Перехід України до ринкових відносин, демократизація суспільства висунула на перший план права та інтереси громадян. Демократичне суспільстсво характеризується широким спектром особистих та майнових прав і свобод. Але чого варті права та свободи без закріплення їх у вищому державному правовому акті - Конституції, без їх правового забезпечення, а також забезпечення їх дотримання і захисту від порушення.
В Україні на сучасному етапі її розвитку проходить вдосконалення правової бази, якою закріплено правове становище громадян і організацій і встановлені гарантії реалізації і захисту їх прав і свобод, визначених Конституцією та іншими законами України. Конституційні норми, в яких закріплені ці права і інтереси, виступають основою для деталізації їх в галузевому законодавстві, регулювання всіх аспектів їх дії і для визначення бридичних гарантій реалізації, а також для встановлення процесуального порядку захисту суб’єктивних майнових та особистих немайнових (цивільних) прав, охоронюваних законом інтересів і свобод, в тому числі також засобами цивільного процесуального права.
Зокрема ст. 55 Конституції України говорить:
Права і свободи людини захищаються судом
Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб
Кожен має право звернутись за захистом своїх прав до Уповноваженого при Верховній Раді України по правам людини.
Кожен має право посля використання всіх національних засобів правового захисту- звертатись за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові інститути або у відповідні органи міжнародних організацій, членом чи учасником яких являється Україна.
Кожен має право будь-якими не забороняючим законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань
Міжнародний пакт про цивільні і політичні права зобов’язує державу забезпечити будь-якій особі ефективні засоби правового захисту у випадку порушення його прав і свобод. Право на захист для будь-якої особи, яка цього потребує, забезпечується державою, його компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими органами влади.
Серед цих засобів захисту суб’єктивних прав і свобод людини особливо відповідальна та ефективна роль належить суду. Демократичні принципи судового процесу являються захистом від некомпетентності чи можливої суб’єктивної оцінки відповідних осіб. Для прикладу, в цивільно-процесуальному законодавстві передбачено, що будь-яка зацікавлена особа вправі в порядку, всановленому законом, звернутись в суд за захистом порушеного чи оспорюваного права чи охороняючого законом інтереса. Сторони в суді- позивач і відповідач мають рівні процесуальні права, незалежно від того, щопозивачем може бути громадянин, а відповідачем орган державної влади в особі його представника.
Захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом, арбітражним та третейським судом, а у випадках, окремо передбачених законом, захист цивільних прав здійснюється в адміністративному порядку (ст.6 Цивільного кодексу України).
Суди розглядають:
· справи по спорам, які виникають із цивільних, сімейних, трудових та кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією із сторін в спорі являється громадянин, за виключенням випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом для вирішення інших органів;
· справи, які виникають із адміністративно- правових відносин, перерахованих в ст.236 Цивільного процесуального кодексу (деякі порушення закона на виборах, скарги на дії посадових осіб та інш.);
· справи окремого призначення, перераховані в ст. 254 Цивільного процесуального кодекса (визнання громадянина безвісно відсутнім чи померлим, усиновлення дітей, встановлення фактів, які мають юридичне значення та інш. )
Суди також розглядають справи, в яких приймають участь іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства і організації (ст. 24 Цивільного процесуального кодексу).
На арбітражний суд покладено вирішення всіх господарчих спорів, які виникають між юридичними особами, державними і іншими органами (ст.1 Закону “Про арбітражний суд”), зокрема, при укладенні, зміні, припиненні і виконанні господарчих договорів і на інших підставах, а також в спорах про визнання недійсними акти ненормативного характеру (ст.12 Арбітражного процесуального кодексу України).
Захист прав, які виникають із шлюбно-сімейних відносин, здійснюється судом, органами опіки і піклування і органами запису актів громадського стану, а також товариськими судами, трудовими колективами, та іншими суспільними організаціями у випадках і в порядку, передбаченому законодавством (ст. 6-2 Кодексу законів про шлюб і сім’ю України)
Індивідуальні трудові спори розглядаються комісіями по трудових спорах і районними (міськими) судами (ст.221 Кодекса законів про працю України), при цьому комісії по трудовим спорам являються первинним органом розгляду трудових спорів, які виникають на підприємствах, організаціях, крім незначних випадків (ст.224 Кодексу законів про працю України).
Земельні спори розглядаються виконкомами сільських, селищних, міських Рад, створюваними ними узгоджуваними комісіями, судом, арбітражним чи третейським судом в порядку встановленим Земельним кодексом та іншими актами законодавства України ст. 103 Земельного кодексу України, ст.33 Закону України “Про місцеве самоврядування ”.
Товариські суди розглядають деякі в справи громадян по трудовим відносинам (порушення трудової дисципліни), сімейним відносинам (невиконання обов’язків батьками, піклувальника, опікуна - обов’язку по вихованню дітей), житлові правовідносини (використання допоміжних приміщень) цивільним та іншими правовідносинам (ст.7 Положення про товариські суди).
Третейські суди вирішують передані на їх розгляд громадянами будь-які спори, які виникли між ними, з єдиним виключенням спорів по трудовим і сімейним відносинам (ст.1 Положення про третейський суд).
Справи про адміністративні правопорушення розглядаються (ст.213 Кодекса про адміністративні правопорушення України):
· Адміністративними комісіями при виконкомах місцевих Рад
· Виконкомами сільських, селищних Рад
· Районними (міськими ) судами (суддями);
· Органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій і іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на це законодавством України.
Можливість застосування судової влади для захисту прав, законних інтересів і свобод громадян і організаціій постійно розширяється, про що свідчить встановлена підвідомчість суду справ по трудовим, земельним, державним, адміністративним і фінансовим відносинам.
Судова влада по захисту суб’єктивних прав та законних інтересів громадян та організацій-провосуддя здійснюється в порядку цивільного та кримінального судового провадження, а також арбітражного процесу. Арбітражний суд здійснюється судову владу в справах, які виникають при укладенні, зміні, виконанні та припиненні господарчих договорів, врегулюванні цивільним законодавством, тобто спорів по цивільним правовідносинам. Розмежування компетенції між загальними юрисдикціями здійснюється у відповідності до ст. 23 Цивільного процесуального кодексу України і ст. ст.12-14 Арбітражного процесуального кодекса України наведені тільки на основі суб’єктивного складу спірних матеріальних правовідносинах, в зв’язку з чим арбітражний процес являється різновидом цивільного судового провадження підлягає включенню в його систему. Єдність судової влади викликано необхідністю уніфікацією судової системи на основі сворення єдиного і рівноправного для всіх громадян і організацій державного суду з покладеним на нього здійснення функцій правосуддя по справам, виникаючи із правовідносин, врегулюваними нормами цивільного, трудового, сімейного, земельного, адміністративного та інших галузей матеріального права в певному єдиному процесуальному порядку.
З проблемою здійснення судовою владою тісно пов’язані питання і здійснення цивільної процесуальної форми, яка в юридичніій літературі не є однакового визначення. Вона здійснюється з основними принципами цивільного процесуального права, з цивільним процесом, з порядком діяльності суду і учасників процесу, розкривається формою процесульних документів.
Виходячи із діалектичного зв’язку цивільного права з цивільним процесуальним (єдність змісту і форми), цивільну процесуальну форму в ототожненні з цивільним судовим провадження можна розглядати умовно, в тому плані, що нею забезпечується життя ( реалізація, захист ) цивільного права (зміст), однак слід мати на увазі, що цивільне судове провадження має свою притаманну йому зміст і процесуальну форму. Змістом буде діяльність суду і учасників процесу (дії і правовідносини), а цивільній процесуальній формі - об’єктивне (зовнішнє) вираження здійснення, закріплення і оформлення відповідної діяльності, наприклад, діяльність суду по розгляду справи складається із сукупності дій, направлених на дослідження доказів при допомозі певних законом засобів доказів. Така діяльність здійснюється з додержанням певному порядку, по встановленим правилами, в установленій процесуальній формі судового засідання, безпосередньо, усно, тобто процесуальні дії здійснюються в певній процесуальній формі і фіксуються в певних процесуальних документах.
Таке розуміння процесуальної форми відображається в деяких нормах Цивільного процесуального кодекса України:
ст. 137- позовна заява подається до суду в письмовому вигляді;
ст.211- винесене судом рішення виражається в письмовому вигляді;
ст.159- розгляд справи проходить в судовому засіданні;
ст.160- розгляд справи проходить безпосередньо, усно і при незмінному складі суду.
Таким чином, під цивільною процесуальною формою, необхідно розуміти встановлений цивільним процесуальним правом зовнішній спосіб здійснення процесуальних дій, виконуючих по встановлених правилам, в певному порядку судом, органом судового виконання і всіма учасниками процеса при розгляді і вирішенні справи, перевірки законності і обгрунтування поставленого по ньому рішенні і його примусовому виконанні, а також закріплення процесуальних дій в передбаченому процесуальних документах.
Процесуальна форма відносно процесуальних дій виконує важливу роль. Як постійний і необхідний її атрибут, вона виражає гарантії, що забезпечує законність і обгрунтованість в застосуванні судом права і його реалізації учасниками процеса.
Значення процесуальної форми в тому, що вона існує не сама по собі, а вираження певного змісту (процесуальної дії), тобто в діалектичноій єдності форми і змісту. Цивільна процесуальна форма обумовлена існуючими в Україні суспільними відносинами і характеризується демократизмом, який базується на закріплених в нормах цивільного права принципах, оптимально об’єднуючи в собі простоту і доступність, необхідність і доцільність, вона призвана забезпечити як оперативність, так і результативність виконання завдань, покладених на цивільне судове провадженння.
Право на захист як одна з правомочностей суб’єктивного цивільного права до останнього часу вважалось мало дослідженим теоретичним питанням. Відомо, що будь-яке суб’єктивне право, не забезпечене необхідними засобами захисту, втрачає свої відмінності ознаки і риси, перестає бути гарантією для його здіснення. Цікаві думки були висловлені В.Грибановим.[1]
Вказаний автор, відзначаючи велике теоретичне і практичне значення цього питання, підкреслює, що право на захист являє собою тих можливостей, які закон надає особі для захисту того або іншого права.
Поняття права на захист В.Грибанов зв’язує з наявністю у правомочної особи сукупності ряду таких можливостей, як можливість здійснити право своїми діями вимагати певної поведінки від зобов'’зальної особи, звернутись до компетентних державних або громадських органів з вимогою захисту порушеного або оспорюваного права.
Справедливо не погоджується В.Грибанов з висловлюваними в літературі думками про те, що захист суб’єктивних прав притаманний лише органам держави, не враховуючи при цьому чітких вказівок у законі (ст.6 ЦПК України) про різні форми захисту суб’єктивного права органами громадськості.[2] Проблему права захисту необхідно розглядати в різних аспектах.
Право на захист (для позивача) - це право на звернення до юрисдикційного органу з вимогою про захист порушеного або оспорюваного суб’єктивного права. Право на захист (для відповідача) – це використання ним процесуальних і матеріально-правових засобів для відстоювання своєї правоти, своїх інтересів . Захист відповідача проти позову являє собою оспорювання тих обставин (в широкому значенні цього слова), які зробили для позивача можливим зверненням з позовом до суду. Як справедливо вказувалося в нашій літературі, проблема права на захист у загально-теоретичному плані звичайно зво диться до питання про право на позов[3].
У науці цивільного процесуального права одним з найбільш спірних питань є питання про право на позов. У зв'язку з різним підходом до аналізу цього поняття у нього вкладається найрізноманітніший зміст. Одні вчені розглядають право на позов як єдине поняття, але розрізняють в ньому матеріально-правову і процесуальну сто- рони. Навіть у межах цієї групи вчених немає єдиної думки з приводу співвідношення цих двох сторін позову.
Одні (проф. Вільнянський С. І.) поняття на позов зводили лише до матеріально-правової вимоги позивача до відповідача[4].
Другі (проф. Юдельсон К. С.) вирішальну ознаку права на позов вбачають у його процесуальному значенні [5].
Нарешті, треті (проф. А. О. Добровольський, О. П. Клейнман) у поняття права на позов вкладають як матеріально-правові, так і процесуальні можливості захисту права. Цьому загальноприйнятому єдиному поняттю права на позов протистоїть ще одна точка зору, згідно з якою слід розрізняти право на позов у матеріальному значенні і право на позов у процесуальному значенні[6].
На мою думку, більш чітко це питання розв'язане в роботах А. О. Добровольського. А. О. Добровольський вважає, що позов має дві сторони, відносно самостійні. Отже, і право на позов слід розглядати і вивчати у двох аспектах: з процесуального боку і матеріально-правового.
У процесуальному значенні право на позов — це право на порушення судової діяльності. У матеріально-правовому значенні—це право на задоволення позову. Дія цивілістів позов важливий як засіб здійснення права. Для процесуалістів як засіб порушення процесу[7]. Чітке розуміння поняття права на позов дозволяє нам уявити і побудувати конструкцію захисту відповідача проти пред'явленого до нього позову.
Відомо, що захист проти позову може здійснюватися у вигляді заперечення, шляхом пред'явлення зустрічного позову[8]. Заперечення як засіб захисту полягає в тому, що відповідач просто не визнає, заперечує заявлену до нього вимогу позивача.
При запереченні позовних вимог обов'язок доказу обгрунтованості позову лежить на позивачі[9]. Якщо ж відповідач, не обмежуючись простим запереченням позову, наводить мотиви свого заперечення, то це вже буде заперечення проти позову. У своїх запереченнях відповідач може посилатися на фактичні обставини, які підтверджують відсутність у позивача спірного права. Він також може заперечувати проти своєї відповідальності за позовом, посилаючись на юридичні обставини. Обов'язковість доказу цих обставин покладається на відповідача.
Отже, заперечення проти позову — це пояснення відповідача з приводу правомірності виникнення і розвитку процесу, проти заявлених вимог позивача по суті Як вже відзначалося вище, право на позов включає у себе дві сторони: право на пред'явлення позову і право на задоволення позову. З врахуванням цього слід розрізняти: процесуальні заперечення відповідача і заперечення матеріально-правові.
В своїй роботі я використавув архівні матеріали, та Постанови Верховно Суду колишнього СРСР, вважаючи , що розроблені рекомендації та вказівки , що були ним проведені зберегли свою актуальність і важливість до цього часу
1.Загальна характеристика осіб, що беруть участь в цивільному процесі.
Порушення цивільних справ проходить у випадку виникнення спорів між громадянами, організаціями та різними юридичними особами. Разом з тим, крім безпосередньо сперечаючих сторін, які беруть участь в процесі, як носії суб’єктивних прав та обов’язків, в ньому беруть участь і інші особи, які не мають юридичної зацікавленості у результаті справи.
Хто ж саме бере участь в цивільному процесі, і відповідно будуть вказані в кожному судовому протоколі, а також рішенні та ухваліі суду. Це позивач і відповідач, треті особи, прокурор, свідки, експерти, перекладачі, органи державного управління і особи, захищаючи від свого імені права інших громадян, наприклад, органи опіки, в справах поруючих інтереси дітей, представниики громадськості
Органи внутрішніх справ наділені правами юридичної особи- райвідділ - трудової установи, частини внутрішніх військ МВС, підрозділи пожежної охорони, лікувально- трудові профілакторії, підрозділи конвойної служби можуть бути в цивільній справі: позивачем, наприклад, по спору про відшкодування шкоди, спричиненої неправомірними службовими, діями посадових осіб міліції при охороні громадського порядку. Всі учасники цивільного процесу по конкретній справі можна виділити на дві великі групи. В першу входять ті, які мають самостійний юридичний інтерес до результату розгляду судом справи;
до –другої ті, що сприяють здійсненню правосуддя, але не мають самостійної заінтересованості в результаті справи.
Перших- закон називає “особами, які беруть участь в справі” (ст.98 ЦПК України), других- “учасниками процесу сприяючих правосуддю”. До першої групи відносяться, наприклад, позивач, який починає процес, щоб досягти захисту свого матеріального права або інтересу.
До – другої групи відносяться - свідок, який лише інформує суд про те, що йому відомо, наприклад, про взаємовідносини відповідача з особою, яка порушила справу. Позивач наділений процесуальними правами. Здійснюючи їх він активно впливає на хід процесу. Свідок же, тільки являючись учасником процесу, ніякого впливу на його розвиток вплинути не може - його роль в процесі пасивна.
Отже, до осіб, які беруть участь в процесі, відносяться всі ті учасники процеса, які захищають свої цивільні права та законні інтереси чи захищають від свого імені права та інтереси інших осіб. Вони наділені з цією ціллю процесуальними правами і обов’язками, виконання яких і впливає на хід і розвиток процесу.
У відповідності до ст.98 ЦПК України до осіб, які беруть участь у справі відносяться: треті особи, прокурор, органи державного управління інші кооперативні організаці їх об’єднання чи окремі громадяни у випадках, коли вони по закону вони можуть звертатись в суд за захистом прав та інтересів третіх осіб, а також заявники та зацікавлені особи, органи державного управління, державні організації кооперативи, по справам окремого провадження і справах, які виникають із адміністративно-правових відносин.
Особи, які беруть участь в справі, наділені широкими процесуальними правами стаття 99 ЦПК України перераховуються ці права.
До них відносяться: Право знайомитись з матеріалами справами, робити виписки із них, робити копії, заявляти відводи, пред’являти докази, представляти докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим учасникам процесу, заявляти клопотання, давати пояснення суду, давати свої висновки і доводи по всіх питаннях, виникають в ході судового розгляду, заперечувати проти нових клопотання, доводів і висновків інших осіб, які беруть участь в справі, оскаржувати рішення і ухвали рішення і ухвали, користуватись іншими правами, нааними цим Цивільно-процесуальним кодексом України.
2.Сторони в цивільному процесі.
Майже в кожній цивільній справі перед суддями постають люди з протилежними інтересами, цілі, яких відрізняються одна від одної. Ми вже говорили, що особа, яка звертається до суду за захистом своїх прав чи законних інтересів, вважає, що вони несправедливо порушені - називається позивачем, а його опонента – відповідачем. Двоє вони називаються сторонами. В справах окремого провадження сторін немає. В суд з’являється громадянин чи представник юридичної особи, яких закон називає заявниками.
Від інших осіб, які беруть участь в справі, сторони відрізняються тим, що процес ведеться від їх імені в захист їх суб’єктивних прав і інтересів, на сторони поширюються в повній мірі законна сила судового рішення, сторони несуть судові витрати, у випадку вибування з процесу однієї з сторін його місце займає правонаступник (так, буває, як правило, коли позивач чи відповідач помирає, ліквідується юридична особа, яка являється стороною по справі), сторони мають права по розпорядженню об’єктом процесу.
Позивач вправі змінити підстави чи предмет позову, збільшити чи зменшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову. Відповідач вправі визнати позов, сторони можуть завершити справу мировою угодою. Всі ці дії знаходяться під контролем і при безпосередній участі судді.
Сторони користуються рівними процесуальними правами. На сторону, яка недобросовістно заявила позов чи спір проти позову. З метою затягування чи ускладнення процесу, судом може бути накладений обов’язок виплаті іншій стороні винагороди за фактичну втрату робочого часу у відповідності до середнього заробітку, але не більше 5% від задоволеної суми позову. Ведення процесу від свого імені і в захист суб’єктивних прав та інтересів, поширення на учасників процесу сили судових рішень, несення судових витрат характерне також для “скаржників” і заявників з непозовних справа. Відмінність складається в тому, що по справах які виникають з адміністративно-правових відносин, не стягуються судові витрати, а по справам окремого провадження, за загальним правилом захищається не суб’єктивне право, а законний інтерес.
В справі можуть брати участь декілька позивачів чи відповідачів, заявників, наприклад Пленум Верховного Суду СРСР в Постанові № 2 від 3.04.’87р - звернув увагу на те, що при розгляді позовних вимог громадянина чи заяви прокурора про визнання ордера недійсним суд зобов’язаний притягнути до участі з відповідачем і виконком на якого повинен бути покладений обов’язок надати інше жиле приміщення основою для співучасті служать однорідність вимог і їх тісний взаємозв’язок.
Ціль такої співучасті - економія часу, судових витрат і праці судді. Однорідні рішення аналогічних питаннях не виносяться одне за іншим в декількох провадженннях, сукупність справ розглядається одночасно.
Співучасть може бути необхідна, коли окремий розгляд однорідних вимог неприпустимим. Основою обов’язковою співучасті є загальне право чи борг, наприклад, при пред’явленні позову батьком, до одного із своїх дітей про витребуванні коштів на прожиття, суд в якості відвідувачів може притягнути і інших дітей.
Кожен з учасників-самостійний суб’єкт процесу, він не позв’язаний волею інших і не зв’язує їх в свою чергу. Єдиний виняток- випадок, коли один з співучасників оскаржив рішення, але воно в силу ст.296 ЦПК України, може бути розглянуто і у відношенні осіб, не подавших скаргу. Крім того, співучасники які виступили на тій стороні, що й сторона яка подала скаргу можуть приєднатись до скарги, не вносячи відповідного державного мита.
Ще одним варіантом ускладнення процеса, крім участі в ньому співпозивачів, а інколи і тих інших одночасно, являється заміна неналежної сторони.
Пленум Верховного Суду СРСР в постанові № 8 від 18 04 ’86р “Про застосування судами законодавства при розгляді спорів виникаючих із авторських правовідносин”- вказав, що справам про авторство (співавторство) на твір належним відповідачем, являється особа, яка по твердженню позивача присвоїла твір, якщо до неї пред’явлена вимога про захист порушеного авторського права. В необхідних випадках, організація , яка випустила в світ твір, може бути притягнута до справи в якості відповідача і по ініціативі суду.
Належна сторона - власник чи спірних прав чи спірних обов’язків.
Неналежна сторона - особа, по відношенні до якої по матеріалам справи виключається твердження про те, що вона являється суб’єктом спірних матеріалів правовідносин.
У відповідності до ст.105 ЦПК України суд встанов під час розгляду справи, що позивач чи відповідач неналежні, може не зупиняючи справу замінити зі згоди позивача первісного позивача чи відповідача - належним. Якщо первісний позивач не бажає вибути із процеса, належного позивача суд сповіщає про можливість вступу в справу в якості третьої особи з самостійними позовними вимогами.
Коли первісний позивач не згідний вибути із процеса, а належний не хоче вступити в нього, справа продовжується без заміни, суд в позові відмовляє. При вступі нового позивача в процес суд веде процес з двома позивачами і в залежності від обставин виносить рішення застосовуючи до позивача належному; неналежному же позивачу відмовляє в позові.
При вибутті неналежного позивача із процесу і вступі в нього належного в процес починається знову на заміну відповідача також вимагається згода позивача, якщо вона отримана, суд звільняє первісного відповідача від участі в справі і притягує нового. Процес починається спочатку. Якщо позивач не погоджується на заміну відповідача, суд залишає зі своєї сторони в справі, притягує належну, проводить процес з двома відповідачами і виносить заключне рішення.
Від заміни неналежної сторони слід відрізняти процесуальне правонаступництво. Основа його – правонаступництво в матеріальних правовідносинах, які являються і предметом спору, перехід на протязі процеса прав та обов’язків по спірних правовідносинах до іншої особи-внаслідок спадку чи ліквідації юридичної особи, з переходом прав і майна до іншої організації. Цей випадок носить назву загального правонаступництва. Можлива і часткове правонаступництво по причині переводу боргу чи уступки вимог права вимоги до іншої особи.
Правонаступництво допустиме в будь-якій стадії процесу. Процес продовжується з того моменту, коли виник спір про правонаступництво, а не спочатку.
3. Поняття принципів цивільно-процесуального права.
В принципах права відображається відношення людей до права в якості соціальної цінності. Тому в них як у фокусі сконцентровано відображається зацікавленість певної групи осіб наділити своє право такими рисами, які б в найбільшій ступені могли задовільнити їх потреби принцити складають основу будь-якої системи права і кожної його галузі.
Не являється винятком і цивільно-процесуальне право, яке є самостійною галуззю права, і якій характерні як загальні риси так і визначена специфіка, що характерна лише для окремої галузі.
Радикальні зміни в політичній і економічній системі України потребують належного правового забезпечення. Одночасно і сама правова система вимагає в обновленні змісту, організаційних форм і методів функціонування. Не останню роль в цій роботі відводиться і тим основностворюючим началам, на яких будуються судова система і її діяльність- принципам.
Про поняття принципів в науці цивільно-процесуального права висловлені різні думки. Суть одного з них складається в тому, що принципи визначаються основостворюючі начала, на яких будується цивільний процес і які виражають завдання правосуддя по цивільним справам, характеризують методи їх здійснення. З точки зору, наприклад, професора В.М.Семенова, принципи - це якісні особливості, які складають ідейно-політичні начала права і виражають класову направленість, конкретний соціальний тип, специфічні особливі права.[10]
Всі принципи цивільного процесуального права отримали законодавче закріплення в його нормах. Однак з позицій юридичної техніки вони виражені в законах по-різному. Одні з них - їх більшість- сформулювані законом в окремих статтях, наприклад принцип гласності судового розгляду, незалежності суддів та інші. Деякі принципи виражаються в змісті окремих норм та інститутів і випливають з них шляхом теоретичного аналізу та узагальнення. Наприклад, суть принципу диспозитивності - наука цивільно-процесуального права випливає із змісту ст. 160 ЦПК України та інших статей.
4.Склад, система і класифікація принципів цивільного
процесуального права. Сукупність принципів цивільного процесуального права в їх тісному взаємозв’язку утворює чітку систему. Взаємозв’язок принципів проявляється по-різному: одні з них розвиваються та доповнюють положення інших принципів; у інших випадках одні принципи являються гарантіями інших, сприяють перетворенню їх в практику і т.д. Повнота здійснення кожного принципу залежить від послідовності дотримання інших однаково значимих положень. Їх взаємозв’язок визначається єдністю вираженню в них ідеях, цілеспрямованістю до досягненню єдиної мети.
В єдиній системі принципів кожен з них відіграє самостійну роль. Ті чи інші принципи можуть мати певне значення і знаходять найбільше проявлення в одній із стадій цивільного процесу або окремих інститутах, але загальне значення кожного принципу визначається його взаємозв’язком з іншими, комплексним впливом принципів на діяльність правосуддя по цивільних справах.
Класифікація принципів цивільного процесуального права може бути проведена по різним ознакам (критеріям) і в певній мірі має суб’єктивний характер. Підтвердженню цьому - різні точки зору на проблему класифікацію принципів. Однак, слід мати на увазі, що будь-яка класифікація принципів цивільного права умовна, так як вони взаємопов’язані і взаємообумовлені.
В той же час класифікація принципів дає можливість визнати роль, місце і значення кожного з них. Традиційною, вважається класифікація принципів по джерелам їх нормативного забезпечення: відповідно виділяють:
· принципи, закріплені у Конституції України
· принципи закріплені в законодавстві про судоустрій та судове провадження.
М.А. Гурвич, поділяючи погляди угорського процесуаліста Л.Неваі, за основу класифікації принципів цивільного процесуального права взяв критерій - роль цих принципів в здійсненні правосуддя. В залежності від неї він вів розмову про організаційні та функціональні принципи судового провадження[11]. Пізніше, удосконаюючи дану класифікацію, він запропонував інший критерій-об’єкт врегулювання, виділив дві групи принципи загального значення: принципи визначаючі демократизм цивільного права, і принципи, які виражають законність в процесі. К.С..Юдельсон стосовно до принципів цивільного процесуального права виразив класифікацію принципів, запропоновану С.С. Алексєєвим в загальній теорії права, в залежності від того, яку область правових відносин вони поширюються[12]:
· загально-правові принципи, виражаючі склад цивільного процесуального права;
· міжгалузеві принципи, одночасно характерні цивільно-процесуальному праву та суміжним з ними галузями;
· принципи цивільно- процесуального права, які виражають зміст саме цієї галузі права (галузеві принципи);
· принципи правових інститутів, які виражають зміст і особливості кожного інституту цивільно- процесуального права.
В учбовій та науковій літературі можна зустрітити і інші варіанти класифікації приципів. Класифікація принципів цивільного процесуального права по джерелу їх закріплення (а саме виділенні конституційних принципів) має певний зміст, оскільки вказані принципи впливають на весь зміст цивільно-процесуального права, так як Конституція України - це юридична база для всього українського законодавства. Однак виділення конституційних принципів не означає приниження інших, прямо сформулюваних в Конституції. Всі принципи однаково важливі та обов’язкові.
Конституційними принципами цивільного процесуального права являються:
· здійснення правосуддя по цивільним справам тільки судом;
· незалежність суддів і підкоренню їх тільки Закону;
· гласність судового розгляду;
· рівність перед законом та судом
· змагальність
· рівність сторін.
До галузевих принципів цивільного процесуального права, закріпленні в законодавстві про судопровадження відносять:
· врахування одноособового та колегіального розгляду цивільних справ в судах;
· національна мова судового провадження;
· участь громадськості в судовому провадженні ;
· безпосередність в дослідженні доказів;
· безперервність судового розгляду.
4а. Конституційні принципи цивільного процесуального права.
Здіснення правосуддя по цивільним справам тільки судом Правосуддя в Україні здійснюється тільки судом (ст.124 Конституції України). Судову систему в Україні складає Коституційний Суд Укрїани, суди загальної юрисдикції та арбітражні (господарські) суди. Їх діяльність направлена на розгляд кримінальних та цивільних справ і тому завжди пов’язана з необхідністю застосування державного примусу. В цьому полягає особлива роль суду серед інших правозастосовуючих та правоохоронних органів.
Крім того, судові органи в силу специфіки організації і процесуальної форми діяльності поставлені в особливі умови, що дає їм можливість розібратись в найскладніших ситуаціях кримінального злочину, чи цивільного правопорушення, правильно тлумачити і застосовувати закон, та винести законне, обгрунтоване, справедливе рішення. Все це має важливе принципове значення для виконання функцій правосуддя. Оскільки держава поклада здійснення правосуддя тільки на судом, вона категорично забороняє кому б то не було займатись судовою діяльністю і застосовувати примус до правопорушників в формі правосуддя.
Розгляд деяких категорій цивільних справ у випадках, вказаних в законі, третейськими судами, а також іншими державними органами і громадськими організаціями не явлється правосуддям, тому що суд і тільки суд- єдний державний орган, здійснюючий правосуддя в певній процесуальній формі, чітко регламентуючих законом, тільки суд має право позбавити громадянина його особистих, майнових та інших прав.
Чітко визначений процесуальний порядок розгляду та вирішення цивільних справ характерний лише для судового провадження розгляд цивільних справ іншими органами і організаціями не обмежується жорсткою процесуальною формою.
Дія даного принципу проявляється :
1. В праві контролю суда за законністю дій адміністративних органів і посадових осіб у випадку застосуваннням ним цивільного законодавства;
2. В контролю суду за законністю рішення третейських судів при їх виконанні;
3. В примусовому виконанні, як правило, судовим виконанням під контролем суду рішень і постанов всіх органів, здійснюю
