Якщо «немотивований» клієнт змушений з якихось причин відвідувати консультанта, то, як правило він своє небажання підтримувати контакт виражає по-різному – пропускає зустрічі, спізнюється, відмовляється взяти на себе частину відповідальності за процес консультування. Особливо часто свій опір виражає мовчанням, для консультанта воно є особливо «голосним». Інколи клієнт крутить ґудзик і всім своїм виглядом засвідчує, що він просто відсиджується в кабінеті. Але може й заявити прямо: «Приходити сюди й проводити з Вами час – не моя ідея». Часто консультант змушений надавати допомогу особам котрі не самі звернулися за нею, а яких направив вчитель, лікар, батьки. Обов’язок допомагати людині, яка цього не бажає, викликає стрес, нерідко суперечить світогляду консультанта. В таких випадках Кеннеді пропонує скористатися терапією реальності, тобто, якщо неможливо змінити обставини, слід відмовитися від своїх принципів. Реальна, хай навіть незначна допомога, дійсно може виявитися дуже ефективною. Зустрівшись з «немотивованим» клієнтом, консультант повинен приймати його таким, яким він є, тобто як незацікавлену в консультуванні людину. У цьому й полягає шлях до успішного консультативного контакту. Якщо консультант намагатиметься «перемогти», примусити співпрацювати, значить він не розуміє клієнта. Небажання слід трактувати настільки ж серйозно, як і будь-яку іншу настанову: треба поставитися з розумінням, але одночасно показати, що і консультант не зацікавлений примусово працювати на благо клієнта. Можна багатопланово і серйозно пояснити клієнту суть і можливості консультування. Якщо не нав’язувати допомогу клієнту будь-якою ціною й особливо проти волі, можливо, мотивація клієнта почне змінюватися й з’являться причини для виникнення продуктивного консультативного контакту. Однак консультант повинен спокійно і без постійного самозвинувачення допустити й те, що немотивований клієнт залишиться лише формальним клієнтом, бо інакше останній взагалі припинить відвідування консультацій.
