Захист прав та інтересів в цивільному процесі (Частина 2)
4б. Принципи цивільного процесуального
права закріплені в галузевому законодавстві. Диспозитивність
Поняття “диспозитивність” походить від лат “dispositivus”- “маю в розпорядженні”. Юридичний термін “диспозитивність” означає можливість особи на свій розсуд розпоряджатись суб’єктивними правами. Принцип диспозитивності заключається у можливості осіб, які беруть участь у справі, мати в розпорядженні свої матеріальні та процесуальні права, а також засоби їх захисту. Так у відповідності до ст.103 ЦПК України, позивач має право змінити зміст чи предмет позову, збільшити чи зменшити розмір позовних вимог або відмовитись від позову. Відповідач вправі визнати позов. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою.
Свобода осіб, які беруть участь у справі, розпоряджатись наявними матеріальними права і процесуальними засобами їх захисту обумовлена свободою особистості в Україні. Воля сторін в дозволених законом межах розпоряджатись належним їм правами в цивільному процесі не протирічать цілям правосуддя по цивільним справам, так як діяльність суда, його процесуальні відносини з учасниками цивільної справи будуються з врахуванням самостійності, відомої автономії, розпоряджень, які належать учасника цивільних правовідносин. Цивільний процесуальний закон в цілях здійснення судового захисту суб’єктивних цивільних прав які надаються кожному суб’єкту права і визначаються процесуальними засобаим, яким останній може вільно розпоряджатись в процесі.
Диспозитивність в області цивільного процесу являється продовженням і наслідком диспозитивного начала, характерного для цивільних матеріальних правовідносин. Початок диспозитивності Пронизує все цивільне судове провадження – від порушення конкретної справедливо виконавчого провадження.
Зміст принципу дистозитивності характеризується тими широкими правами, якими закон наділяє сторони та інших осіб в справі. В Цивільному процесуальному кодексі України вони закріплені в ст.103 . Особи, які беруть участь у справі мають широкі і різносторонні процесуальні повноваження, але зміст принципа диспозитивності включає лише ті з них, якими пов’язані з предметом судової діяльності і здійснення яких впливає на рух процесу.
В змісті принципа диспозитивності з точки зору його нормального вираження і здійснення входять повноваження пов’язані з розпорядженням сторонами матеріальними правами і процесуальними засобами їх захисту, відносяться: пред’явлення позову та зустрічного позову, заяви, скарги, певного характеру і об’єму позовних вимог і заперечень; можливість їх змін; відмова від позову; визнання позову, заключення мирової угоди.
По своєму характеру принцип диспозитивності являється специфічним галузевим, тому що в цивільному процесі сторони можуть вільно розпоряджатись предметом судового провадження (спірним матеріальним правом ) і процесуальними засобами, тобто, своїми діями на рух процесу.
Разом з тим за судом зберігається право контролю за деякими розпорядчими діями сторін: наприклад, за заключенні мирової угоди або визнання відповідачем позову. Суд контролює ці дії з тим, щоб вони не протирічили закону і не порушували права інших (крім сторін) осіб. Усність судового провадження В цивільному судовому провадженні викладення процесуального матеріалу здійснюється в двох формах- усній і письмовій. Кожна з них має свої позитивні та негативні сторони. Усна форма необхідна там, де процес здійснюється гласно і переслідує мету завдань виховання. Тому найбільш прогресивним і демократичним визнається принцип усності в тому змісті, що спілкування суду з учасниками процесу повинен проходити усно і незалежно від форми повідомленого матеріалу. Тільки при цій умові процес може бути сприйнятий всіма присутніми в залі судового засідання, оскільки усна форма полегшує безпосередність сприйняття доказів судом і особами, які беруть участь у справі, прискорює процес розгляду справи.
Разом з тим при усній формі легше к онтролювати діяльність суду особами, які беруть участь в справі.
Згідно ч. ст.160 ЦПК України розгляд справи проходить усно. Це означає, що весь процесуальний матеріал (факти і докази), які використовуються судом при розгляді справи, повиннні бути викладені в судовому засіданні в усній формі .Усно повинно бути викладені роз’яснення сторін і покази інших учасниуів процесу; всі письмові матеріали (письмові заяви сторін, позовні заяви, письмові докази, письмові заключення експерта і т.д.) обов’язково повинні зачитуватись в судовому засіданні. Усно задаються питання членами суда і членами суда і особами які беруть участь у справі, постанови суду обов’язково зачитуються. Вищевикладене дає висновок зробити висновок, що найбільш повно принцип усності виражений в нормах, які регулюють судовий розгляд: відкриття судового засідання і оголошення про те те, яка справа розглядається; роз’яснення обов’язків перекладачу, прав і обов’язків осіб, які беруть участь у справі та інш.
Безпосередність у дослідженні доказів.
Контакти суду з учасниками процеса передбачає як усну форму повідомленого процесуального матеріалу, так і безпосередність його сприйняття судом. Тільки при цій умові він буде правильно зромілим і зможе визвати у потрібних випадках відповідну реакцію зі сторони суду у формі продовжуючого спілкування з учасниками процеса.
У відповідності з ч.1 ст.160 ЦПК суд першої інстанції при розгляді справи зобов’язаний безпосередньо досліджувати докази по справі: заслухати роз’яснення сторін, які беруть участь по справі, покази свідків, заключення екперта, ознайомитись з письмовими доказами, оглядати письмоивх доказів. Принцип безпосередності по своєму характеру має дві сторони: суб’єктвну та об’єктивну.
З суб’ктивної сторони безпосередність заключається в тому, що суд першої інстанції при розгляді справи обов’язково особисто (тобто безпосередньо) досліджуватиме докази по справі: заслуховування роз’яснення сторін, які беруть участь у справі, показів свідків, висновків експертів, ознайомиться з письмовими доказами, огляду речевих доказів. З об’єктивної сторони докази повинні бути, як правило, взяті із першоджерела, безпосередньо відображаючи достовірними цими факти.
Застовування принципу безпосередності важливо перш за все у відношенні усного матеріалу, роз’яснень сторін, показів свідків, які повинні бути вислухані і допитані саме судом. Але не менше значення має дотримання безпосередності і при дослідженні письмових документів, а також при огляді і дослідженні речевих доказів. Принцип безпосередності, передбачений в ст. 160 ЦПК, відноситься до доказової діяльності суду, направленої на встановлення фактів, необхідних для розгляду справи.
Зміст принципу складається із слідуючих положеь:
· суд зобов’язаний вирішити лише на тих доказах, які були досліджені їм публічно в судовому засіданні, так як тільки в цьому випадку може буди обгрунтованим;
· при дослідженні обставин справи суд повинен отримати інформацію із безпосереднього джерела. Саме при умові безпосереднього особистого сприйманняя необхідних суду відомостей може бути забезпечена об’єктивність рішення;
· суд повинен прагнути до використанняя так званих первісних доказів які утворились під впливом безпосередніх впливів певних фактів.
Наявність перерахованих фактів обумовлено тим, що різні фактичні дані можуть стати судовими доказами тільки при використанні їх на основі принципу безпосередності. З врахуванням цього законодавець встановив в ЦПК чіткий порядок дослідження справи в судовому засіданні
Але як би важко не здійснювався принцип безпосередності, не у всіх випадках надається можливість його дотримання. Тому цивільно-процесуальний кодекс передбачив можливість встановлення деяких винятків із дії даного принципу, виходя з того, що безпосередність в цих випадках буде дотримана.
Одним з умов, забезпечуючих дію принципу безпосередності, являється правило про незмінність складу суду. У відповідновсті з яким кожна справа від початку і до кінця повинна бути розглядатись одним і тим же складом суду. Якщо будь-хто із суддів буде позбавлений можливості продовжувати участі в судовому розгляді, він замінюються іншим суддею і розгляд справи починається з початку.(ст. 22 ЦПК ). В протилежному випадку виявилось би, що новий суддя не ознайомлений з обставинами справи безпосередньо.
Безперервність судового розгляду
Сприйнятий в процесі матріал повинен бути збережений у свідомості як суддів так і в учасників процесу, спостерігаючих за ходом процесу в залі засідання. Тільки при дотриманні цієї умови процесуальний матеріал по цивільнісй справі виявиться цілісним, здатним служити загальній оцінці. Принцип безперервності судового розгляду, має велике значення для формування внутрішніх переконань,сконцентровуючи увагу судді на одній справі, забезпечуючи врахування судом всіх його обставин, правильну кваліфікацію правовідносин і винесення законного і мотивованого рішення.
Судове засідання по кожній справі, включаючи винесення рішення проходить безперевно, тобто суд почав слухання справи, доводить його до кінцевого розгляду. Розгляд суддями інших цивільних справ не допускається. Судді не вправі розглядати одночасно декілька справ. Це негативно відображиться на встановленні об’єктивної істини по справі, так як розсіюється увага судді, заважає аналізу, оцінці доказів.
Судове засідання по кожній справі повинно проходити безперервно, крім часу, визначеного для відпочинку. Тривалість перви судового засідання визначає суд в залежності від тих чи інших обстваин.
Оголошення перерви суд може не тільки для відпочинку, але й для деяких інших цілей:
1. Якщо сторони заперечують проти одноособового розгляду справи ;
2. Якщо суд прийняв рішення допитати свідків, вони можуть являтись в судове засідання лише через деякий час, але в той же день;
3. Якщо учасникам процесу необхідно підготуватись до дебатів.
Порушення безперервності процесу може привести до того, що безпосередність сприйняття суддями доказів буде послаблено емоціями, отриманими під час слухання нової справи. Пооорушення безперервності процесу в значній мірі понижує його виховне значення. Розглянувши цивільну справу під час обідньої перерви, оголошеного при слуханні іншої справи, являється порушенням принципу безперервності процесу і у зв’язку з цим- мотивованої відмови до відміни судового рішенння.
Дія принципа безперервності потребує, щоб судове рішення виносилось після закінчення розгляду справи, суд видаляється для винесення рішення в нарадчу кімнату і повинен скласти повну мотивоване рішення , відповідаюче по змісту всім вимогам закону. Однак у виняткових випадках при розгляду особливо важких справ суд вправі відкласти складання мотивованого рішення на строк не більше трьох днів (ст.199 ЦПК). При цьому резолятивна частина рішення повинна бути оголошена в тому ж засіданні, в якому закінчилось судовий розгляд.
Детальне дотримання судами принципів цивільного процесуального права в цивільному судовому провадженні являється гарантією вірного розгляду і вирішенню цивільних справ.
Одним із керуючих положень цивільного процесуального права, закріплючого однакові можливості здійснення і захист прав сторін в цивільному процесі і виключаючи будь-які переваги у цьому відношенні одної сторони перед іншою, одних осіб, які беруть участь в справі, перед іншими, являється принцип процесуального рівноправ’я, тобто таке нормативно-керівне начало, яке забезпечує сторонам рівне процесуальне положення перед судом при здійснення правосуддя.
Цей принцип відноситься до специфічних (функціональних) принципів цивільного процесу, яке характеризує діяльність судів по розгляду і вирішенню цивільних справ і базуючому на більш загальному організаційно-функцональному чи конституційному принципу рівності громадян перед законом і судом. Одночасно він являється і виявом останнього в цивільному судопровадженні. Конституційний принцип рівності громадян перед законом і судом нормативно закріплює загальну рівність громадян у всіх областях- політичному, економічному, соціальному і культурному житті, тобто принцип соціальної справедливості у чіткій відповідності з яким повинні будуватись суспільні відносини.
Здійснення правосуддя на основі рівності всіх громадян перед законом означає застосування судом норм єдиної системи права однаково по відношенню до всіх громадян. Недопустимі також винятки судом тих чи інших положень закону під виглядом яких-таки особистих чи соціальних розбіжностей громадян, по відношенню до яких і ведеться судовий процес. Суд виходячи з даного принципу, вирішує конкретну цивільну спрву з врахуванням того, що всі закони і інші нормативні акти в рівній ступені обов’язкові.
Рівність громадян перед судом означає, що розгляд судом та вирішення справ всіма судами і у відношенні всіх громадян здійснюється в одному і тому ж порядку, незалежно від расової та національній приналежності, соціального та службового, майнового стану релігійних переконань позивача, відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі.
Найбільш повно принцип процесуального рівноправ’я проявляється у позовному провадженні.
Як відомо, для позовного провадження характерно:
· наявність правової вимоги, яка випливає із порушеного чи оспореного права і підлягає до розгляду в повному порядку встановленому законом (наявність позову)
· наявність спору про право;
· наявність двох сторін з протилежними юридичними інтересами яким представлені широкі можливості по захисту своїх прав і законних інтересів у виникнувшій суперечності[13]
Отже: в позовному провадженні, найбільш яскраво проявляється три специфічних (функціональних) принципа цивільного процесу - диспозитивності, змагальності та процесуального рівноправ’я сторін. Ці принципи знаходяться в тісному взаємозв’язку. Диспозитивними правоздатними однієї сторони кореспондуються аналогічні права другої. Наприклад, праву на пред’явлення позову позивачем відповідно є право відповідача на пред’явлення зустрічного позову.[14] Визнання позову. Дві сторони мають рівне право на укладення мирової угоди.
Принцип процесуальної рівності сторін забезпечується змагальною формою судового провадження, яка надає їм можливість в рівній мірі змагатись перед судом, особливо в стадії судового розгляду і вирішення справи. Витоки змагальності знаходяться в протиріччях матеріально-правових інтересів сторін, спірних правовідносин, але в суді матеріально-правовий спір набирає форму процесуальних прав.
Зв’язок між рівністю процесуальних прав і обов’язків сторін і змагальною формою їх виявлення настільки тісна, що В.М. Семенов об’єднав два начала в один принцип- процесуального рівноправ’я сторін при змагальній формі судового провадження.[15]
В зміст принципу процесуального рівноправ’я сторін входять:
· закріплення в законодавстві рівності процесуальних прав і обов’язків;
· процесуальні гарантії, забезпечуючі однакові можливості для здійснення прав і виконання обов’язків;
· рівна процесуальна допомога суду.
Такий метод має об’єктивну основу в економічному характері суспільних відносин. Правова рівність проявляється в двох напрямках:
По-перше: ніхто з учасників цивільних правовідносин не може перекладати обов’язки на іншого.
По-друге: у випадку виникнення спору між учасниками правовідносин ні один не може прийняти рішення, обов’язкове для іншого[16]. Цей характер цивільних правовідносин об’єктивно проявляється і в процесуальному праві.
Права і обов’язки, які визначаються матеріальним правом, без існування процесуального права не можуть бути реалізованими.
Таким чином, одним із принципів, на яких головна можливість цивільного процесуального права виконують свою функцію пред’явлення захисту права, являється принцип процесуальної рівності осіб, які займають однакове процесуальне становище в процесі. 6. Права та обов’зки сторін в цивільному процесі.
Сторонами в цивільному процесі називаються особи, від імені яких ведеться процес і матеріально- правовий спір який повинен вирішити суд. Сторонами в цивільному процесі- позивачем і відповідачем модуть бути громадяни, громадяни-підприємці, державні підприємства, кооперативні організації, громадські організації і інші суб’єкти, які користуються правами юридичних осіб. В якості сторін можуть виступати іноземні громадяни і фірми, особи без громадянства. В кожній справі позовного провадження завжди є дві сторони. Позивач - особа, в захист прав і інтересів якого порушується цивільна справа.
Порушення справи може сама зацікавлена особа, може це здійснити прокурор, а у випадку передбачених в законі, справу може бути порушена по ініціативі органів державних та громадських організацій, а також окремих громадян (ст.4 ЦПК). Позовну сторону прийнято називати активною, оскільки дія в захист її прав і інтересів тягне за собою виникнення процеса. Однак це не завжди суб’єктивна активність саме позивача. Якщо справу порушено прокурором чи організаціями або громадянами, які мають на це право згідно ст.4 ЦПК, зацікавлена особа повинно бути повідомлені про це і брати участь в якості позивача (ст.118 ЦК).
Відповідача - особа, яка притягується до відповіді по позову, оскільки на нього не вказується в позові як на порушника. В багатьох випадках причиною пред’явленого позову являється дія чи бездіяльність самого відповідача (несплата боргу в установлений термін, оспорювання права авторства, завдання шкоди та ін.) . Однак в окремих випадках відповідач може сам ніяких дій, ущемляючих права і інтереси позивача, не завдавати (володілець джерела підвищеної небезпеки, неповнолітній спадкоємець, до якого пред’явлений позов про визнання заповіту недійсним і т.д.), але об’єктивно відмовити суб’єкту спірних матеріальних правовідносин на так званих пасивної сторони.
Спірні матеріальні правовідносини- об’єкт процесу по конкретній цивільній справі, а його суб’єкти являються сторонами. Питання про існування або неіснування цих правовідносин, його зміст, чи в якій мірі права позивача порушені і повинні за це нести відповідальність відповідачем, будуть вирішені судом тільки після розгляду справи по суті.
Однак вже в момент порушення справи очевидні слідуючі ознаки сторін:
Від імені сторін ведеться провадження по справі, вони персоніфікують цивільну справу. Це має більш практичне значення, оскільки закон забороняє пред’явлення і не розглядає вже вирішення справи між тими ж сторонами, про той же предмет і по тих же підстав ( п. 4 ст.136ЦПК);
Відносини між сторонами в результаті пред’явлення позову придбають офіційний характер. Завдання суду полягає в тому, щоб ці відносини врегулювати;
Сторони - cуб’єкти спірного матеріального правовідносин- мають в справі матеріально-правовий інтерес. Судове рішення визначить їх матеріальні права: вони або набувають будь-які матеріальні блага, або позбаляться їх;
Вступивши в процесуальні правовідносини з судом, сторони мають в справі процесуальну заінтересованість, складаються у можливості захисту своїх прав, у прагненні отримати сприятливе рішення і реалізувати його.;
Сторони являються головними учасниками процесу, сторони зобов’язані нести судові витрати.
В сукупності вказані вище ознаки притаманні лише сторонам, а саме сукупність цих ознак дозволяє відмежувати сторони від інших осіб, які беруть участь у справі. Поняття сторін застосовується в справах позовного провадження. Учасниками справ окремого провадження, а також виникаючих із адміністративних правопорушень, являються заявники, скаржники і зацікавлені особи. Ці особи користуються правами сторін за окремими винятками, встановлені законом.
Процесуальні права та обов’язки сторін.
Закон встановлює, що сторони користуються рівними процесуальними правами (ч.3 ст. 99 ЦПК). Відповідно вони несуть і рівні процесуальні обов’язки. Всі процесуальні права сторін випливають із установленого ст. 55 Конституції права на судовий захист. Вся система цивільного судового провадження являється по-суті конкретизацією цього конституційного положення, реальним механізмом його здійснення.
Процесуальні права сторін різноманітні, і в даному випадку необхідно зроьити їх загальний огляд. Сторони, перш за все володіють правом на безпосередню участь в справі. Вони вправі брати участь у всіх судових засіданнях по справі, присутні при здійсненні процесуальних дій, знайомитись з матеріалами справами, робити виписки з них, робити копії. Сторони мають право попередньо оцініювати неупередженість членів суду їм надано право заявлення відводів. Сторони, являється матеріально зацікавленими особами, можуть самостійно визначати об’єм захисту своїх прав та інтересів, а також вносить, зміни в заявлених вимогах. Так, позивач може відмовитись від позову, а відповідач визнати позов. Між сторонами може бути заключена мирова угода. Позивач може змінити, основу та предмет позову і т. д. А тепер розглянемо права і обов’язки сторін детальніше.
Широту права сторін по використанню процесуальних засобів судового захисту. Сторони мають право пред’являти докази і брати участь у дослідженні, задавати питання іншим особам, які беруть участь в справі, а також свідкам і експертам, заявляти різні клопотання, представляти свої доводи і заперечувати на доводи протилежні сторони. Відповідач має право крім заперечення на позов використовувати в якості захисту зустрічний позов.
Сторони мають право перевірки законності і обгрунтованості рішення. Вони можуть оскаржити рішення в касаційному порядку, порушувати питання про його перегляду по нововиявленим обставинами про перегляд рішення в порядку нагляду. Кінцева реалізація рішення (його виконання) залежить від здійснення сторонами їх права вимагати примусового виконання рішення.
Сторони мають цілий ряд інших процесуальних прав: можуть вести справу особисто або через представників, просити про забезпечення позову, вимагати відшкодування судових витрат і т.д.
Процесуальні обов’язки сторін діляться на загальні і спеціальні. В ряді загальних зобов’язань важливе місце займає добросовісність. Маючи широкі процесуальні права, сторони зобов’язані добросовісно виконувати (ч.2 ст.99 ЦПК). В більшості випадків цей обов’язок виконується добровільно, однак на сторону, недобросовісно заявившу необгрунтований позов чи спір або систематично протидіючу розгляду і вирішенні справи, суд може накласти штраф на користь іншої сторони винагороджуючи за фактичну втрату робочого часу у відповідності з середнім заробітком, але не більше 5% від задоволеної частки позову.
Сторони зобов’язані підкорятись процесуальній регламентації, здійснювати процесуальні дії в установленому законом чи судом строки, своєчасно оплачувати витрати по справі, пред’являти процесуальні документи по встановленій законом формі. Не дотримання цих вимог позбавляє сторону права здійснювати відповідні процесуальні дії. Що ж стосується загальних зобов’язань сторони бути в ході процесу, то на мій погляд, цей обов’язок має моральний , а не правовий характер.
Спеціальні процесуальні обов’язки покладаються на сторони в зв’язку з необхідністю здійснення окремих процесуальних дій. Так, наприклад, закон встановив, особа, яка подала клопотання перед судом про витребування письмових доказів від осіб які брали і не брали участь по справі, повинні вказати причини, які перешкоджають самостійному йому отриманню і основи, по яких воно рахується у даної особи чи організації. Належна сторона в справі
Заміна неналежної сторони. Право на судовий захист належить кожному громадянину. Цим же право можуть скористатись і іноземці і особи без громадянства.організації, які мають цивільну процесуальну правоздатність і дієздатність, також мають право.таким чином, будь-яку правоздатну особу може заняти процесуальне положення сторони. Однак для участі в даній справі необхідно мати конкретну матеріально- правову зацікавленість саме в цій справі, тобто бути належною стороною. Якщо віндикаційний позов пред’явлений не самим власником чи законним володільцем речі, а його сином (власник живий)- такий позов пред’являється неналежним позивачем.
Пред’являючи позов, позивач повинен представити суду дані, із яких було б видно, що він являється належним відповідачем, а притягуюча особа являється належним відповідачем. Позивач повинен легімітувати себе і відповідача. Легімітація забезпечується винесенням рішення по відношенню дійсно матеріально зацікавлених осіб. Якщо позов пред’явлений прокурором чи організаціями або громадянами, порушуючих справу в інтересах інших осіб, прокурор і ці організації повинні також легімітувати позивача і відповідача.
Отже, належні сторони в цивільному процесі являються особи, по відношенню яких є дані про те, що вони можуть бути суб’єктами спірного матеріального правовідношення.
Належна сторона визначається судом на основі норм матеріального права. Вже при прийманні позовної заяви суд повинен встановити, приналежність позивачу права вимоги і чи являється відповідач тією особою, яка повинна відповідати по позову (ст.137 ЦПК). Участь у справі неналежного позивача чи неналежного відповідача перешкоджає законному та обгрунтованому вирішенню спору. В зв’язку з цим виникає проблема заміни неналежної сторони..
На превеликий жаль, справа не завжди порушується належним позивачем, а в якості по позову не завжди притягується належний відповідач. Процесуальний закон (ст.137 ЦПК) не передбачає відмови в прийнятті заяви від неналежного позивача чи відмови в прийнятті позову звернення до неналежного відповідача. Неналежний відповідач чи позивач повинні бути замінені в належниму порядку. Однак заміна неналежних позивачів чи відповідача може бути тільки зі згоди позивача.
Для заміни неналежного (первісного) позивача необхідно не тільки його згода на вибуття із справи, але і згода належного позивача на вступ в процес. При наявності їх обопільної згоди проходить заміна. Якщо позивач не згідний на заміну його іншою особою, то ця особа може вступити в справу в якості третьої особи, яка заявила самостійні вимоги на предмет спору, про що суд повідомляє цю особу. Якщо первісний позивач готовий на вибуття із справи, а належний не бажає в нього вступати, в справі не залишається позивача - суд повинен припинити провадження по справі в порядку ст.105 ЦПК. Незгода первісного позивача на вибуття і відмови належного позивача на вступ в справу повинні потягти розгляд справи по суті і винесення рішення про відмову у позові.
Для заміни неналежного відповідача також потребує згоди позивача. При згоді на таку заміну суд звільняє первісного відповідача від участі в справі і притягує нового відповідача. У випадку незгоди відповідача на заміну відповідача іншою особою суд притягує цю особу в якості другого відповідача (ч.3 ст.105 ЦПК України.)
Заміна неналежної сторони проходить в тому ж процесі без припинення чи призупинення провадежння. Якщо заміна проходить в засіданні суду, останній може відкласти слухання справи тому, щоб дати час належній стороні вступити в справу і підготовитись до захисту своїх інтересів. Після заміни неналежної сторони розгляд справи проводиться з самого початку, тобто з стадії підготовки справи до судового розгляду. Заміна неналежної сторони може бути проведена тільки в суді першої інстанції. Заміна неналежної сторони повинна проводиться судом у відкритому судовому засіданні, з обов’язковою участю всіх осіб, що беруть участь у справі.
7. Загальна характеристика захисту інтересів відповідача в
цивільному процесі та зустрічного позову.
Процесуальна рівність сторін і в процесі забезпечується надання можливості відповідачу захисту проти пред’явленого йому позову, висуваючи необхідні заперечення. Змагальна форма процесу дозволяє йому не чекати початку розгляду по суті, ознайомитись з позовною заявою, вивчити наявні у позивача докази із врахуванням отриманої інформації визначити своє відношення на пред’явлену позивачем вимогу. Відповідач вправі визнати позов, якщо вважає що вимоги позивача законні та обгрунтовані. Коли відповідач намірений парирувати, він може використати дві форми захисту:
заперечення та зустрічний позов.
Заперечення проти позову – аргументовані докази, доводи, які спростовують пред’явлений позов. За своїм характером заперечення вони можуть бути процесуальними і матеріально-правовими.
Процесуальні заперечення завжди спрямовані на те, щоб довести неправомірність виникнення самого процесу по справі у вигляді відсутності у позивача права на позов чи порушення їм порядку пред’явлення позову. Відповідач прагне досягнення залишення заяви без розгляду чи припинення провадження по справі. Наприклад, вказуючи на порушення позивачем порядку пред’явлення позову, відповідач доводить, що справа суду непідсудна, заява подана представником позивача який не має повноваження на ведення справи тощо. В якості фактів, які свідчать про відсутність у позивача права на позов, відповідач може може вказати неправоздатність позивача, непідвідомчість справи суду, наявність спеціальної заборони на розгляд справи, яке по загальному правилу підвідомче суду, наявності по тотожному позову вступившого в законну силу рішення суду і т.д.
Матеріально-правові запереченння направлені на спростування фактів, складаючих основу пред’явленого позову і засвідчуюча про незаконність чи необгрунтованість вимог позивача. Доказуючи незаконність позову, відповідач, як правило, посилається на неправовий характер заявленої вимоги (повернення карточного боргу), на те, що спірне правовідношення виникло до видання відповідного нормативного акту, який звороної сили не має, чи угод сторін являється протизаконною (купівля-продаж громадянами наркотичних речовин)- відповідач також вправі стверджувати, що норма, яка покладена в основу пред’явленого позову, втратила силу.
Аналіз судової практики дозволяє зробити висновок про найбільш частіші посилки відповідача на необгрутованісті пред’явленої вимоги (неповнота юридичного складу, недостатність та необгрунтованість доказів). Наприклад, оспорюючи позов про визнання права на власність на жилий будинок, відповідач стверджує, що договір купівлі-продажу відсутній, а маюча у позивача боргова розписка видана на отримання завдатку в рахунок незаключеної угоди. Заперечуючи вимоги про відшкодування арендної плати за складське приміщення, відповідач посилається не неправдивість представленого позивачем договору оренди.
В інших випадках відповідач використовує в якості контаргументів посилку на наявність правопоглинаючих фактів. Наприклад, заперечення проти позову про відшкодування збитків, відповідач вказує, що на наявність вини самого позивача (умисел чи грубу необережність). Спростовуючи позов про визнання недійсним фіктивний шлюб, відповідач заявляє, що що через рік після регістрації шлюбу між ним і позивачкою виникнувші шлюбні відносини перестали бути фіктивними. В якості заперечення проти позову про стягненні суми по договору займу відповідач називає безгрошів’я і наявності у позивача розписки, яка була отримана шляхом шантажу.
Інколи відповідач оспорює розмір заявленого позивачем вимогу, посилаючись на завищену ціну позову. Так, якщо боржник частково виконав зобов’язання перед кредитором позов може бути пред’явлений в частині, яку боржник не виконав. Стягнення пені, неустойки, завдатку, упущеної вигоди як правило, можлива при наявності згоди сторін відповідної вказівки на застосування санкції за невиконання обов’язків.
Більш складнішим і рідше застосовуючим на практиці являється такий спосіб захисту відповідача, як зустрічний позов.
Зустрічний позов - самостійна вимога відповідача до позивача пред’явлена в суд для одночасного і об’єднаного розгляду по справі по позову позивача. Оскільки позов відповідача характеризується в якості зустрічного позову, вимогу позивача прийнято називати в даному випадку первісною. Вимога відповідача може бути прийнята для об’єднаного розгляду першоначального позову тільки в трьох випадках, прямо передбачаючих законом: якщо зустрічна вимога направлена залік первісної вимоги. Залік має місце, коли обидва позова носять майновий характер. Якщо ціна зустрічного позову вища, чим у первісного, суд проводячи взаємне погашення їх, стягне на користь відповідача лише неотриману суму. Аналогічним шляхом суд вирішить, якщо ціна первісного позову позову буде вища ціни зустрічного, присудивши позивачу суму, яка складає різницю в ціні позовів. При однаковій ціні обох вимог суд проводить взаємозалік, не присуджуючи будь-яких сум ні одній із сторін. Процесуальна економія, яка досягається в результаті розгляду таких вимог підлягаючих заліку, проявляється в стадії виконання. При окремому розгляді таких вимог спочатку по виконавчому листі буде стягнута сума, яка вимагається позивачем. А потім пройде фактично зворотнє стягнення по вимозі відповідача. При спільному ж розгляді позові, між якими можливий залік буде виданий один виконавчий лист в користь стягувача, ніякої взаємної передечі грошових коштів не буде. Однак прийняти до розгляду в одному процесі з первісній зустрічній вимозі по мотиву можливого їх заліку- право, а не обов’язок суду. В якості вимог, направлених на залік, достатньо привести одне з типових умов договору оренди нежилого приміщення. Орендар вправі вимагати заліку в орендну плату сум, які були витрачені по покращенню орендуємого приміщення;
Якщо задоволення зустрічного позову виключається повністю або в частині задоволення первісного позову. В даному випадку зустрічна вимога направлена на повну чи частковий підрив основи первісної вимоги, по своєму характеру взаємовиключаючи один одного. Їх окремий розгляд неможливий, поскільки це потягло б винесення протирічущих один одному рішень і порушення правила преюдикційності. Одне з такиз вимлг чи вони рбидва носять немайновий характер. Найбільш типовим з прикладів зустрічного позову, які пре’являються по вказному підставі, пред’являються :
· позов про стягнення аліментів і зустрічний позов про визнання недійсним запису його батьком дитини в оргаргах РАГСу
· позов про розподіл жилої площі і зустрічний позов про визнання первісного позивача втратившого право на жилу площу.
Суд зобов’язаний прийняти подібні вимоги до об’єднаного розгляду і винести по ним одне з рішень: якщо між зустрічним і першочерговим позовами має місце взаємний зв’язок і їх спільний розгляд приведе до більш швидкому та правильному розв’язанні спору, тут все залежить від суду- чи визнає він за необхідність взаємні вимоги чи ні. На момент прийняття зустрічного позову дуже важко припустити до якого результату приведе процес, зовсім не виключено його ускладнення і затягування, винесення неправильного рішення. На практиці судді підходять обережно до такого об’єднання позовів, що звичайно закономірно. В якості прикладу застосування вказаного приводу (підстави) для прийняття зустрічного позову можна назвати випадок розгляду справи про розірваня шлюбу вимог відповідача про стягнення з позивача аліментів і про розподіл спільного майна.
Зустрічний позов може бути пред’явлений до постанови рішення по первісному позову, практично - до виходу суда в нарадчу кімнату для винесення рішення. Пред’являється він по загальним правилам: подається в суд позовну заяву з дотриманням вимог, передбаченими ст.140 ЦПК, заява оплачується держмитом. Прийняття зустрічного позову оформляється ухвалою судді. Підсудність зустрічного позову обумовлена його зв’язком з первіснии позовом, внаслідок чого він пред’являється в суд по місцю розгляду первісного позову (ст.141 ЦПК). Якщо підставою для прийняття позову відповідача як зустрічного відсутні, суд чи суддя виносить ухвалу про відмову йог
