту права власності. Така думка безперечно має право на існування, хоча й вимагає ще свого глибокого та всебічного обгрунтування'.
До інституту права власності мають відноситися ті норми, які:
б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб'єктів права власності;
в) визначають обсяг повноважень власника по володінню, користуванню та розпорядженню матеріальними благами;
г) встановлюють підстави та умови припинення права власності на приналежні суб'єкту матеріальні блага;
д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.
Вищенаведені критерії дають можливість виявити в різних галузях законодавства ті норми, які мають бути віднесені до інституту права власності. Безумовно переважна їх частина є цивільноправовими.
Право власності в суб'єктивному значенні — це передбачене і гарантоване законом право конкретного суб'єкта-власника (громадянина, колективного утворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Таким чином, суб'єктивне право власності, як і будь-яке інше суб'єктивне право, означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо належного їй май-на. Повноваження власника є динамічною категорією, залежною від суспільного ладу, державного устрою, загального рівня людської цивілізації та інших чинників. Розвиток світової цивілізації засвідчує, що лише у високорозвинених (економічно та інтелектуально) країнах, в яких утверджуються демократичні інститути та пріоритет людських цінностей, досягається оптимальний обсяг правомочностей власника та створюються рівні правові можливості співіснування різних форм власності.
Суб'єктивне право власності носить абсолютний характер . Це означає, що власнику протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількість осіб, яким забороняється порушувати таке суб'єктивне право та створювати перешкоди його здійсненню. В юридичній літературі вважається, що суб'єктивне право власності «існує в межах конкретного право-відношення власності»'. Не заперечуючи можливість такого підходу в оцінці факту прояву суб'єктивного права власності, на наш погляд, необхідно все-таки звертати увагу на певну умовність існування цього правовідношення, оскільки такого «конкретного» правовідношення в юридичному розумінні цього поняття може і не бути.
Суб'єктивне право власності — це не абстракція. Воно характеризується своїм конкретним наповнювальним змістом. Загально прийнято, що його зміст становлять правомочності власника: володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Перераховані правомочності були сформульовані протягом багатовікового формування правової системи і одержали серед юристів назву «тріади». В правовій науці, однак, немає єдності щодо авторства такої «тріади». Довгий час вона вважалася дітищем римського приватного права. Ця думка була піддана сумніву деякими вченими, зокрема Є.О.Сухановим, який відзначив, що в римському приватному праві були закріплені дві правомочності (володіння, користування) як самостійні речові права, а третя (розпорядження) стала середньовіковим «винаходом» коментаторів. Такі сумніви, однак, безпідставні, оскільки дослідниками доведено достатньо доказів про існування знаменитої тріади в римському приватному праві'.
В Росії «тріада» була запропонована М.М.Сперанським і вперше знайшла своє відображення в 1832 р. в с.420 т.Х ч.І Зводу законів Російської імперії. В цивільному законодавстві радянського періоду «тріада» правомочностей також була без-посередньо законодавчо закріплена. Знайшла вона своє відображення і в законодавстві незалежної України, зокрема, в Законі України «Про власність» 1. Зазначені правомочності в тій чи іншій інтерпретації містяться в законодавстві більшості країн.
Перерахованими правомочностями не вичерпується зміст суб'єктивних прав власника. В юридичній літературі називаються й інші його повноваження, наприклад, право на власну господарську діяльність. А.М.Оноре виявив в англосаксонському праві одинадцять елементів правомочностей власника (зокрема, право володіння; право користування; право управління; право на доход; право на відчуження; право на безпеку). За підрахунками вчених використання зазначених автором елементів в різних співвідношеннях здатне дати до півтори тисячі варіантів прав власника . Звичайно в законодавстві закріпити таку кількість прав власника практично неможливо, а відтак і недоцільно.
Враховуючи традиції законотворення в Україні, вважаємо, що в нині розроблюваному новому Цивільному кодексі України достатньо застосування випробуваної часом тріадної формули правомочностей власника, якою в принципі можуть бути охоплені будь-які конкретні прояви цих традицій-них правомочностей. Водночас необхідно визнати, що застосування законодавцем методу тріадних правомочностей власника не дає повного уявлення про реальний зміст суб'єктивного права власності. Тому в юридичній літературі з метою уникнення цього недоліку дослідники прагнули доповнювати «тріаду» вказівками про здійснення й правомочностей «своєю владою і в своєму інтересі» (А.В.Венедиктов), «на свій розсуд» та ін. Безумовно, такі доповнення до «тріади» вдало визначають абсолютний характер права власності, утверджу-ють повне панування власника над належною йому річчю, хоча й не завершують характеристику сутності суб'єктивного права власності.
Кожна з правомочностей має своє призначення. Так, володіння означає юридично забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу.
Користування — це закріплена юридично можливість господарського використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами.
Розпорядження — це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його статуту призначення.
Окремі з перерахованих правомочностей можуть належати й іншим особам, які не є власниками даного майна (наприклад, особам, які одержали майно за договором оренди). Однак на відміну від цих осіб власник має монопольне право здійснювати правомочності, яке засноване безпосередньо на законі і існує незалежно від волі та влади інших осіб. Як відомо, речі можуть використовуватися уповноваженими особами на підставі зобов'язальних прав. Однак такі суб'єктивні зобов'язальні права є похідними від влади власника, а відтак вони можуть бути відносно самостійними, але не абсолютними. В.Маслов відзначав, що право власності здійснюється без посередництва іншої особи, а в зобов'язальному праві між уповноваженою особою і річчю (предметом зобов'язання) перебуває ще одна зобов'язана особа'.
Як вже зазначалося вище, суспільству відомі п'ять історичних форм (типів) власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і соціалістична. Особливістю ж цих економічних форм власності є те, що кожній з них притаманна відповідна форма права власності. Право власності відсутнє було в первіснообщинний період, в якому розподіл матеріальних благ здійснювався за існуючими традиціями та певними моральними уявлення-ми. Виникнення права власності бере початок з становленням рабовласницького ладу, коли відбувалося зародження держави і права.
Звичайно перераховані форми власності істотно відмінні одна від одної. Водночас рабовласницьку, феодальну і капіталістичну форми власності об'єднує панування приватного привласнення засобів виробництва і продуктів праці. Кожний перехід від однієї форми власності до іншої супроводжувався також певними позитивними змінами в правовому регулюванні відносин власності. Багатовікове формування капіталістичного способу виробництва призвело водночас до утворення високоефективної системи права власності, в якій переважна частина суспільства стає реальними власниками, а поступальність виробництва забезпечена значними матеріальними стимулами до праці.
Капіталістичний спосіб виробництва та притаманна йому капіталістична приватна власність не є ідеальною системою існування суспільства. Необмежена капіталістична приватна форма привласнення здатна породжувати такі негативні на-слідки, як: зосередження основних багатств, створених працею всього народу, у невеликої групи людей; і катастрофічне обіднення переважної частини народу; поширення масового безробіття; поділ народу на антагоністичні класові групи за майновою ознакою; та інші. Такі негативні явища призводять до класового протистояння в суспільстві, страйків та інших форм соціального протесту.
Світовій практиці відомі два шляхи подолання цих негативних явищ капіталістичної системи — еволюційний і революційний. Перший шлях зводиться до оптимізації правового врегулювання капіталістичного виробництва та відносин власності, яке урівноважує інтереси усіх груп населення та усуває певною мірою антагоністичне протистояння між ними. Другий шлях супроводжується застосуванням радикальних методів усунення класових суперечностей (головним чином насильницьких методів) без врахування визначальних об'єктивних законів розвитку суспільства, наступного їх переростання в громадянську війну. Вибір цих двох шляхів залежить від багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів економічного та ідеологічного змісту, наприклад, від стану май-нового розшарування і гостроти суперечностей в суспільстві, від бажання і спроможності правлячої верхівки йти шляхом прогресивних перетворень в державі, від рівня розвитку демократичних інститутів і політизації громадян в суспільстві. Як свідчить сьогодення, багатьом країнам світу (США, Англія, Франція, Німеччина, Канада, Швеція та ін.) вдалося еволюційним шляхом пристосувати капіталістичні відносини до потреб різних верств населення, створити високо індустріальну економіку, здатну забезпечувати достатній рівень життя практично усім їх громадянам та усунути в них ворожо-агресивне ставлення до приватної власності на засоби виробництва.
Другий шлях обрала царсько-поміщицька Росія, в якій формування капіталістичних відносин призвело до особливо гострих суперечностей в суспільстві, До класового антагонізму між бідними і багатими, поглиблених неспроможністю влади провести в інтересах народу так необхідні народу ре-форми. Жовтнева соціалістична революція 1917 року започаткувала появу нової суспільно-економічної формації — соціалістичного ладу, становлення якої відбувалося в умовах жорстокої боротьби за владу, за розподіл власності під соціалістичними гаслами. Революція була спрямована на знищення основ приватної власності на засоби виробництва і розповсюдження на них режиму соціалістичної власності, в якій домінуючими стали колективно-державні форми привласнення (державна, колгоспно-кооперативна та власність профспілкових і громадських організацій). Основною індивідуальною формою привласнення матеріальних благ стала особиста власність громадян, яка проіснувала близько 70 років впродовж існування Союзу РСР.
Ідеологічною базою правового регулювання відносин особистої власності громадян слугувало марксистсько-ленінське вчення про власність в соціалістичному суспільстві. Основоположники марксизму-ленінізму визначили основні ознаки особистої власності і її місце в економічній системі при соціалізмі, розглядаючи таку власність як індивідуальну форму привласнення результатів своєї праці з метою задоволення особистих потреб. При цьому вони визначали особисту власність як особисто придбану своєю працею, що утворює основу особистої свободи'. Таким чином, в марксистсько-ленінському вченні про особисту власність в соціалістичному суспільстві визначальними стали ідеї про її трудове походження і споживчий характер. Саме ці ознаки знаходили своє адекватне відображення в усіх законодавчих актах про право власності громадян радянського періоду. Як правило, громадянам заборонялося набувати у власність засоби виробництва, встановлювалися обмеження щодо використання особистої власності з метою одержання від неї доходів тощо.
Оскільки в дореволюційний період в державно-політичному плані Україна була залежною від Росії, то цілком зрозуміло, що вона не могла в цих умовах мати самостійної правової системи. В післяреволюційний період ця тенденція продовжувала зберігатися. Не стала правова система України повноцінною і в період перебування її як союзної республіки у складі Союзу РСР. Звичайно законодавство цього періоду мало деякі особливості. Однак вони стосувалися другорядних питань. Визначальні ж майнові відносини, в тому числі відносини власності, регулювалися переважно законодавством СРСР.
Формування правової системи України і СРСР здійснювалося під впливом соціально-політичної обстановки, рішень Комуністичної партії. Саме під таким кутом зору висвітлювалися питання держави і права Української РСР в юридичній літературі періоду соціалістичного будівництва. Наприклад в науковій праці «История государства и права Украинской ССР» періодизація становлення держави і права в Україні була сформульована таким чином: 1) «Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції і створення Української радянської держави і права»; 2) «Державний устрій і право Радянської України в умовах іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни»; 3) «Радянська держава і право в період відновлення народного господарства»; 4) «Радянська держава і право в період соціалістичної індустріалізації країни і підготовки суцільної колективізації сільського господарства»;
5) «Держава і право в період наступу соціалізму по всьому фронту. Створення колгоспного ладу»; 6) «Держава і право в період завершення соціалістичної реконструкції народного господарства. Перемога соціалізму в СРСР»; 7) «Радянська держава і право в період зміцнення і розвитку соціалістичного суспільства»; 8) «Радянська держава і право в період Великої Вітчизняної війни»; 9) «Держава і право СРСР в після-воєнний період»; 10) «Держава і право УРСР в період боротьби за потужний підйом народного господарства, за за-вершення будівництва соціалізму»; 11) «Радянська держава і право в умовах розвинутого соціалістичного суспільства»'.
Інший підхід до періодизації розвитку радянської правової системи застосований в праці «История государства и права России», опублікованої після розпаду СРСР і краху соціалістичного ладу. В ній виділені такі післяреволюційні етапи: 1) «Соціалістична революція в Росії і створення Радянської держави»; 2) «Держава і право в період державно-партійного соціалізму» (1930 — поч. 6О-х років); 3) «Держава і право в умовах кризи соціалізму»
Застосовані в обох випадках методи щодо періодизації розвитку правової системи СРСР і України не можуть бути повною мірою використані при висвітленні проблем права власності громадян, оскільки законодавство про власність не завжди зазнавало істотних змін при переході від одного до іншого соціально-політичного етапу соціалістичного будівництва. Тому, на наш погляд, становлення інституту права власності взагалі та права власності громадян, зокрема, необхідно розглядати з врахуванням законотворчих процесів, що здійсню-валися в країні, та особливостей відповідної соціально-політичної обстановки в суспільстві. Звичайно, право власності громадян в соціалістичному суспільстві і в суспільстві з ринковою економікою є категорією несумісною. Першому притаманна особиста власність, другому — приватна.
Особиста власність громадян розпочала своє існування після перемоги в Росії Жовтневої соціалістичної революції та скасування приватної власності (1917 р.) і була практично єдиною правовою формою індивідуального привласнення громадянами матеріальних благ близько 70 років. Водночас процес формування права особистої власності проходив досить неоднозначно. Загалом тут можна виділити кілька його етапів, кожний з яких має певні відносно самостійні підетапи.
1917-1937 рр. — період зародження особистої власності при збереженні обмеженої дрібної приватної власності (переважно в час дії так званої політики НЕПУ) за створення мінімальних правових засад регулювання відносин особистої власності і її конституційного оформлення. В політичному аспекті в межах цього періоду створюються засади Радянської держави та завершується боротьба за соціалізм.
1936-1961 рр. — період утвердження особистої власності як єдиної форми привласнення громадянами матеріальних благ, пошуку шляхів правового регулювання відносин власності та створення передумов для розробки нового цивільного законодавства. В цей час партійно-державний апарат спрямовує зусилля суспільства на завершення будівництва соціалізму.
1961 — кінець 80-х років — період створення і дії повноцінного інституту права власності на базі Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік та цивільних кодексів союзних республік. Функціонування такого правового інституту відбувається в умовах «розвинутого соціалізму» та. «перебудови» (за сучасними оцінками — в умовах кризи соціалізму). Заради справедливості необхідно зазначити, що вже в кінці 80-х років закладалися юридичні та економічні переду-мови народження права приватної власності громадян.
Неоднозначно розвивалися також процеси по формуванню приватної власності та її правового оформлення. Незважаючи на те, що підвалини для цього закладалися в умовах «перебудівного» періоду, віддік її реального виникнення, на наш погляд, необхідно вести з 1990 р.
3. Загальні умови виникнення права приватної власності у громадян
Для виникнення у громадян права приватної власності на те чи інше майно необхідні певні юридичні факти, які в правовому значенні виступають в якості юридичної підстави виникнення права власності. Подібні юридичні підстави не-обхідні для виникнення права власності також у інших її суб’єктів, але повного їх співпадіння може не бути. Наприклад, державна власність може виникнути внаслідок конфіскації майна за скоєний особою злочин. Звичайно за такою підставою не набувають права власності громадяни або юридичні особи. 1 такі випадки не поодинокі. Тому правомірним можна вважати поділ підстав виникнення права власності на універсальні (загальні) і спеціальні.
В період соціалістичного будівництва, на наш погляд, спеціальні способи (підстави) набуття права власності мали певну перевагу над універсальними, оскільки для суспільної власності (особливо державної) встановлювалися численні переваги. Що ж до особистої власності громадян, то тут діяв заборонний (обмежувальний) принцип її існування, а відповідно — обмежувалось коло підстав виникнення права власності у громадян. За новим законодавством про власність набувають більшого значення універсальні підстави виникнення права власності, зокрема у зв’язку з наданням громадянам, нарівні з іншими суб’єктами цивільних правовідносин, права на підприємницьку та іншу господарську діяльність. Водночас з’явилися і деякі нові спеціальні підстави набуття громадянами права приватної власності, наприклад в порядку приватизації державного майна за майновими сертифікатами. Так чи інакше, в умовах переходу до ринкової економіки і впровадження при-ватної власності відбулись істотні зміни в співвідношенні спеціальних і універсальних підстав виникнення права власності різних форм, причому на користь останніх.
Продовжує зберігати свою актуальність і в сучасних умовах відомий ще з часів розквіту римського права поділ підстав (способів) виникнення права власності на первісні і похідні. Розмежування первісних і похідних підстав виникнення права власності, в тому числі і приватної власності громадян, здійснюється за традиційними давно відомими критеріями, які вже нами розглядались в попередніх розділах даної праці. Введення приватної власності в Україні істотних змін у ви-значення цих критеріїв не внесло, а лише розширило коло первісних і похідних підстав виникнення у громадян права власності, наприклад внаслідок надання громадянам права займатися будь-якими видами підприємницької діяльності (крім забороненої законом).
Значна частина юридичних фактів може служити юридичною підставою як виникнення права власності, так і його припинення. Наприклад, укладення договору купівлі-продажу тягне за собою припинення права власності у продавця і одночасне виникнення його у покупця. Але в практиці так буває не завжди. Так, створення громадянином власними зусиллями і з власних матеріалів скульптури, картини, іншої речі призводить лише до виникнення права власності. Тому дещо необережними можуть бути беззастережні висловлювання про те, що «в нормальному товарообігу виникнення права власності на конкретне майно у однієї особи одночасно означає припинення права власності у іншої особи»',
Більш виваженою є позиція Н.С.Кузнєцової, яка вважає, що не завжди певний юридичний факт виступає одночасно підставою припинення і виникнення права власності і це має місце головним чином тоді, коли припинення права власності не пов’язане з правонаступництвом. Свій висновок автор підтвердила прикладами, серед яких називаються випадки споживання власником належних йому продуктів харчування, знищення або викидання власником непотрібної йому речі, загибелі речі не по волі власника, вилучення майна відповідно до акту органів державного управління (наприклад, у разі вилучення худоби при епізоотіях)'. Наведені приклади, дійсно, засвідчують існування випадків, коли підставою (способом) виникнення і припинення в особи права власності служать різні юридичні факти.
Перерахування подібних прикладів можна було б продовжити. Більше того, можуть бути випадки переходу права власності в порядку правонаступництва, в яких також підставою виникнення права власності є один юридичний факт, а підставою припинення у попереднього власника — інший. Саме така ситуація спостерігається при спадкуванні за заповітом, оскільки право власності у спадкодавця припиняється у зв’язку з його смертю, а право власності у спадкоємця виникає на підставі заповіту (таке неспівпадіння юридичних фактів не виключається і при спадкуванні за законом).
Віддаючи належне проблемі класифікації підстав виникнення права власності, все-таки необхідно визнати пріоритетність питання розкриття змісту самих підстав, їх впливу на формування приватної власності громадян. Не можна не враховувати і того, що, як правило, право власності набувається за правомірними юридичними підставами. Законодавство про особисту власність не містило ні вичерпного, ні орієнтовного переліку підстав виникнення у громадян права власності, обмеживши коло можливих її об’єктів та межі їх використання. По-іншому вирішена ця проблема в Законі України «Про власність», в якому проблема підстав виникнення у громадян права власності знайшла конкретне вирішення.
В ст.12 «Підстави виникнення права приватної власності» Закону України «Про власність» записано:
1. Праця громадян є основою створення і примноження їх власності.
2. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.
В Законі «Про власність в СРСР» також містилася подібна норма, але з певними редакційними і структурними особливостями. Сформульована вона в пп.1, 5 ст.6 «Загальні положення про власність громадян» Закону. Власність громадян, зазначається в ньому, створюється і примножується за рахунок їхніх трудових доходів від участі в суспільному виробництві, від ведення власного господарства і доходів від коштів, вкладених у кредитні установи, акції та інші цінні папери, набуття майна у спадщину і на інших підставах, які допускаються законом (п.1). Право успадкування майна громадян визнається і охороняється законом (п.5).
На перший погляд здається, що істотної різниці у формулюванні підстав виникнення у громадян права власності не існує. Але насправді це не так. Так, в п.1 ст.12 Закону України «Про власність» зафіксоване положення про те, що праця є основою створення і примноження їх власності, яке відсутнє в Законі «Про власність в СРСР». Однак таке положення має лише соціально-економічне значення і не несе якогось юридичного навантаження, що дає підстави для висновку про сумнівність його практичної значимості, а відтак і про необов’язковість введення цього положення у викладеній редакції в новому Цивільному кодексі України. Не можна навіть при-пустити, що законодавець мав на увазі не
